Василий Бережной - Археоскрипт (на украинском языке)
- Нi, треба забрати, - сказала Марта. - Знищать, шкода.
I тiльки придибала та простягла руку, - звiрята загарчали, рвонули, i сумка розкрилася. На килим випав якийсь невеличкий сiрий патрончик. Тигреня торкнуло його лапою i почало качати.
- Ах ти ж халамидник! - посварилася Марта. - Ану, вiддай!
Туо, як тiльки побачив того патрончика, одразу поблiд. Веселiсть його де й дiлася, обличчя спохмурнiло, брови насупились, i на чолi залягли зморшки. Швидко пiдiйшов до Марти, вхопив її за руку, - нехай бавляться.
Мовчки повiв ошелешену дiвчину до другої кiмнати, ввiмкнув мало не на всю силу приймача i тiльки тодi сказав їй на вухо:
- То мiкрофон.
- Який мiкрофон? - запитливо глянула Марта. В її великих очах свiтився подив.
- Отой патрончик.
- Ото мi-кро-фон?
- Так. Усе, що тут звучало, - занотовано там, у них...
- Який жах? Що ж тепер робити?
- Покладiть на мiсце, хай усе буде так, як i було. Щоб вони не дiзналися, що ми... Розумiєте, менi треба ще хоч тиждень...
- Добре, добре, так i зробимо.
Марта пiшла, нагримала на звiряток, пiдняла сумку, поклала туди патрончика i повiсила на етажерку. З сусiдньої кiмнати линула музика. Тигреня та левеня пильно позирали на людей, немов хотiли спитати: чому не даєте нам бавитись?
- Ну, що, може, почитаємо? - сказала Марта.
- Вам треба бiльше ходити, ходити до втоми, - серйозно вiдповiв Туо.
- То, може ви пройдете зi мною? - кинула змовницький погляд.
- Я хотiв би попрацювати... - сказав Туо. - Нiяк не вiдновлю формулу синтезу кваркiв.
- Ах, вам усе наука й наука!..
- Та якщо б хто-небудь тут вивiв таку формулу... його озолотили б!
- Ах, те золото... багатство, - зiтхнула дiвчина. - Чого всi женуться за грiшми, винищуючи найбiльшу свою цiннiсть - душу? Ви про це не думали?
- У нас на Фiлiї такого явища немає. У нас немає наживи, розумiєте, немає такої пристрастi - загрiбати до себе, складати, замикати, хоч ти його й не споживеш. А метали i мiнерали вiдiграють тiльки природну роль...
- А в нас є метали благороднi, а є парiї. Особливо в пошанi золото. Ви про золоту ванну читали? В Японiї на одному курортi, здається Фунабара, поставили золоту ванну. Всi поспiшають туди, щоб скупатися, хоч кiлька хвилин коштує тисячi. Поспiшають, наче на прощу до Рима або в Мекку... Деякi дiйшли до того, що... гризуть ванну, стараються вiдкусити хоч шматочок. Ламають зуби, а кусають. Он до чого дiйшла наша цивiлiзацiя! Кажуть, власники курорту думають поставити платнi золотi унiтази...
- Дивно, що у вас тут не розумiють дикостi та, зрештою, i глупоти отакої зажерливостi, божевiлля...
- Є такi, що розумiють... є благороднi душi... А багато хто має кредо: людина людинi вовк.
Марта рушила до виходу. Туо мовчки пiшов за нею.
Вечорiло. На озерi було тихо, навiть качки не плюскотiли. Гiлля плакучих верб нагадували золотi водоспади, i в мiру того, як заходило сонце, водоспади на очах рожевiли, ставали кармiнними.
Зупинилися за озером. Дiвчина тихо сказала:
- Я не могла там говорити... Стає гидко, як подумаєш, що тебе хтось пiдслуховує. Гидко i... страшно. Мене лякає оте Вухо.
- Я вас розумiю, Марто. Але... опануйте себе, вам не можна хвилюватися.
- Ах, Туо, хоч ви менi не кажiть отого "не можна"! Я стiльки його наслухалась... Та що ж то за життя без хвилювання?
- Негативнi емоцiї руйнують нервову систему... Заждiть, я ще не докiнчив. Коли я кажу, щоб ви щадили свою нервову систему, я маю на увазi перiод одужання.
- Ну, хiба що... - усмiхнулась Марта.
Повернулися до будинку в сутiнках. Незабаром i Анiта прийшла.
Тiльки переступивши порiг, нiяково усмiхнулась:
- Вчора я забула сумку...
Марта кивнула на етажерку:
- Онде я її повiсила, щоб цi бешкетники не дiстали. - I посварилась пальцем на звiряток, що розкошували посеред кiмнати на килимi.
Туо стояв, склавши руки на грудях.
Анiта взяла сумку, розкрила, заглянула, як це вона робила й ранiше, i... мовчки клацнула замком, наче нiчого й не сталося. Туо зблiд. Не мав сумнiву, що бачила "жучка"... Бачила i промовчала! Це було неймовiрно. Його Анiта... його люба Анiта... Нi, нi, думав Туо, це вона не скрикнула, стрималася, щоб там не взнали, ще їхнє Вухо виставилось...
Але Анiта почала розмову без нiякої обережностi. Тримаючи в руках сумку, голосно спитала:
- Ну, як ви тут без мене? Добре попрацював, Туо?
За нього вiдповiла Марта:
- Сушить собi голову над тiєю клятою формулою...
- Якою? - прохопилась Анiта.
- Формулою збагачення! - засмiялася Марта i по-змовницькому зиркнула на Туо. - Певне, хоче стати мiльйонером.
Анiта запитливо подивилась на свого нареченого.
- Вона має на увазi формулу синтезу... - сказав, переступаючи з ноги на ногу. В його скронях нiби гудiли дроги високої напруги. Ах, Анiто, Анiто... Значить, вони вже знають про його прилад з дiамантом...
- Ах, тi формули! - удавано весело вигукнула Марта. - Казав у нас один у коледжi: формула - як синя щука, її важко впiймати.
- Енергетика на Фiлiї грунтується саме на реакцiї кваркiв, - продовжив Туо. - Принцип, звичайно, менi вiдомий, а от...
- Що "а от"? - Анiта аж сiпнулася до нього.
- Формулу вивести важко... - холодно проронив Туо i додав: - Особливо в таких умовах в такiй атмосферi.
Певне, якiсь нотки в його стриманому голосi стривожили Анiту. Бiлi пальцi її безладно заворушилися на чорнiй сумцi. Кинула кiлька насторожених поглядiв на Туо, потiм на Марту. Вiдчула щось неприродне, удаване, якусь холодну стiну... її наче струмом ударило: дiзналися! Викрили! Жбурнула сумку на канапу i, важко дихаючи, схиливши голову, мовчки пiшла до виходу. Туо постояв трохи, вагаючись, а тодi пiшов слiдом. А Марта пiдвелася, взяла тигреня на руки i безтурботно загомонiла до нього:
- Бач, капосне!.. Хiба ти знаєш, що таке любов? А чому ж ти соваєш свого носа куди й не слiд? А ти, халамиднику, чого так позираєш? - легенько штовхнула ногою левика.
Пiшла до другої кiмнати i ввiмкнула музику.
19
Туо наздогнав Анiту на темнiй алеї поблизу ведмежого павiльйону. Почувши його кроки, дiвчина зупинилась, злягла грудьми на металеву загорожу i заплакала. Тишу проймали найрiзноманiтнiшi звуки - похрипування звiрiв, їхнє важке сопiння, якiсь скрипи, кавкання i пирхання. Плач людини, її натужне схлипування дисонувало з тими звуками, здавалося чужим, невластивим оцiй тишi.
"Невже звiрi щасливiшi за людей? - подумав Туо, наближаючись до дiвчини. Плечi її сiпались - неначе вона впала на високовольтнi дроти, i її трясе струмом. - Що з нею сталося?"
Поклав долоню їй на плече - сiпнулося, затихло. Стояли мовчки, але вона не мiняла пози, i Туо бачив її бiлу шию. Погладив плечi.
- Анiто...
Вимовив її iм'я пошепки, ледве чутно, але вона стрепенулася, наче її кольнули. Обернулась до нього лицем, стрiпнула головою, закидаючи назад волосся, i заговорила, давлячись словами:
