Завжди поруч - Гранд Михаил

Аж раптом у приймальні почувся дзвінкий собачий гавкіт і здивовані вигуки секретарки. Відразу хтось почав шкребтися у двері й скиглити. Лише трохи причинені, вони поволі відчинилися. До кабінету увірвався Топік та відразу стрибнув Валентинові на коліна, радісно скавулячи і намагаючись лизнути його в обличчя.

– Вибачте, вибачте мені… там був пес, – із цими словами до кабінету зазирнула захекана секретарка. – Він налякав мене. Я…

Флоріан широко усміхався. Здивований редактор застиг на місці. А господар цуцика вчергове відчував незручність. Ліза обіцяла погуляти з Топіком. Очевидно, він вирвався й побіг за ним.

– Я погано причинила двері, – перепрошувально вела далі секретарка. – І песик забіг. Вибачте.

– Ви не заперечуєте, якщо він залишиться? – звернувся Валентин до редактора. – Я потримаю його на колінах.

Редактор подивився на Флоріана, намагаючись прочитати підказку на його обличчі. Посмішка юнака все йому сказала.

– Звісно. Бажання наших клієнтів для нас у пріоритеті.

Секретарка кинула на них здивований погляд і вийшла, цього разу щільно зачинивши двері.

– Клієнтів? – здивувався чоловік.

Топік закрутив хвостом, наче відразу зрозумів, про що йдеться. Флоріану подобалося спостерігати за цим тямущим песиком. Саме завдяки йому відбулося знайомство з Валентином. Хлопець торкнувся Вірджила, який був надійно схований у кишені джинсів. Між білим іграшковим ведмедем і цим песиком існувала певна схожість. Вони були завжди поруч.

– Редактор не помилився, – зауважив хлопець. – Ви тепер також клієнт видавництва. А це ваш договір про видання книги, – він указав рукою на стос паперів і підсунув їх ближче.

– Але як? – здивувався Валентин.

Флоріан недарма попросив чоловіка надіслати йому на електронну пошту його книгу. Йому хотілося не лише ознайомитися з доробком свого колеги. Але й зробити ще дещо – допомогти з виданням.

– Я прочитав вашу книгу, – почав юнак. – Ваш стиль і легкість оповіді…

Флоріана розчулив сюжет роману, що розповідав про нелегку долю молодої дівчини, яка просто шукала щастя в житті. Дитинство і сум – для неї ці поняття стали синонімами. Але вона намагалася влаштувати своє майбутнє. І долала труднощі. Книга важка, проте повчальна.

Кава в горнятках стигла. А до вафель так ніхто й не торкнувся. У кабінеті зависла мовчанка. Навіть Топік принишк та застиг на колінах у господаря, наче даючи йому можливість обміркувати пропозицію.

– Ви авансом заплатили мені за редагування і переклад. І я вдячний вам за це, – сказав Валентин. – А тепер хочете стати спонсором видання. Але навіть невеликий тираж коштує…

– Будь-яка праця заслуговує бути винагородженою. А ваша – особливо, – Флоріан зробив паузу. – Прочитайте договір і поставте свій підпис. Наші книги вийдуть разом.

Із самого ранку Флоріан був налаштований попрацювати. Він поснідав, сів за комп'ютер і зробив кілька нотаток. Але думки вислизали, наче їх зносив осінній вітер. Його відволікала чудова погода за вікном, куди хлопець раз у раз дивився.

Сонце щойно встало. Воно вже не зігрівало таким теплом, як улітку. Але на вулиці усе ще можна було гуляти без куртки. Стояв кінець вересня. Фарби ранньої осені вже змінилися багрянцем, далі почнуться холоди, після чого природу огорне сніжна безмовність. Люди насолоджувалися останніми яскравими днями цього року.

У Аврори почалося навчання в університеті. Зустрічі з Флоріаном відбувалися здебільшого на вихідних. У будні дні вони обмежувалися посиденьками в кав’ярні за чаєм. Кожне побачення тепер було ще більш жаданим. Коли люди мають менше часу – вони більше його цінують.

Сьогодні Аврора запросила Флоріана на вечерю. Але до вечора залишався ще цілий день, і його не варто було проводити в чотирьох стінах. Він вирішив, що краще попрацює перед сном. І зателефонував своїй дівчині.

– У мене пропозиція, – сказав юнак. – Давай влаштуємо пікнік.

– Так, звісно! – зраділа Аврора. – Прекрасна ідея! А де?

– Я знаю одне цікаве місце. Ми з батьками якось їздили туди, коли я був малим.

– Вірджил з нами?

– Звісно. Він уже приготувався.

– У матері нова книга рецептів. Вона хоче почастувати нас чимсь цікавим – так і сказала. Ми ж все одно повернемося на вечерю до мене?

– Згоден. Як і домовлялися, – відповів він. – Можна заїхати за тобою за півтори години?

– За годину. Я на тебе чекаю.

Флоріан вийшов з автомобіля й покрокував до ґанку Аврори. Дівчина зустріла його на порозі з плетеним кошиком, схожим на той, де ночував Вірджил, тільки значно об’ємнішим і з кришкою. Вона зробила бутерброди, салат і прихопила з холодильника пачку сардельок. Юнак взяв велику ковдру. А дорогою придбав пластиковий посуд, прохолодні напої й оберемок дров – чого лиш не продають у супермаркетах!

– Я зробила нам чай у термосі. На вулиці не так спекотно, щоб смакувати холодним.

Вона підбила його ліктем і повчально помахала пальцем.

– Сподіваюся, ти не купував газовану воду?

– Ну… – Він подумав про запітнілі пляшки в багажнику. – Прихопив про всяк випадок.

– Ти такий турботливий! – посміхнулася вона.

Хлопець ніжно торкнувся її губ. І розкрив дівчині обійми. Її волосся пахло свіжістю, а шия – легкими парфумами, які він нещодавно їй подарував.

На ґанку сусіднього будинку на табуретках влаштувалися двоє пошарпаних чоловіків за сорок. Один – з татуюванням на волосатій руці. Вони палили смердючі цигарки, спльовуючи крізь зуби і грали в карти на дрібні гроші.

– Оце ніжки у тої кралі! – захоплено присвиснув один з них.

– Нехай ці ноги не надто тебе турбують. Ти не той, кого вона ними обійматиме, – відповів його приятель і засміявся.

Автомобіль Флоріана завернув до лісу. Асфальт змінився ґрунтовою дорогою з вибоїнами й чагарником на узбіччі. Деякі дерева вже скинули своє листя, а до листопада усі вони будуть стояти голими. Лише хвойні залишаться вічно зеленими, доки хтось не вирішить зрубати ялинку на Новий рік і не занапастить деревце.

Вони минули стовп, на якому була виведена фарбою буква «Я».

– Це що таке? – запитала Аврора.

Юнак задумався.

– Мабуть, якась позначка, – зробив він припущення. – «Я» – остання літера в алфавіті. Можливо, якби людина, що написала це, знала грецьку, ми побачили б «омегу».

Ґрунтова дорога закінчувалася біля залишків дерев'яного мосту, який обвалився багато років тому. Під ним текла річка. Вони знайшли місцину на березі, порослому травою, і розстелили плед. Аврора налила чай з термоса, розклала на тарілках бутерброди й поділила салат, узявши собі меншу частину. Флоріан зібрав дрова «будиночком» та розпалив багаття. Пізніше він дістане з багажника шампури, і вони зможуть посмажити на вогні сардельки.

Білий ведмідь Вірджил влаштувався у центрі пледу, біля пакета з хлібом. Дівчина поставила перед ним частування – два печива й цукерку.

– Як учора все минуло у видавництві? – поцікавилася Аврора, коли вони втамували перший голод.

– Прекрасно! – посміхнувся хлопець. – Ти уявляєш, відразу за Валентином прибіг Топік. Увірвався до кабінету й стрибнув йому на коліна.

– Та невже?! – здивувалася вона. – А секретарка що? Злякалася?

– Розгубилася. Він просто прослизнув повз неї. Очевидно, відчував щось і теж бажав при всьому бути присутнім. Топік не може й хвилини провести без господаря.

– Вірний друг, – погодилася вона. – Валентин, напевно, не очікував, що його книгу надрукують?

– Це його дуже зворушило, – юнак зітхнув. – Але вмовляти його не довелося, він підписав договір про видання.

– Уже обумовлено час приблизного виписку книг?

– Є навіть точна дата, – відповів Флоріан. – І ще ми вчора обговорили першу презентацію. Адже наші книги виходять разом, тож гарна ідея – їх спільно презентувати.

У лісі стояв аромат соснової хвої. І осені. Повітря було свіжим і прохолодним. Вони лежали в обіймах одне одного й слухали заспокійливі звуки течії – ріка несла свої води майже за два кроки від них. Неглибока, кристально чиста, з дном, викладеним камінчиками… Якби на вулиці було тепліше, можна було б навіть похлюпатися у воді.