Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина
Один за одним посунули за господарем чоловіки, спинившись на хвилинку коло живоплоту, де паркувався синій «опель». З нього вийшла Ірина зі своїм новим знайомим. Уже начебто прибули всі.
– Ян Кумпа, – назвався чоловік із «опеля», привітався з кожним за руку.
– Ви поляк? – запитав Курич, потискаючи його долоню.
– Мій батько поляк, – була відповідь. – Українсько-польсько-чеський мікс маю у крові.
– Дуже приємно! Богдан, – останнім озвався той, що приїхав на кілька хвилин, але охоче погодився залишитися довше.
– Навзаєм, – відповів Кумпа.
Ірині здалося, що вони вже знайомі.
Щонайперше чоловіки рушили вибирати вино в закапелок позаду комори – в кімнатку без вікна, найхолоднішу частину будинку. Господар пишався цією винною шафою з широкими поличками та доброю вентиляцією. Кожна пляшка лежала там в окремій ночвичці, як новонароджені в кувезах пологового будинку. Така асоціація чоловікам на думку не спадала, але вони погодилися з коментарем Галі, яка заглянула туди через плече господаря. Справді, лежать, гарнюні, чекають, щоб їх узяли в руки.
У коморі було затісно, вона ледве вмістила юрму чоловіків: самого Курича, замовника Богдана, Яна Кумпу, Віктора (він цього разу приїхав разом з Галею), Коня, дебелішого за всіх (він визирав з-поза спин, упершись ліктем в одвірок). Надійшов ще й чорнявий Макс: його все цікавило в цьому «термітнику» (хлопцеві припало до душі, як господар назвав свою оселю). А тоді приплентався слідком і Кузьма, проліз попід ногами, роззирнувся, чи не тут часом сховалася сестра, і побіг шукати Соньку далі. Весь чоловічий гурт тулився перед винним закапелком у стриманому захваті від побаченого.
Курич піднесено розводився про те, що в ідеалі це мало б бути окреме приміщення. Вино не любить сторонніх запахів. Якщо тримати пляшки в коморі, де капуста з огірками, то воно буде відгонити городиною, а згодом матиме й певний присмак. Хіба що серед яблук можна зберігати: вони не зашкодять.
– А температуру яку підтримуєш? – Кінь крутив у руках запорошену пляшку, залишав на ній блискучі відбитки.
– Тут ідеальна температура – тринадцять градусів. Узимку й улітку. Цю? Чи цю беремо?
– Я пас. – Кінь поклав пляшку на місце. – Самі вибирайте, я лише теоретик цієї справи. Свою цистерну вже випив.
– А я спробую, – погодився Віктор, хоч йому після інсульту заборонили пити. «Вино – можна», – запевняв він.
Узяли біле й червоне, щоб скуштувати і те, і те. Яблучне й виноградне.
Жінки, за звичаєм «Зубрівки», накривали на стіл разом. Магда розставляла тарілки з холодцем – неперевершеним, запевняла, холодцем, він у них з Аллою вдвох виходив кращим, ніж тоді, коли вони готували його поодинці. Алла була втішена тим, що їй удався й горіховий пляцок за новим рецептом. А з картоплею Магди – вона часто готувала печену фірмову картоплю – ніколи неприємних сюрпризів не ставалося. Проста, надійна страва, яка не підведе.
Усі заходилися сідати до столу, в крісла, що склали авторський набір від майстра Курича. Кожне з них було чимось особливе, чимось не схоже на сусіднє. Курич іноді називав свій комплект гарнітуром генеральші Попової. Він любив Ільфа й Петрова та їхні «Дванадцять стільців». За одним столом того вечора опинилися саме дванадцять персон: Магда й Ігор Куричі, Луїза й Кінь, Галя з Віктором, Ірина з Яном Кумпою, Сонька-старша зі своїм Максом, Богдан, що працює з Луїзою, та помічниця Алла. Дві тарілки вже лежали в мийці: діти поїли і зникли в нетрях будинку, побігли бавитися зі своїм кошеням. Алла раз у раз схоплювалася, щось забирала зі столу, щось приносила, не звертаючи уваги на Магдине «Алло, сиди!». Яке там сиди, коли стільки людей за столом!
Говорили про брехню і правду. Хтось зачепив цю тему – і пішло-поїхало… Луїза пригадала, як свого часу приховувала від мами її невтішний діагноз. Це була брехня заради порятунку, яка, на жаль, так нікому й не допомогла. Кінь розповів, як його одного разу перевіряли на детекторі брехні, бо він жартома заклався з приятелем, що зможе надурити поліграф.
– І що, надурив? – спитала Луїза, яка нічого не знала про цей випадок.
Висновок був неоднозначний. Отож, на думку Коня, людина завжди може надурити техніку, бо вигадливіша за будь-який детектор брехні…
– А правда не одна! – зайшов у розмову Віктор. – Правд завжди кілька, в кожного своя.
– Ні, – не погодилася Галя, – правда завжди одна, але кожен про неї судить зі свого боку, як у притчі про сліпців і слона. Один тримається за хвіст, другий за ногу, третій за хобот, для кожного слон – це щось інше, і кожен говорить правду.
– Детектор правди – ось що тепер на часі, – докинув своє слово й Курич. – Я давно вже про нього думаю. Уявіть собі пристрій, що змушував би людину говорити правду, буквально на фізіологічному рівні не давав можливості брехати. Оце врешті здригнулася б уся конструкція з тотальної кривди.
– Ти так гадаєш? – здивувалася Магда. – Почався б такий хаос, такі б пішли тектонічні зрушення, що не знати хто й уцілів би. Комусь і детектор правди не поможе, а хтось його й не потребує, бо брехати не вміє.
– Тої суцільної правди з будь-якого найменшого приводу боялися б іще більше, як тотальної брехні, – сказала Ірина. – Що ви думаєте про це, Яне?
– Я думаю, – озвався він, – не всяку правду варто оприлюднювати. Що одному важливо, то іншому шкодить.
– А ти б хотіла такий детектор правди мати? – звернулася Галя до Луїзи.
– Не впевнена, – відповіла та. – Це ж така спокуса – раз у раз перевіряти: правда чи ні. Ні… Я б не хотіла.
– Отож, ми боїмося правди і прагнемо її водночас…
Макс несподівано поставив крапку на цій темі: зачепив ліктем тарілку з холодцем і ледве встиг розсунути коліна, як тарілка пролетіла між ногами й гепнулася на м’який килим.
– А хай йому чорт! – Хлопець глянув на Соньку. – Дай сіль. Сіллю присипати треба. Нові джинси!
Сонька потяглася по сіль.
– Де? Де ти обквацявся?
– Ось. – Палець торкнувся крихітної плямки на штанах. Макс рятував свої джинси, а під столом на світлій ворсі з-під перекинутої тарілки розтікалася масна калюжа.
– Дозвольте. – Луїза не надто ґречно посунула хлопця й показала на долівку. – Спробуємо господарям іще й килим урятувати. Підніміть, будь ласка.
Коли розмова за столом розбилася на кілька діалогів, Сонька-старша перехопила погляд Луїзи й ледь помітно запитально кивнула: мовляв, ну що? Та заледве стенула плечима: сама дивись… «Не сподобався їй Макс, – зрозуміла Сонька, – нічого, я його перевиховаю, він навчиться думати і про інших». «Спробувати, звичайно, можна, – усміхнулася Луїза. – Пробуй, дівчинко моя».
Курич сподівався, що діалог із замовником буде короткий. Однак довелося показувати Богданові готові крісла та ескізи в майстерні. Вони довго обговорювали деталі замовлення, консультуючись телефоном із Геленою й погоджуючи з нею всі нюанси, надсилаючи їй фото і чекаючи на відповіді.
Від уважного погляду гостя не сховалося нічого, він навіть яблуко зауважив на одній із полиць.
– А це що? – підійшов ближче. – Продається?
Курич підвів голову – сидів навпочіпки перед нижніми полицями, шукав фотографію крісла, де за бильця правили відполіровані міцні гілки. Цікава була робота.
– Усе, що ви тут бачите, продається. Окрім стамесок.
– Скільки?
– Це особливе яблуко, – підвівся Курич.
– Скільки?
– Утричі більше за крісло.
Богдан покивав головою. З виразу обличчя годі було щось зрозуміти. Звісно, дорого. Курич навмисно назвав велику суму, бо не хотів продавати свого яблука.
Жінки стояли в коморі, перед поличками, заставленими слоїками з помідорами, огірками, баклажанами і яким тільки хочеш варенням та повидлом. Магда задоволено оглядала свої припаси, наче головнокомандувач, що приймає парад військ, припрошувала товаришок: «Вибирайте, кому що подобається». У «подарункових» слоїках із паперовими і тканинними накривками, стягнутими тасьмою, було варення, гриби, пікулі, цвітна капуста. Таку красу навіть шкода було їсти. Луїза зазирнула до комори, показала на слоїчок зі сливовим повидлом: «Це мені!» І пішла до чоловіків, у майстерню.
