Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе
Віолончеліст зайшов до себе, промовляючи, Вона причинна, причинна, причинна, треба ж такому статися, єдиний раз у житті хтось чекає біля виходу, щоб привітати тебе за гру, і на тобі, маєш розумово хвору, а я теж наче вчорашній, давай питати її, чи ми ще побачимось, сам собі шукати халепи, бувають слабкощі не без ґусту, але приндитися смішно, пиндючитися смішно, я осмішився з ніг до голови. Автоматично погладивши пса, що прибіг зустріти його в дверях, він зайшов до фортеп’янної зали. Відкрив футляр із м’якою внутрішньою оббивкою й дуже обережно витяг звідти свого інструмента, який іще треба буде піднастроїти перед тим, як лягти спати, бо поїздки таксівкою, хоч які короткі, не йшли йому на користь. Він пішов на кухню й дав поїсти псові, а для себе приготував накладанець і налив келих вина. Його роздратування вже притупилося, але почуття, що помалу його заступало, аж ніяк не діяло заспокійливіше. Він пригадував собі жінчині фрази, натяк на обов’язкову плату за двозначність і усвідомлював, що всі слова, сказані від неї, хай доладні в обставинах розмови, неначе несли в собі інший сенс, що вхопити його несила. Танталів досвід, зникання води перед спраглими вустами, відсування гілки перед простягнутою по плід рукою. Що вона причинна, того не скажу, подумав він, але що чудна, сумніватися годі. Доївши, він повернувся до музичної зали, чи то пак фортеп’янної, дотепер ми її йменували були й так, і так, хоча значно логічніше було б назвиати її віолончельною, адже саме цим інструментом музикант заробляє собі на хліб, та в кожному разі слід визнати, що звучало б це недобре, якось образливо для приміщення, неначе пониженого в статусі, щоб зрозуміти хід наших думок, досить буде простежити послідовність дедалі скромніших щаблів, музична зала, фортеп’янна зала, віолончельна зала, досі воно ще залишається прийнятним, але треба тільки уявити, до чого ми дійдемо, якщо станемо говорити кларнетна зала, флейтова зала, барабанна зала, дримбова зала. Поміж слів теж існує своя єрархія, свої протокольні правила, свої шляхетські грамоти, свої варнацькі тавра. Пес прийшов разом з господарем і ліг на підлогу обік нього, перед тим тричі перекинувшись ко`том на пригадку, єдину, що йому лишилася, про ті часи, коли він був вовком, музи´ка ж тим часом настроював віолончель за стандартним камертонним ля, з любов’ю відновлював гармонійність інструмента, розладнаного трясінням таксівки по бруківці. Інколи йому вдавалося на хвильку забути жінку з ложі, власне, не її саму, а бентежну розмову, яку вони мали біля входу для артистів, дарма що гарячі перемовки в таксівці й надалі стояли йому в вухах, неначе приглушені барабанні дрібушки. Про жінку в ложі він не забував, про жінку в ложі він і не хотів забути. Йому ввижалося, як вона стоїть, схрестивши руки на грудях, він відчував на собі її ярий погляд, діамантово твердий і, коли вона всміхнулася, діамантово блискучий. Він подумав, що в суботу знову її побачить, еге ж, побачить, але вона навряд чи підведеться на ноги, навряд чи схрестить руки на грудях, навряд чи подивиться на нього здалеку, ця магічна мить вивітрилася, її стерла мить наступна, коли він повернувся глянути на неї, як він гадав, востаннє, але її вже не було.
Камертон замовк, віолончель знову була ідеально настроєна, аж раптом задзвонив телефон. Музикант здриґнувся, зиркнув на годинника, майже пів на другу. Якого біса телефонувати о такій порі, подумав він. Піднісши слухавку, кілька секунд чекав. То було безглуздя, озватися першим мав, ясна річ, він, назватися або назвати номер телефона, з того боку, ймовірно, відповіли б, Я помилився, пробачте, але зі слухавки натомість почулося запитання, Це пес відповідає на дзвінок, якщо це він, то хай зробить ласку й гавкне, тоді віолончеліст промовив, Так, це пес, але я вже давно облишив гавкати й так само покинув звичку кусатися, хіба можу сам себе погризти, коли життя насточортіє, Не сердьтеся, я вам телефоную для того, щоб ви мене простили, наша розмова від початку пішла небезпечною стежиною, чого наслідок, катастрофічний, ми бачили, Хтось її так спрямував, але то був не я, Уся провина на мені, зазвичай я буваю врівноважена та спокійна, Я не помітив у вас жодної з цих чеснот, Може, в мене роздвоєння особистости, У такому разі ми подібні одне до одного, бо я і пес, і чоловік водночас, Іронія у ваших вустах лунає негарно, ваш музикальний слух вам це мав би вже підказати, Дисонанси, добродійко, то невід’ємна частина му´зики, Не називайте мене добродійкою, Іншого способу звернутися до вас у мене нема, я не знаю, як вас звати, ким ви працюєте, що ви за одна, Прийде час, і дізнаєтесь, скорий поспіх людям посміх, ми щойно познайомилися, Ви попереду мене, бо знаєте мій телефонний номер, На те існують довідкові служби, черговий адміністратор легко це з’ясував, Шкода, що це старосвітський апарат, Чому, Із сучасним я б уже знав, звідки ви телефонуєте, Я телефоную з готельного номера, Велика новина, Що ж до старосвітськости вашого телефона, то, маю признатися, для мене це зовсім не несподіванка, саме це я передбачала, І чому ж так, Бо у вас усе здається старосвітським, ніби вам не п’ятдесят років, а п’ятсот, Звідки ви знаєте, що мені п’ятдесят, Я добре вгадую вік людей, ніколи не хиблю, Я маю враження, що ви занадто наполягаєте на власній непохибності, Правда ваша, сьогодні, наприклад, я схибила двічі, чого, присяй-бо, зі мною ніколи раніше не траплялося, Не розумію, Я маю вручити вам листа, але не вручила, хоча могла це зробити біля дверей театру або в таксівці, І що то за лист, Ствердімо, що я його написала, побувавши на репетиції до вашого концерту, Ви на ній були, Була, Я вас не бачив, Це природно, ви й не могли мене бачити, Так чи так, то не мій концерт, Скромність вам править за другу натуру, І ствердімо, що вона не дорівнює непохибності, Інколи дорівнює, Але в цьому разі ні, Мої вітання, крім скромности, вам притаманна прониклівість, Що то за лист, Прийде час, і про це ви теж дізнаєтесь, Чому ви мені його не вручили, мавши на те нагоду, Дві нагоди, І все-таки, чому ви мені його не віддали, Це мені й самій цікаво знати, можливо, я віддам вам його в суботу, бо в понеділок мене вже не буде в місті, Ви тут не мешкаєте, І не мешкаю, і не живу, Нічого не розумію, говорити з вами то ніби блукати в лабіринті без виходу, Ба, яке гарне визначення життя, Ви не життя, Я далеко менш складна, Писну´в же був один, що кожен із нас життям і є в оцю хвилину [13], Еге ж, в оцю хвилину, лише в оцю хвилину, Хай би вже вся ця завороть розплуталася позавтра, невручений лист, причини цього та все інше, я вже стомився від загадок, Те, що ви називаєте загадками, часто слугує захистом, хто захищається панцером, хто загадками, Захист захистом, а я хочу бачити того листа, Якщо я не схиблю втретє, ви його побачите, І чому ж ви схибите ще й утретє, Якщо таке станеться, то причина може бути тільки та сама, що й у попередні рази, Годі жартувати зі мною, ми ніби граємося в кота й мишки, У ту славнозвісну гру, в якій кіт у підсумку завжди ловить мишку, Хіба що мишці пощастить накинути бубонця котові на шию, Відповідь наче й гарна, але то тільки марна мрія, вигадка з коміксів, навіть якби кіт спав, шум його розбудив би, а тоді прощавай, мишко, Це я та мишка, якій ви кажете прощавай, Якщо ми граємося в цю гру, то хтось із нас мусить бути мишкою, а вас я не бачу ні в котячій подобі, ні з котячою хитрістю, То я приречений усе життя бути мишем, Поки воно триває, так, мишем-віолончелістом, Ще один комікс, А ви ще не помітили, що людські істоти то й є комікси, І ви так само, слід гадати, Ви мали нагоду бачити, яка я є, Красуня, Дякую, Не знаю, чи ви помітили, що ця телефонна розмова дуже скидається на залицяння й кокетування, Якщо телефоніст у готелі для розваги підслуховує розмови гостей, то він уже мав би дійти того самого висновку, Хай навіть так, можна не боятися поважніших наслідків, адже жінка з ложі, чийого імені я й надалі не знаю, в понеділок поїде собі геть, І ніколи не повернеться, Ви певні того, Навряд чи повториться привід для моєї появи тут, Навряд чи не означає напевно ні, Я вживу належних заходів, щоб не було потреби повторювати цю подорож, Попри все, воно було того варте, Попри що, Пробачте, я висловився нетактовно, я хотів сказати, що, Не припиняйте бути люб’язним зі мною, для мене це щось нове, а поза тим, угадати, що ви хотіли сказати, нескладно, та якщо вам здається, що потрібне повніше пояснення, є шанс на продовження нашої розмови в суботу, А перед тим я вас не побачу, Ні. Слухавку повішено. Віолончеліст поглянув на свою, ще триману в руці, вологій від нервового зворушення. Мабуть, це мені наснилося, прошепотів він, щоб отаке, та сталося зі мною, повірити годі. Він недбало поклав слухавку на місце й запитав уже на повен голос, звертаючись до фортеп’яна, до віолончелі, до книжкових полиць, Чого від мене треба цій жінці, хто вона така, чому з’явилася в моєму житті. Прокинувшися від галасу, підвів голову пес. У його очах була відповідь, але віолончеліст не звернув на це уваги, він походжав уперед-назад кімнатою, розбурханий ще дужче, ніж раніше, а тим часом відповідь була така, Коли вже ти завів про це мову, то мені наче пригадується, що я спав на колінах у жінки, чи, бува, не в тієї самої, Яких іще колінах, у якої жінки, запитав би віолончеліст, Ти тоді спав, Де, Та де ж, як не в ліжку, А вона де була, Ось тутечки, Ну, й жартун же з тебе, псиську, в цю хату, в цю кімнату жодна жінка не заходила бозна-відколи, Та попустися, Ну, кажи вже, Як ти мав би знати, собачий рід сприймає час інакше, ніж людський, та все ж і мені здається, що вже минуло багато часу, відколи у твоєму ліжку востаннє побувала жінка, це я кажу, ясна річ, без іронії, Отже, тобі наснилося, Швидше за все, Пси снять безперестану, навіть із розплющеними очима, нам досить побачити що-небудь у сутіні, й ось уже ми уявили, що то жіночі коліна й застрибуємо на них, Собачі звичаї та обичаї, прокоментував би віолончеліст, Хоч воно й непевно, озвався б пес, та ми не нарікаємо. У своєму готельному номері смерть стоїть, роздягнена, перед дзеркалом. Вона не впізнає´ себе.
