Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина
– Я бачила! – перепиняє її Луїза. – Бачила лайтбокс, проїжджала повз нього. Він усім навертається на очі, хто проминає автомайстерню твоїх хлопців. Особливо ввечері помітний. За склом попередження: «До відома тих, хто накинув оком на цю майстерню: вона вашою не буде, розслабтеся».
– А мені моторошно, – каже Галя. – Страшно мені, дівчата. Як подумати, то нема до кого й звернутися. Бо нема за що зачепитися. Де склад злочину? Чого панікуєш, жінко?… Ну, приходили хлопці з проханням продати бізнес, то що за це – арештовувати їх? Але, бачу, нема злого, що б на добре не вийшло. Віктор-старший навіть краще почуватися став, до майстерні повернувся. З клієнтами спілкується, майстрам допомагає, – а може, заважає, – але там товчеться. На посту, так би мовити. Ще й Віктор-молодший відчув цікавість до спільної справи. Може, тимчасово, хтозна. Але теж туди вчащає. Отакі справи. І ще одна новина. Мій син одружується.
– Нарешті! Ти ж відчувала: до весілля діло йде.
– Та не старший одружується! Молодший. Наш юний барабанщик. Із дівчинкою-близнючкою. І не з тою, що ви і я подумали, а з тою, другою, в окулярах… З Анею. От вам і ботанічка!
– І мені вона подобається, – підтримала Ірина. – Це та, що з нашим яблуком виходила, з яблуком Пінзеля, пам’ятаєте? Чудова дівчинка. Хоч і Яна теж хороша, просто інша.
– Вірю, – погоджується Галя. – Після того як ти яблуко Курича в руках покрутила, вірю кожному твоєму слову.
– Того дня, коли ми до Бучача їздили, щоб ви знали, я всі свої секрети Кумпі вибовкала. А він мені – свої.
– Звучить загрозливо, – сказала Галя. – І обнадійливо.
Усі наготувалися щось почути, але Ірина нічого до своїх слів не додала. Що було казати? Що цей чоловік зачепив її за живе? Що вона почала про нього думати з неспокоєм у серці. Занадто тихий… От тобі й тихий. Згадувала, як він пив каву на аварійному балконі, спокійний, наче сфінкс. Як вони тікали вдвох від чогось невідомого під мурами ратуші. Як він телефонував їй наступного ранку: «Все гаразд, незабаром повернуся…»
– Це на вас так яблуко правди подіяло… – усміхнулася Луїза.
– Він до нього навіть не доторкнувся, – відповіла Ірина. – Лише я його розтуляла-стуляла.
– Дівчата, а наше яблуко теж не з нами, – згадала Магда. – Теж пішло у світи. Аллин брат погодився лікуватися, сам дійшов такої думки. То вона одразу й попросила дозволу дати яблуко на кілька днів своїй товаришці, в тої батько п’є без просипу… Покотилися наші яблука в різні боки. Було два яблука, а тепер немає жодного!
… Діти вийшли проводжати маминих подруг, вдівшись у зимові куртки й теплі шапки. Бігали по доріжках, стрибали по кам’яній лавці. Магда теж убралася по-зимовому. Знає вона ці довгі прощання при хвіртці, слово до слова чіпляється – годі розійтися!
У прозорому дзвінкому повітрі наче щось заіскрилося. Сніг, дівчата, сніг! Падав на рукави, вихвалявся довершеною графікою небесних крижинок, даруючи чисту радість – одну для всіх: і для дітей, і для дорослих. Навіть Курич зі своєї майстерні вийшов, накинувши куртку.
Сонька з Кузьмою ловили сніжинки язиками. І мамині подруги згадали, як це робиться, повисували язики. Від’їжджали, наче в музичній шабатурці – під звуки акордеона в салоні. Галя з Іриною танцювали руками, в них це виходило злагоджено й кумедно. Навіть Луїза, розвернувшись, зупинилася і теж у танці закрутила руками над кермом. Пустують. Одна – безробітна («Тимчасово!» – впевнена Луїза), друга має поважні причини хвилюватися за своїх хлопців (Галя нахилилася до вікна), третя таблетки за якоюсь схемою ковтає, від млинців за столом відмовилася, дієта, мовляв, і то не заради фігури, а тому, що лікар заборонив. Посунули свої проблеми вбік – нехай почекають. А тепер, цієї миті, дуріють, танцюючи в машині, як безжурні дівчата.
Бузковий «Шева» проплив попри сімейство Куричів, яке з усмішками вишикувалося біля воріт. За вікном авто – притиснутий до скла розплющений Галин ніс. Розреготалися Куричі, діти майнули за машиною слідом, розмахуючи руками, і бігли наввипередки, залишаючи сліди на білому снігу, аж поки Магда гукнула їх додому.
25 вересня 2012 – 29 вересня 2013
