Завжди поруч - Гранд Михаил

Ще за давніх часів казали, що кращий невільник – той, який не усвідомлює свого становища. Навпаки, окови приносять йому насолоду.

Наприклад – закований у кайдани раб або кріпак на полі з мотикою. Тяжка праця виснажує і приносить результати лише господарю. Відсутність будь-яких перспектив змушує раба міркувати про втечу, а свою роботу виконувати без особливого бажання й ініціативи. У результаті господарю для підвищення продуктивності праці доводиться додатково тримати наглядача, якому треба платити.

Як слід вчинити, щоб раб ішов працювати, співаючи, і не хотів утекти? Все досить просто. Потрібно дати йому ілюзію волі. Саме ілюзію, коли фактично нічого не змінюється, але ситуація сприймається зовсім іншим чином.

Інструментом реалізації такої ідеї є релігія. Людині практично з народження втовкмачують, що покірність і праведна поведінка в мирському житті гарантують їй шлях до раю, де вона зможе після смерті насолоджуватися усіма благами, нарешті отримавши суцільне щастя.

У наш час, коли можливості релігії, по суті, на грані вичерпання, можновладці просувають світські ідеології, що загалом мають схожі мотиви і кінцеву мету.

Жодних наглядачів, але фактично народ перебуває в умовах окупації, навіть не усвідомлюючи власного рабського становища.

Флоріан вивчав матеріали про причини і наслідки війн. Перша світова, Друга світова… Ми живемо у жорстокому суспільстві. Статистика правоохоронних органів свідчить, щоправда, що не в такому жорстокому, як двадцять років тому. Але, тим не менш, будь-хто охочий може придбати ігровий диск-антологію «Битви усіх часів» і взяти участь у кожній з війн, що назавжди змінили світ.

У глобальному сенсі підставою для розгортання війни слугують мотиви для досягнення певних політичних цілей. Це, у свою чергу, стосується людей, які в цьому безпосередньо зацікавлені. Юнакові згадалося, як батько колись розповідав про одного знайомого, Леопольда. Цей чоловік займався політичною діяльністю і знаходився при владі близько десяти років. Він міг вирішити багато питань, проте…

– Жахлива людина, – казав Вінсент. – Його вчинки – просто за межею допустимого.

Люди, які не хотіли йти йому назустріч, зникали, а потім їх знаходили. Мертвими.

Перед тим, як за рекомендацією тестя вступити до політичної партії та з його ж допомогою пройти по головах до парламенту, Леопольд, якого домашні й друзі називали просто Липа, працював санітаром у психіатричній лікарні.

Він постійно чув голоси. Особливо вночі, коли робив обхід пацієнтів. Але дивні звуки долинали не з палат. Джерело їх знаходилось у нього в голові.

Так було й зараз. Леопольд ішов довжелезним коридором медичної установи. Намагаючись відігнати голоси, він крутив головою. Марно. Востаннє затягнувшись самокруткою, чоловік погасив її, стиснувши великим і вказівним пальцями червоний тліючий вогник, після чого відкинув убік, влучивши до відра прибиральниці.

До нього підкрадався хворий, що якимось чином вибрався із загальної палати – молодий хлопець з цапиною борідкою, який бурмотів якусь нісенітницю з математичних формул. З кожним кроком він говорив усе голосніше, бурхливо жестикулював, з рота летіла слина.

– Орбіта Землі являє собою вічну окружність. Вона нескінченна й не ділиться на катет своєї осі. Я закликаю до уваги! Але її гіпотенуза може бути зведена в енний ступінь і помножена на власний корінь. Слухайте мене й запам'ятовуйте! – захоплено вигукнув він.

Леопольду набридло слухати це марення, він схопив пацієнта за руку, але той зміг випростатися і помчався коридором у напрямі загальної палати.

Санітар махнув рукою й вирушив на наступний поверх. У його голові постійно звучали численні голоси, причому частіше жіночі: вчительки, сусідки, а ось і бабуся щось бурмоче…

Він згадав, як отримував у дитинстві потиличники і чув на свою адресу різну гидоту, тому що погано навчався у школі й не розумів, що розповідають учителі. Усе це неймовірно дратувало його. Траплялося, він кидався на однолітків, лише щоб угамувати свою злість. І всіляко намагався зірвати уроки, щоб не було тих дивних цифр, правил і слів, які всі мали знати й переказувати.

Одного разу, під впливом чергового приступу гніву, він накинувся на однокласницю й вивернув їй руку. Мить – і дівчинка зіщулилася на підлозі, плачучи від болю і притискаючи до себе руку, що набула дивного неприродного положення. Леопольд пам'ятав, що йому це навіть здалося кумедним – вигляд тієї патологічно викрученої кінцівки. Витівки виявилося досить, щоб його з ганьбою вигнали зі школи, а вдома гарненько побили по голові – втім, як не раз траплялося до цього.

Виключення зі школи було лише одним боком ситуації, яка ставала дедалі гіршою. Зненацька спливло те, що він боявся котів – фобія, що з'явилася ще в дитинстві і довго не давала про себе знати. В результаті, від нічого робити Леопольд взявся ловити їх і вбивати, після чого ховав трупи в одному із занедбаних підвалів.

Зі своєю колекцією мертвих тварин він міг проводити увесь вільний час, пестячи нерухомі тіла зі зламаними шиями. Постійно закладений ніс не давав йому змоги повною мірою відчувати сморід, викликаний розкладанням мертвих тварин. Саме це амбре його врешті-решт і видало.

Бабуся випадково знайшла тридцять дев'ять мертвих котів. Леопольда вигнали з дому. Невдовзі він спробував повернутися, але йому знову вказали на двері.

У психіатричній лікарні персонал відзначав у ньому підвищену схильність до насильства, втім, чоловіка тримали на роботі, тому що Леопольд міг впоратися з найнебезпечнішими пацієнтами. Він крутив ними, як хотів, і за випадково зламану руку його ніхто не бив по голові.

Пропрацювавши кілька років у психлікарні, він знайшов своє кохання. Це була одна з пацієнток. Вона стала його дружиною, і він з радощів звільнився.

Після весілля з місяць Леопольд вештався без роботи. Але його тесть, багата і впливова людина, не міг допустити ледарства у родині й незабаром прилаштував зятя до свого друга в політичну партію. Така собі стрімка кар'єра.

Леопольд зав'язав з котами. З людьми – теж. Ці часи минули. Тесть, знаючи про його схильності, суворо заборонив йому виявляти насильство в будь-яких формах, аргументувавши, що це несолідно для чоловіка з таким становищем у суспільстві:

– Я зайнята людина, мені ніколи займатися твоїм вихованням. Не створюй собі зайвих проблем. Садизм і жорстокість – це для дурнів. Навіщо тобі втрачати все, що є в житті, через свої погані схильності?

Леопольд почухав потилицю. Не маючи особливих розумових здібностей, він, тим не менш, прекрасно розумів, до чого хилить тесть. Глибоко замислившись, і при цьому постійно підсмикуючи штани, чоловік відповів:

– Так, проблеми мені ні до чого.

Леопольд і його сім'я мешкали в заміському будинку на благополучній околиці столиці. Час від часу він відвідував з'їзди політичної партії і засідання парламенту, коли потрібен був його голос «за» або «проти». Але часто він навіть не знав, за який законопроект вони голосують, та й голос був, власне, фіктивний – голова партії постійно давав усім вказівки, яку кнопку слід натискати: зелену або червону.

На вихідних Леопольд відправляв дружину і дітей кудись на екскурсію, а сам постійно відвідував публічний дім або сауну з приятелями, де культурна програма передбачала ріки елітного алкоголю, вартість якого вжахнула б пересічного громадянина. А також повії. Багато різних повій.

А поки Леопольд розважався, його дружина мала змогу гуляти на іншому кінці земної кулі і скуповувати в ексклюзивних бутіках абсолютно не потрібні їй речі, ціна яких вжахнула б пересічного громадянина ще більше, ніж вартість елітного алкоголю, який полюбляв її чоловік.

Його діти – хлопчик і дівчинка, сьомий і шостий клас – були настільки розпещені, що вже самі не знали, чого хотіли. Вони мали абсолютно все, чого тільки може бажати дитина: і авто з пультом радіоуправління, і велику повітряну кулю, плетений кошик якої вміщував п'ять дорослих людей. Від батька їм передалися погані схильності. Вони мали звичку відривати голови іграшкам.