Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина

Луїза ворухнулася на його плечі:

– Кажи, не знаю, звісно.

– Вона сказала: «А як з’ясується, що ти обманув?…»

Фраза лунала у Луїзиних вухах. «А як з’ясується, що ти обманув?…» Ця жінка, що назвалася вигаданим ім’ям, неначе танцівниця канкану, жінка, яка стріляє в кабана, уявляючи, що зараз поцілить у всіх, хто її ображав, – вона ще вірить чоловікові та його слову. Якомусь міфічному чоловікові чи першому-ліпшому, що дав їй привід сподіватися, ніби він інший.

Вона йому вірить, вона ризикнула, відверто розповівши про себе просто в камеру. Але вона боїться, боїться дізнатися, що й цей обманув.

– То що, – сказав Кінь, – говоритимеш за кадром?

– Куди тепер дінуся від тебе?… І ось що. Про символ дороги. Ти вже його зняв, цей свій символ дороги. Я його щойно бачила.

– Який? Коли?

– Розмова з жінкою, вона торгує городиною на узбіччі. Ти зачепив ногою кошик з яблуками, одне яблуко покотилося дорогою вниз. Чудовий епізод. Ось із цього я й починала б.

Кінь коротко хекнув.

– Справді, якийсь яблучний день, – підсумував.

…Зося, як звичайно, зателефонувала невчасно. Сестра Коня, добродушна і щира жінка, вона навіть не здогадувалася, що має репутацію людини, яка завжди телефонує невчасно. Затуливши долонею мобілку, Луїза кілька разів глибоко вдихнула й видихнула, намагаючись вирівняти голос. Зося піднесено торохкотіла:

– Дивитеся «Танці з зірками»? – Вона була фанатка цієї телепрограми. – Зараз буде фінальне танго, не пропустіть. Невже не дивитеся? Вмикайте негайно!..

– Вмикаємо, – погодилася Луїза зміненим голосом – від того, що лежала на спині.

Кінь вихопив у неї з рук телефон, натиснув на червону кнопку й пожбурив його у м’який фотель під вікном.

– Ну як? – Зося вийшла на зв’язок хвилин за десять. – Правда, класно?

– Правда, – відповіла Луїза.

10. Галя. Персенківка [29]

Хіба можна у великому місті заблукати в хащах та на бездоріжжі? У місті?

Ще й як можна.

У своїй схильності виходжувати Львів пішки вздовж і впоперек, змінюючи маршрути навмання, під впливом миттєвої спонуки чи невиразного підсвідомого поштовху (сюди!), Галя часом перебирала міру й потрапляла в несподівані, а то й у небезпечні місця. То посуне навпростець, зрізуючи кут, через великий, як галаслива східна торговиця, гуртовий ринок «Шувар», і там з цікавістю вдивлятиметься в юрбища людей по обидва боки нескінченних рядів з капустою, перцем, помідорами, виноградом, яблуками та гігантськими в’язками пахучої зелені, вбиратиме в себе запахи й звуки, запам’ятовуватиме уривки особливо колоритних фраз, іще й зупинятиметься, записуватиме щось у блокнот, а тоді за якимись велетенськими сріблястими ангарами заблукає, шукаючи бічного проходу на сусідню вулицю. А повернути зась, бо заради того і йшла – щоб новий маршрут прокласти. Тицятиметься навсібіч, поки надибає чавунний місток через миршавий струмочок, через колишню річку Зубру, тепер текучу калюжу, і поміж старих городів, попри іржаві гаражі вийде нарешті на вулицю Гната Хоткевича. А там, праворуч, стежка, що прошиває наскрізь Сихівський чи то ліс, чи то парк. Просуваючись між високих дерев, міситиме розм’якле, втоптане в багнюку листя під ногами, ковзаючи й кепкуючи з себе: «Хотіла нових вражень – от, маєш!» Добре, що коли-не-коли хтось трапиться назустріч чи обжене самотній бігун у спортивній шапочці.

«Ведмедиця-блукачка» називає її Ірина за такі походеньки. На спортзал їй часу шкода, а на своє ходіння – ні. І справді не шкода, бо про економію часу тут не йдеться: за ті кілька десятків хвилин проживаєш таку приголомшливо-яскраву годину, яка не загубиться поміж одноманітних днів. Тому, тільки-но випадає нагода, – кросівки на ноги, туфлі в шафу, і гайда відомими й невідомими міськими стежинами.

– На Хуторівці [30] ремонт, – кинувши оком на взуття головного редактора, повідомляє заступниця Слава.

Вона все помічає – і в журнальних справах, і поза ними.

– А я нині новий шлях прокладу, он у тому напрямку. – Галя показала у вікно. – Від Стрийського мосту до Сихівського.

– О-о! То я можу сподіватися на машину?

– Івана попередь.

Ніколи на Персенківці не була – на тій відрізаній від усього світу Персенківці, давній вуличці, насправді – мікрорайоні, видовженому попри залізничну колію. Вона так називається від народження – відтоді як три з половиною сотні років тому львівський купець Якуб Персінг придбав цю ділянку в передмісті. Початок Персінгівки, здавна й безповоротно оберненої на Персенківку, можна було бачити з вікна редакції журналу. Далі вона губилася в затиллі колись потужного, а тепер занепалого й напівзруйнованого автобусного заводу.

Галя уявила собі маршрут – чіткий і зрозумілий. Тепер – уперед!

Найбільша приємність таких бродінь на самоті – заглиблення у свої думки, відпочинок від теревенів. Колись вона могла не звертати уваги на торохкотіння поруч – у маршрутці, у черзі до каси, у приймальні, а надто – на телеекрані й у радіоефірі, переповнених патетичною балаканиною. А далі в неї виробилася відраза до словесного проносу, байдужість до порожніх слів, справжнісінька алергія до базікання.

Вона й свого голосу не любила слухати, у записах він видавався їй чужим; думки можна було висловити чіткіше, краще, точніше. В її редакції працювала журналістка, яка писала стисло й точно, без зайвих слів, уміло формулювала речення. А говорила – матінко рідна! – як же плутано вона говорила, не відразу добираючи слова й заповнюючи проміжки тягучим «е-е-е». Здавалося б: хто ясно мислить, той ясно викладає. Аж ні. Є винятки з правил.

Проминула заправну станцію й рушила вперед, весело і нетерпляче, як завжди на новому шляху. Немовби опинилася в невеликому районному містечку, десь у Раві-Руській чи в Золочеві. Геть не львівський пейзаж. Вузькі провінційні тротуарчики, з глибоких тріщин пнеться чорне коріння тополь, наче спини гігантських земляних хробаків. За парканами – дерев’яні лавки, білизна на мотузках, мідниці [31] в траві. Картинки побуту маленьких заміських подвір’їв. Дорога тим часом пішла праворуч, а тоді ще раз завернула вбік, попри якісь будівлі та паркани, і несподівано вивела на пустище, до високих сухих трав, до вистромлених у небо кістяків арматури й розчепірених конструкцій ліній електропередач.

Дикий степ в індустріальному ландшафті. Дорогою сюди вона майже нікого не зустріла.

І саме звідси, з цього місця, де знявся сухий вітер, варто було повернути назад. Хоч десь тут уже мав бути вихід до Сихівського мосту. Та й третина дороги, а то й половина лишилася позаду. Почуття обережності ворухнулось: «Назад!» Але цікавість і упертість взяли гору. Де є асфальт, там мають бути люди. Принаймні глянути, куди тут можна вийти. Сліпий-глухий закуток трапився, таке буває.

Асфальт скінчився за рогом, з’їхав на биту дорогу, що пнулася далі між закуреними узбіччями, де було повно високих реп’яхів і пожовклої за літо амброзії. За два десятки метрів зяяли прочинені ворота. Порепана фарба стовбурчилася рудим цибулевим лушпинням, злітала клаптями чомусь угору. А може, то було дрібне іржаве листя? У повітрі виразно домінувала гіркувата нотка полину, вона могла б видатися навіть приємною, якби не напружена тиша довкола.

– Гей! – захриплим голосом гукнула біля воріт. І ані руш. Завмерла, бо до неї вийшли два мовчазні пси, такі ж брудні й кошлаті, як сухе бадилля придорожніх трав.

Чула, як калатало серце. Коли це з якоїсь халабуди вийшов бородань у теплій військовій куртці, він по-домашньому дожовував щось на ходу, обтираючи губи долонею.

– Я так вийду до Сихівського мосту? – якомога спокійніше спитала Галя, з полегшою зауваживши, що дивні німі собаки зупинилися коло воріт.