Іван Ковтун - Азіатський аероліт
Свідками також, як нам відомо, на процесі були Горський і Марич. Аскольд не міг персонально бути на процесі, бо лежав ще хорий і лише в кінці травня зміг нарешті прибути до Харкова й...
Я бачу, читачу, ви хочете мені підказати:
- І, звичайно, одружився з Майєю, й роман закінчився поцілунком.
От і не вгадали.
Але не кваптесь. Я бачу, Аскольд вам подобається. Подобається він і мені. Отже, давайте краще присвятимо йому ще один спеціальний і останній розділ.
* *
*
Поїзд Москва - Севастополь спинився під дахами Харківського вокзалу. З запорошеного бурого вагона № 10 з кіноапаратом в руках вихопився без кашкета, з чисто виголеною головою, схудлий юнак.
Очі йому збуджено блищали, а лице сяло нетерплячкою й поривністю. Він як навіжений, штовхаючи й збиваючи з ніг пасажирів, подався до виходу, добіг до проходу, спритно кинув квиток контролерові і, не встиг той розтулити рота, як юнак уже майнув біля других дверей.
Він вискочив на площу й помчав до таксі, оточеного гамірливим гуртом людей, що претендували на першенство і, допомагаючи словами своїм рухам, намагалися продертись всередину машини.
- Громадяни, пожалуста, ну що ви робите, машину зламаєте! Мі-лі-ціо-нер! - репетував шофер, але голос його губився в лементі претендентів.
- Я перший!
- Брешете!
- Мерзотник, я до хорої дружини!
- Не пущу!
- Пустіть, моя черга!
- Моїй дружині руку одрізали, я в лікарню!
- Що там руку, моїй дві!
- Моя черга!
- Катісь, моя!
- Моя!
Юнак підскочив до гурту, було й собі гукнув:
- Я перший!
Але на нього навіть не звернули уваги. Тоді він зрозумів, що продертися з цього боку у дверці таксі справа безнадійна й може пошкодити здоров’ю. І побачивши, що з другого боку машини розчинене вікно, прожогом метнувся туди і спритно кинув апарат, миттю мотнувши в повітрі ногами і опинився й сам в таксі.
Гурт ошелешено вирячив очі й на мить вщух лемент.
- Басейна 15, а звідти в Загс! - несамовито скрикнув і юнак.
Зраділий шофер дав хід, і таксі рвонулося вздовж вулиці.
...Схвильованими кроками юнак підвівся знайомими сходами на другий поверх і навіть перестав дихати, коли торкнув ґудзик електричного дзвоника.
Двері відчинила літня жінка.
- Майя дома? - ледве вимовив юнак.
Жінка насупила брови й сухо, неприязно кинула:
- Немає.
- А де ж вона?
- На заводі.
- На за-во-ді?
- Так, вона зараз там, на заводі працює.
- А дома коли буде?
- Не знаю, - ще неприязніше відповіла жінка.
- Та що ви, Віро Михайлівно, не впізнаєте мене, чи що? Я Аскольд, - стривожено запитав юнак.
- Чого ж, упізнала, - буркнула жінка й додала. - Вона, мабуть, буде о 12-тій ночі дома, якщо не заночує в подруги.
- А хто її подруга, може, я знаю де це?
- А я почім знаю, - нетерпляче мовила жінка, даючи відчути Аскольдові, що їй ніколи з ним розмовляти.
- Ну, бувайте, - сумно хитнув головою хлопець.
Жінка щось буркнула й хутко грюкнула дверима. Аскольд довго, замислено стояв на сходах, ображений поведінкою матері Майї, а разом стривожений за дорогу любу дівчину. Може, з нею що трапилося, й вони не хотять про це йому говорити. Так чого ж тоді така зла неприязнь. Може, він чимсь завинив. У задумі сів у таксі, поринувши у невеселі думки.
- В Загс? - вивів із задуми його шофер.
- Ні, везіть додому, Клочківська 17.
……………………………………………………………………………………………………………………………
Рівно о 12-ій ночі Аскольд завмер біля знайомих дверей на Басейній 15. Ще обережніше, ще ніжніше аніж удень, торкнув дзвоника.
- Хто там? - озвався згодом голос матері.
- Я, Майя дома?
- Немає, - сердито озвалась мати.
- І не приходила?
- НІ.
- Пробачте, а на якому заводі вона зараз працює?
- Не знаю.
Аскольд вийшов на вулицю. Біль стиснув серце. До чого дійшов, навіть дверей не відхилили! А раніше був найбажанішим гостем. Щось скоїлось, а що? Голову охопили тривожні думки.
На ранок о 5 годині Аскольд уже шпацирував по Басейній, сторожко вдивляючись у знайомий під’їзд. Повільно минали хвилини, години, ожила вулиця - Майї не було.
Побачивши, що його з вікна помітила мати, завернув у завулок і вже з завулку вартував двері.
Вартував аж до полудня - Майї не було.
Біля кіоску пообідав тістечком і запив сельтерською водою. Їв і косо поглядав на під’їзд, чи не з’явиться знайома дорога постать.
Провартував так аж до вечора. Майї не було. Не було й до ранку.
Ляк охопив юнака - щось трапилось? Наважився піти знову до матері. Підійшов до дверей і рішуче подзвонив.
- Хто там? - озвався чужий голос.
- Хто-небудь з Натанзонів є?
- Немає, а хто ви?
- Та я знайомий їх.
- Може, Горський?
- Так.
- Тоді ось вам лист.
Двері відхилилися, й якийсь чоловік простяг йому конверта. Схвильовано розгорнув Аскольд папірець, і густа фарба сорому заграла на блідих щоках. На папірці стояло:
«Нас немає вдома. Дуже просимо більше не турбувати».
Розгубився. Що ж робити? Мабуть, щось скоїлось страшне.
«А може, Майї вже немає», - спалахнула болюча думка.
- Як же довідатись? - звернувся сам до себе. - Правда, адресний стіл, який же я...
* *
*
- Майя Йосипівна Натанзон? - перепитав стомлено службовець адресового стола.
- Так, мешкала на Басейній 15, кв. 2, - хвилюючись відказав Аскольд.
Службовець перегорнув купу потертих карток і нарешті повільно висмикнув одну синього кольору.
- Так, є, - протяг він, - «Асторія», 433 кімната, з Басейної переїхала 2 місяці тому.
Аскольд полегшено зітхнув.
……………………………………………………………………………………………………………………………
Всі клітинки Аскольдового організму виспівували: Майя, Майюся, Майюнчик!
Ото сюрприз буде, не попередивши прийде, постукає у двері й враз:
- Аскольде!?!?!
У Аскольда аж туманіло в очах при думці, що ось зараз він побачить любу дівчину.
На Театральній площі, біля «Березоля», очі привабила барвиста купа квітів. Подумав: «Майюнчик так любить квіти». Прожогом, так, ніби їх зараз розберуть, Аскольд підбіг до перекупки:
- Всі! - кинув він. - Скільки?
Букет опинився в його руках.
На розі Тевелевого майдану побачив волошки. «Майюнчик же так любить блакить». Волошки приєднались до троянд.
Вже біля «Асторії» побачив кошик з гвоздиками. «Майюнчик же так любить пах гвоздиків».
- А з кошиком можна? - запитав у перекупки.
Та з несподіванки ошелешено поглянула на нього.
- З кошиком?!
- Так, з кошиком?
- Бач, воно тепер лоза дорога, - почала перекупка, не знаючи скільки заломити за кошик.
- Та кажіть скільки?
- Та, мабуть, давайте десятку.
Біля сходів «Асторії» докупив ще біло-жовтих ромашок і, переможно несучи перед себе квіти, Аскольд хутко почав підводитись на сьомий поверх колишнього готелю.
Знайшов двері 433 кімнати, непорушно застиг, не сміючи підвести рук. Серце скажено калатало в грудях, майже задихався.
Вже як наважився постукати, двері раптом розчинилися, на порозі стала Майя.
- Аскольде?!
- Майя! Люба! - кинувся він і міцно стис в обіймах.
Але що це? Майя враз почервоніла, суворо випросталась з його обіймів.
- Пусти!
Здивовано поглянув на неї, нічого не розуміючи, схопив ніжно за руку:
- Майюсю, нарешті... Ти знаєш... Я сам не свій. Розумієш, тебе немає... Мама чогось сердиться... Зараз у Загс, зараз же! Я ж тобі казав, як повернуся, так і в Загс!
Дівчина висмикнула руку, й соромливий рум’янець ще дужче запалахкотів на її щоках.
Аскольд розгублено озирнувся й тепер тільки помітив, що вони в кімнаті не самі. В кутку на жовтій канапі сидів незнайомий юнак типа комсомольського робітника, в чоботях і косоворотці. Поруч нього - сувора Майїна мати.
- Знайомся, мій... чоловік, - тихо проказала Майя.
Юнак у косоворотці підвівся й кріпко стис безвольну Аскольдову руку.
- Віник, - відрекомендувався він.
В кімнаті стала мертва напружена, аж болісна тиша. Всі мовчали. Нарешті Аскольд отямився, ніяково посміхнувся.
- Пробачте, я забіг на хвилинку, мені треба вже йти.
Ніхто не перечив. На порозі наткнувся на кошик з квітами, що кинув їх, як побачив Майю.
- Ти, здається, любила троянди? - несміло простяг він квіти до дівчини.
Та подивилась на нього скорботними променистими очима й тихо похитала головою.
Аскольд важко зітхнув і тихо рушив од дверей.
Зійшов униз, вийшов на вулицю, поставив на асфальт кошик з квітами й сам сів поруч на сходах. Підпер руками голову, замислився, нічого не помічаючи навколо.
В глибокій задумі не помітив, як біля нього зупинилась старенька бабуся, нахилилась до квітів, одібрала десяток найкращих гвоздик і тихо прошамкала:
- Шкільки оцей дешяточок коштуватиме?
Аскольд від несподіванки підвів голову, розгублено поглянув на бабусю, нічого не розуміючи. А потім щось помітив, рвучко став на ноги й уп’явся поглядом у вітрину. Там рябів величезний плакат.
