Іван Ковтун - Азіатський аероліт
* *
*
Все це нагадувало скоріше дивовижний сон. Не вірилося. Знемога, голод, жах підсилювали це почуття, й Аскольд, лягаючи відпочити, боявся, що вже більше не зможе підвестися з зеленого привабливого моху.
Трапилося все раптово й дивовижно.
Третього дня по тому, як їх ув’язнили, його перевели у другу хижку, нашвидкуруч збудовану загоном. З яких міркувань перевели його, він і сам не міг зрозуміти, мабуть, боялися, щоб дядько й небіж не змовились, як поводити себе на допиті.
Хижка була збудована з величезних дерев, з міцними дверима, тікати з неї було годі й думати.
Щоб якось скористати час, він спав годинами. Якщо набридало, ходив з кутка в куток, по тому знову лягав, затуляв очі, знову засипав. Губив почуття часу - здавалося йому, промайнуло безліч днів. Почував, що нудота всотується в усі клітини молодого неспокійного організму. Щоб якось розважити себе після сну, крокував з кутка в куток, наспівуючи, насвистуючи всі знайомі арії, пісеньки, фокстроти.
Співати ніхто не забороняв, очевидно, охорони біля хижки не було.
Того дня в нього йшла «прем’єра» «Мікадо». Аскольд довго й ретельно готувався до неї, пригадуючи в пам’яті всі мелодії оперети.
«Прем’єра» почалася легко, вчасно й чудесно. Але раптом, коли він почав на ввесь голос «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди», - раптом брязнув засув, і двері хижки широко розчинились.
«Цілуй її», - застрягло в горлі.
На порозі викреслився силует жінки.
- Ви чудесно співаєте, - проказав силует.
Аскольд з хвилину ошелешено стояв, але потім невимовно зрадів, почувши приязний голос. Отямився й швидко заговорив:
- Та що ви! Це я з нудьги. Знаєте, посидь отут ще трохи - Шаляпіним станеш. Я не розумію, нащо мене тут тримають? Така нудота!
- То, може, вийдете погуляєте? - серйозно запропонувала жінка.
Аскольд не повірив і нашорошився.
- Ви шуткуєте?
- Ні, серйозно. Прошу, - повагом, без жарту відказала незнайома й відступила з порога, даючи йому дорогу.
Аскольд з острахом ступив за поріг.
- Прошу, прошу, не бійтеся.
І як тільки ступив він на поріг, почався справжній дивовижний сон, де все можна, де немає ані перепон, ані логіки, ані послідовности.
Жінка взяла його під руку, повела геть од хатини в бік Хушмо, геть од поля, на якому метушились люди, чорніли пірамідальні вишки (хатина стояла недалеко від причіпної щогли, біля якої був прив’язаний дирижабль, що так здивував тоді його своєю появою).
Ішов, як під гіпнозом. Біля берега незнайома зупинилася, пустила його руку, з хвилину мовчки дивилася в лице, а потім швидко, лячно заговорила:
- Тікайте, рятуйте себе, чуєте - рятуйте!
Ніби згубив розум, не розумів, стояв нерухомо.
- Рятуйте своє життя, тікайте. Врятуєтесь - перекажете Маричеві, що я тут. Я його дружина.
Вона хапливо потяглася до кишені сукні, вихопила чорний бравнінґ.
- Візьміть зброю.
Аскольд загіпнотизовано простяг руку, сховав револьвера до кишені. Потім повернувся, зробив крок уперед. Знову повернувся - побачив суворий тривожний погляд. Тоді зрозумів, що вона не жартує, й почуття небезпеки охопило його й він, не оглядаючись, побіг.
* *
*
Пошматована, збруджена одежа висіла лахміттям на виснаженому, змученому безсилому тілі гостя.
Сіре пухле обличчя, давно не голене, вкривали страшні виразки. На голові не було кашкета, й давно нестрижене волосся спадало вицвілими пасмами на чоло. Лише очі з-під навислих брів, сховані глибоко в ямах, блищали чистим хоробливим блиском.
Незнайомий чорними, в ранах, пальцями довго порпався під лахміттям біля грудей і, нарешті, витяг звідти охайно загорнутий пакунок.
Довго тремтячими руками розгортав його - то були документи. Розгорнув і мовчки простяг їх Борецькому - начальникові державного політичного управління Н-ської округи.
Той уважно перечитав їх, підвів голову. Він несподівано випростався, аж перегнувся через стіл.
- Трапилося що?
- Я боюся, що експедиція загинула, - безсило вимовив незнайомий.
…………………………………………………………………………………………………………………………….
Начальник підпер лівою долонею лице, звівши докупи чорні гнучкі брови, правою рукою дрібно нотував собі в блокноті.
- Я почав за ним стежити, - розповідав знесилено гість. - Правда, почав я це підсвідомо, після отого випадку. Але нічого не міг помітити такого, що викликало б тривогу чи підозріння. Тої ж ночі я цілком випадково побачив, що він зник з човна. Зі зброєю я пішов слідом. Туманило. І він швидко зник з поля зору. Враз я почув перед себе кроки, ледве встиг притулитись до скелі, як повз мене пройшло вже дві постаті. Попереду йшов він, - я впізнав його силует. Щоб відразу не викрити себе, я попід скелею пішов в обхід до берега. Біля берега я вже не застав ні їх, ані човна. Лише шматок линви звисав біля кореня дерева - вони пустили човен у поріг.
- А далі... мені самому не віриться. Я ніколи не думав, що в мене вистачить сили вихопитись з нетрів. Просто пощастило.
- Що ж, товаришу Марич, на вашу думку, треба діяти? - покинув нотувати в блокноті начальник.
- Негайно рятувати експедицію.
- Я це знаю, але як?
- Коли б, звичайно, у вас були літаки, - непевно зауважив Марич.
- Літаки є. Із N. викликати можна. Але у нас тільки в Кежмі бензинна база, а далі... Правда... - начальник замислився. - Правда, лишити на час товаришів у Кежмі, організувати базу на Вановарі... Є...
Начальник підвівся, пішов до дверей.
- Я зараз прямим дротом перебалакаю з N., а ви можете лягати. Лягайте, лягайте, чого там, - вказав він рукою на канапу.
Марич рукою зупинив його.
- Стривайте, хіба в N. є літак?
Начальник усміхнувся.
- І не один.
Марич здивовано поглянув на нього.
- Не розумію.
- Е, та я й забув, ви ж нічого не знаєте. Ось прошу, погляньте. - Він повернувся до столу, простяг Маричеві свіжий нумер газети Особливої Далекосхідної армії «Тривога».
Марич глянув на заголовки, ледве не скрикнув:
- Невже війна?
- Не зовсім, але щось схоже.
* *
*
Марич ліг на канапу й ніби згубив притомність. То був міцний незвичайний сон.
Прокинувся в чистій постелі, спочатку не зрозумів, де це. Підвівся на лікті, довго озирався. Ненароком взявся за голову, пальці наткнулись на колючу виголену шкіру. Усміхнувся. Зрозумів, що його поголили, викупали, одягли в чисту білизну. З насолодою простягся на м’якій постелі, знову заплющив очі.
Як вдруге розплющив, побачив перед себе начальника. Той усміхався.
- А знаєте, скільки проспали?
- Скільки?
Начальник показав три пальці.
- Три години?
- Три доби.
Марич з острахом підвівся. Жахнувся.
- Три доби. Та це ж...
- Не турбуйтеся, - заспокоїв начальник. - Позавчора з бензиною до Кежми вилетів двохмоторовий літак. Сьогодні вилітає другий. Є дозвіл, якщо справа серйозна, мобілізувати військові сили.
* *
*
Сохло в роті - присмак гіркоти мучив горло. Гуло в скронях, а перед очима пурхали прозорі безформенні метелики. Часом, здавалося, земля погойдується під ногами, й Аскольд, щоб не впасти, хапався руками за дерева.
Несила було пересувати отерплі, ніби чужі, ноги. Тропа в’юнилась серед зелених трясовин, круто обминаючи згубні місця.
Іноді ніби губив свідомість й, очутившись, позирав навколо порожніми очима, не розуміючи, де він і що діє.
З усіх думок лишилась одна: не лягати й не стуляти очей. Але ноги в колінах дрижали, й вії важко тиснули на очі.
Тропа ширшала, галузилась у десятки дрібніших тропок. Підсвідомо прямував широкою, з твердішим утоптаним ґрунтом. Раптом знеможений одноманітним гулом у скронях слух впіймав якісь нові незрозумілі згуки. Вони уперто міцнішали й наздоганяли.
Вимучений організм пройняла спочатку тривога, але була вона квола й не змогла підсилити ані рухів, ані думок.
- Погоня, - ворухнув губами Аскольд і здивувався свого голосу - ніби хтось збоку притишено мовив - «погоня».
Подумав: «Звернути вбік, тікати», - але не повернув, а лише посміхнувся своїй думці хоробливою усмішкою.
Згуки позаду зростали, хутко наближалися до нього. Хотів було повернути голову, але зараз же забув за свій намір. Пішов уперед, перехиливши тулуб, і вперто усміхався - здавалося, що хтось, шуткуючи, хоче його наздогнати.
Враз зелена стіна хащів розступилася, й зір охопив барвистий простір широкої долини. Десь майнула блакитним кольором смуга річки.
Від простору помутніло в очах, колихнулася земля й тілом поповз млосний холодок. Аскольд похитнувся. Важко сів на землю, на м’який мох. Земля колихнулася вдруге, ще дужче. В очах потемніло. Упав на спину.
Згодом біля голови загула земля, ніби хтось важко затупотів по ній. Слідом пролунав дивний гострий згук, схожий на вигук здивовання.
Із темряви просто перед очима схилилося незнайоме бородате лице.
