Василий Бережной - Археоскрипт (на украинском языке)
Доки їхнiй лiтальний апарат наближається до Центрума, Туо розповiдає багато, багато цiкавого. Марта знає, що це незвичайне, виняткове, але нiчому не дивується. Наче все це так i повинно бути - i оця колосальна споруда, в якiй живуть мiльярди людей, i зеленi континенти, наповненi птаством i табунами тварин.
Дах Центрума, якщо доречно так назвати величезну територiю, на якiй можна було б розташувати Швейцарiю, зблискував рiзноколiрними променями: подекуди спалахували фiолетовi, оранжевi, бiлi зiрки, цiлi снопи сяйва. Тiльки наблизившись, Марта й Анiта побачили, що вся та мiсцевiсть засипана снiгом, вкрита льодом. З них i викрешує сонце отi рiзнобарвнi зорi. Та тут i справдi, як у Швейцарiї, - снiговi гори, скованi кригою озера, бiлi долини... I скрiзь люди - лижники, ковзанярi... Тi он плинуть на гору, гойдаючись на канатах, а тi вже мчать униз; там он вишикувались на старт аеросани, а он з трамплiна полетiла темна грудка...
Апарат знижується по великiй спiралi, снiгова країна пiдiймається в небо, а натомiсть виринають яблунi, за ними - вишнi, виноградники, квiтники, латки зеленої трави, пальмовi гаї, - i все попiд вiкнами. Кожна сiм'я має свою дiлянку, запашний кусень природи на металевих раменах гiгантської споруди. I над цими дiлянками нiщо не нависає - тiльки небо.
Безконечними поясами тераси спускаються все нижче i нижче. Нарештi апарат сiв на одному з майданчикiв унизу, i дiвчата пiшли до якогось величного порталу. Вже на порозi побачили, що це вхiд усередину мiста скiльки й сягав зiр, перед ними пролягла рiвна, як стрiла, дорога, заллята бiлим свiтлом. Таких шляхiв з рухомим полотном - цiла сiтка, пояснив Туо, їх тисячi кiлометрiв. Своїми кiнцями вони виходять на кiльцевi магiстралi, що оперiзують Центрум. У колонах-опорах - шахти для лiфтiв. Кожна квартира має вихiд до лiфта i до однiєї з кiльцевих магiстралей.
А он широка труба, таких багато з усiх бокiв, то - стартовi канали для ракет. Звiдси вони шугають в усi частини свiту. Без гуркоту i грому, звичайно, використовуючи магнiтне поле Землi.
У Центрумi є не лише склепи з необхiдними запасами харчiв i усяких iнших виробiв, тут розташованi i фабрики, що все те виготовляють. Звичайно, виробництво максимально автоматизовано, навiть ремонт i профiлактика. Стадiони i театри, школи, iнститути, академiї, клiнiки...- тут є все, необхiдне для нормального життя людини.
Дiвчата слухають пояснення Туо, вiльно пробираючись у натовпi мешканцiв Центрума, що поспiшають у своїх справах. Свiтло, звичайне денне свiтло, а якi широченнi вулицi! Забуваєш, що над головою безлiч поверхiв i мiльйони тонн металу, каменю, пластика, землi... Простiр, воля! Дихається легко, м'язи пружнi, бадьорi. "А ви iдiть, iдiть, не стiйте!" - заохочує Туо, i Марта, поглянувши собi пiд ноги, ступає по рухомому полотну один крок, другий... "Смiливiше, Марто, - заохочує Анiта, - не бiйся ступати, ну, отак, отак... Ти будеш ходити, будеш!" "Авжеж буду, - подумала Марта. - Та я вже ходжу!"
А люди навколо... вони всi мають трiшечки золотистого вiдтiнку. Марта пригадала, що це ж - Африка, i здивувалась, що не видно негрiв. Жодного чорного, ба навiть жовтого чи зовсiм бiлого обличчя! Нi одного! Скiльки вони йдуть повз великi дзеркальнi вiтрини, мимо стiн, всуцiль покритих фресками i мозаїками, тисячi людей пройшло навстрiч - i всi однаковi на колiр. Хiба тодi в Африцi не було негрiв?
Туо пояснює: не було. I не тiльки в Африцi, й нiде в свiтi. I не лише негрiв, не було нi жовтих, нi червоношкiрих, нi бiлих. Не було рас. Люди не рiзнились антропологiчно, всi були однаковi. Певне, вони й не пiдозрювали, що таке можливе - подiл людства за кольором шкiри...
"А звiдки ж узялися... раси?" - дивуються дiвчата.
"Я думаю, що це внаслiдок радiацiї, - пояснює Туо. - Це зробив той вибух, та катастрофа, яка знищила Центрум".
"Хiба й тодi була вiйна?" - "Так, очевидно, держави, розташованi на Атлантидi, напали на Центрум... А вони мали доступ до найпотужнiших джерел енергiї - синтезу кваркiв. Певне, в ходi вiйни вони всi загинули: i Атлантида, i Центрум... Цивiлiзацiя поринула в небуття, а в тих нащадкiв, якi випадково вцiлiли, радiацiя спричинилася до мутацiй. Iнакше нiчим пояснити... Iсторiя Центрума не знала кольорових людей. Зник Центрум i Атлантида - з'явилися раси".
Зник Центрум...
I враз дiвчата побачили навколо себе пустелю. Замiсть рухомого хiдника - ствердiлий пiщаний корж, обшпугований гарячим вiтром, а замiсть фресок i мозаїк - горбаста долина, мертвий простiр.
- Iдiть, iдiть, ступайте!
Марта чує голос Туо i розплющує очi.
Мiраж зник. Нi Центрума, нi пустелi, вона стоїть посеред своєї кiмнати, стоїть на власних ногах, а за кiлька крокiв перед нею мати простягає тремтячi руки - точнiсiнько як у дитинствi: "А йди до мене, йди!" Марта заклiпала очима, поглянула на матiр, на Туо, на Анiту, вiдчула, як затремтiло пiд колiньми, як сила враз опустила її,- i м'яко впала на килим. Обiперлась на руки, пiдвела голову Туо вiдсторонив маму - вона хотiла допомогти їй пiдвестися.
- Не треба. Вона може встати й сама! - твердо сказав вiн. Пiдводьтеся, Марто, пiдводьтеся, ставайте на ноги!
Коли вона, силкуючись, стала на колiна, мама сiпнулася до неї, але Туо знову її спинив. Мама опустила руки, потiм пiдперла пiдборiддя, потiм перехрестилася.
Марта натужно пiдводилася, хитаючись, мов п'яна, i таки пiдвелася, випросталась!
- А тепер iдiть, iдiть до крiсла.
Ах, це тiло! Яке воно важке, як тяжко нести його на ногах... Обличчя Мартине скривилося вiд болю, але вона переставляла свої важезнi ноги, свої неслухнянi ноги i скеровувала їх до крiсла. Кiлька крокiв - хоча б дiйти!..
I вона дiйшла. Сiла, полегшено зiтхнула i усмiхнулась. Усмiхнулась втомлено, блаженно i щасливо. I всi усмiхнулися разом з нею. Туо витер хусточкою пiт зi свого обличчя.
- Так це справдi було - Центрум i Атлантида? - обiзвалася Марта. - Це все справдi?
- Це так i було, - сказав Туо, i в голосi його забринiв сум. - Адже в нас збереглися не лише перекази, а знiмки, фiльми, сотнi фiльмiв. Мабуть, звiстка про катастрофу пiдкосила Штурмана, що перший ступив на Фiлiю...
17
Над Фiлiєю снуються казки... Ну, хто ж у дитинствi не знав отiєї чарiвливої оповiдi про бiлих-бiлих птахiв, якi летять на Фiлiю з далекої Землi, такої далекої, що її не видно навiть у телескоп. А вони летять i летять через прiрву холодного космосу - такi любi, такi милi, такi гарнi грудочки живого життя. Летять у кожне дитинство та й поселяються в серцях малюкiв...
Летiли бiлi птахи i до маленького Туо. Мама брала його долоньку в свою, виводила у темряву вечора.
- Он бачиш, синку, золота зiрка сяє? А бiля неї кружляє Земля - планета наших прадiдiв... Звiдти летять до нас бiлi птахи.
- Такi, як ото у фiльмi?!
- Такi, синку.
- Ой, коли б уже швидше вони прилетiли! Я скучив за ними, я їх люблю...
Туо виростав, почав учитися, а птахи все були в дорозi... Якось серед дiтей поширилася чутка: прилетiли! Наче той вихор, кинулись вони до лiсу, причаїлись у кущах, придивляються, прислухаються... Дерева теж стрепенулись у чеканнi, деревам також сумно стояти у безгомiннi, тоскно. Але птахiв не було. Пiшла малеча додому заплакана.
