Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе

Чоловік із псом рано полишили парк, перекладанці помандрували з ними додому, вилежуватися на осонні вони не стали. Пообіддя, невеселе, тяглося без кінця, музи´ка взявся був за книжку, прочитав пів сторінки й відклав її вбік. Сів був за фортеп’яно трохи пограти, але руки не слухалися, вони були затерплі, холодні, ніби мертві. І коли він вхопився був за улюблену віолончель, власний інструмент йому не піддався. Він закуняв у фотелі, прийшло бажання зануритися в сон без кінця-краю, ніколи більше не прокидатися. Пес, лежачи на підлозі, спостерігав за ним, марно чекаючи на якийсь знак. Може, знеохоту в господаря спричинила та жінка, що їм зустрілася в парку, промайнуло в його голові, нема-бо правди в прислів’ї, як з очей, так і з думки. Узагалі ті прислів’я тільки збивають нас із пантелику, зробив остаточний висновок пес.

У двері задзвонено об одинадцятій. У котрогось сусіди якісь негаразди, припустив віолончеліст і пішов відчинити. Добривечір, сказала жінка з ложі, ступаючи на поріг, Добривечір, озвався музи´ка, поборюючи спазми в горлі, Ви не запросите мене до себе, Звісно, заходьте, будь ласка. Він пропустив її всередину, замкнув двері, усе поволі й потроху, щоб серце йому не вибухнуло. На непевних ногах він провів її до музичної зали, непевною рукою вказав на фотель. Я гадав, що ви вже поїхали, кинув репліку він, Як бачите, я постановила залишитися, відповіла жінка, Але завтра поїдете, Таку обіцянку я дала, Мабуть, ви принесли листа, замість подерти його, Так, він лежить у моїй торбинці, То віддайте його мені, Це ще встигнеться, я вже раз вам казала, здається, що скорий поспіх людям посміх, Як собі бажаєте, я здаюся на вашу волю, Насправжки, Це моя найбільша вада, все, що я кажу, буває насправжки, навіть тоді, коли людей розсмішу, особ­ливо тоді, коли людей розсмішу, У такому разі я наважуся спитати, чи ви не зробили б мені одну ласку, Яку саме, Скомпенсуйте мені неприхід на вчорашній концерт, Не розумію як, У вас тут стоїть фортеп’яно, Облиште цю думку, піаніст із мене посередній, Або віолончель, То інша справа, я міг би заграти вам одну-дві речі, якщо вам на тому дуже залежить, А вибрати я можу, запитала жінка, Так, але тільки те, що мені до снаги, на що стане мого хисту. Жінка взяла в руки альбом із баховою шостою сюїтою й попросила, Оце, Вона дуже довга, більш як на пів години, а вже робиться пізно, Я повторюю, все встигнеться, У прелюдії є фраґмент, із яким мені тяжко впоратися, То пусте, перескочте через нього, коли дійдете до того місця, сказала жінка, а може, й потреби такої не буде, перевершите самого ростроповіча, ось побачите. Віолончеліст усміхнувся, Будьте певні. Він розгорнув альбом на пюпітрі, глибоко вдихнув і видихнув, поклав ліву руку на ґриф віолончелі, права рука провела смичком побіля струн, і гайда. Як далеко йому до ростроповіча, він знав аж задобре, з нього тільки оркестрант, якому на примху програми іноді випадають сольні партії, але тут, перед цією жінкою, із псом попід ногами, в цю пізню пору, оточений книжками, нотними альбомами, партитурами, він перевтілився в йогана себастьяна баха, коли той у кетені писав опус, якому пізніше дадуть номер тисяча двана­дцять, майже досягши своїми працями числа учинених при створенні світу. Складний фраґмент він і сам незчувся, як віртуозно подолав, під вправними руками віолончель шепотіла, говорила, співала, ревла, ось чого бракувало ростроповічу, цієї музичної зали, цієї години, цієї жінки. Коли він дограв, її руки вже не були холодні, його аж палали, тож вони самі собою сплелися разом в одне ціле. Було вже далеко по першій ночі, коли віолончеліст запитав, Вам треба ви´кликати таксівку до готелю, а жінка відповіла, Ні, я залишуся в тебе, й підставила йому вуста. Вони зайшли до спальні, роздяглися, й наперед виписане нарешті сталося, й сталося вдруге, й утретє. Він заснув, вона ні. Потім вона, смерть, підвелася, розщепила торбинку, залишену в залі, й витягла з неї фіолетового листа. Озирнулася нав­коло, ніби в пошуках місця, де його залишити, покласти на фортеп’яно, застромити поміж струн віолончелі, чи сунути в самій спальні під подушку, на якій спочивала чоловікова голова. Нічого такого вона не зробила. Натомість пішла на кухню, запалила сірника, звичайнісінького сірника, вона, спроможна знищити папір самим лише поглядом, перетворити на ненамацальний порох, спроможна підпалити його самим лише доторком пальців, і ось уже від сірника, простого сірника, нічим не примітного, буденного, горить лист від смерти, лист, який лише смерть може знищити. Попелу по ньому не лишилося. Смерть повернулася до ліжка, притулилася до чоловіка й, сама не знаючи, що з нею діється, відчула, як їй, споконвіку невсипущій, ніжненько стуляє повіки сон. Наступного дня ніхто не помер.