Василий Бережной - Археоскрипт (на украинском языке)
- Так, то я принесла! Можеш ненавидiти мене, можеш убити. Або кинь мене в клiтку до звiрiв - краще в них, нiж мiж людьми! О, будь вони проклятi, такi люди... Вони вислiдили, залякали мене, примусили. Але тепер я нiчого-не боюсь, нiкого й нiчого! Бо нащо менi жити, коли... коли ти...
- Анiто...
- Я не хотiла тобi зла... Вони запевнили... О, я не знала, як палить сором! Навiть не здогадувалась, який вiн ядучий, отруйний... Нi, нi, одвернися од мене, я пiдла й нечесна... Хотiла зберегти тебе i втрачаю...
Знову повернулась до нього спиною, схилилась на огорожу i заплакала. Туо взяв обома руками за плечi, обернув до себе i притис до грудей. Тримав, аж доки вона не перестала схлипувати i не затихла. Руки її несмiливо пiднялися,- може, хотiла обняти, але не наважилась, тiльки доторкнулась до його лiктiв.
- Скажи... ти мене зненавидiв, так? Ну, чого ти мовчиш? Зненавидiв?
- Нi, Анiто, нi.
- Так ти... простиш? Простиш, любий? - прошепотiла, ледве ворушачи губами.
Пригадалось: розповiдав, як у них на Фiлiї одна жiнка пробачила своєму кривдниковi. А невже ж вiн...
- Нi, нi, не прощай, не треба, - гаряче шепотiла. - Тiльки ж не думай, нiби я... хотiла тобi зла. Ну, що я могла зробити, коли навколо хижi звiрi?
В її голосi виливався бiль, гiркий розпач. Туо гладив її плечi, а вона все шепотiла пошерхлими губами, наче виймала з свого тiла колючi якiрцi страху, приниження i образи.
- Знаєш, Фрага я не так боялася. Але його виставили на вулицю. А цей... ну, бульдог. Пiдводиться з-за столу i наче от-от загарчить i вчепиться менi в шию! Я як уявила, що ти потрапиш йому до рук... Казав: їм потрiбна твоя розповiдь про кварки. I тодi випустять... Тому й погодилась занести ту кляту штуку - аби якось виплутатись. А, бач, заплуталась ще гiрше...
- Заспокойся, Анiто, дай же менi хоч слово сказати.
Хотiла покласти долоню на його губи, вже й рука сiпнулася, але чомусь не наважилась. Туо вловив цей жест, сам узяв її руку i поцiлував.
- Я боявся, що ти... перемiнилась, стала чужою. Душа в тебе чиста - я щасливий.
- Так ти прощаєш? Прощаєш мою слабiсть? Ну, скажи, благаю!
- Прощаю, заспокойся. То хвилинне. Ти мiцна...
- Спасибi, любий... Спасибi, що вiриш... Бо... я...
- "Жучок" нас не розлучить, Анiто.
Вона мовчки припала до нього, вхопила обома руками за голову, нахилила i, ставши навшпиньки, почала цiлувати його обличчя. Щось шептали її вуста, дихання їхнє змiшалось, i обоє сп'янiли до нестями. Iшли темною алеєю, серця їхнi стугонiли, вони вже не чули дихання звiрiв навколо i нiчого не чули, бо їх наповнювало щось хвилююче i прекрасне. Iшли оглушенi, здивованi i трохи наляканi. Озеро. Темнi верби. Копичка сiна. Трава. I тиша, первозданна тиша - певне, така була в раю, коли Адамовим очам вiдкрилася Євина краса.
- Я хочу дитину... - прошепотiла Анiта, опускаючись на сiно. - Любий мiй, єдиний...
20
Археолог, чоловiк середнiх рокiв з обвiтреним лицем i рiдким волоссям на головi, зустрiв Лаконтра i Туо з належною чемнiстю.
- Прошу, заходьте.
Передпокiй завалений всякою всячиною. На пiдлозi попiд стiнами - якесь камiння, уламки потемнiлого посуду, сiрi побитi постатi не то якихось богiв, не то казкових тварин; широке пiдвiконня теж заставлене примiтивними виробами зi скла i ще якихось кольорових матерiалiв; на стiнах - черепи i роги тварин.
Туо ступав обережно, щоб нiчого не зачепити, i на ходу поглядав на цi експонати.
- Дещо тут в станi обробки, - сказав господар, помiтивши його зацiкавлення, - а є й просто сувенiри, що нагадують про експедицiї. Не встиг усього впорядкувати: недавно прибув.
В кабiнетi висiли картини; великий робочий стiл завалений паперами та рiзним канцелярським начинням.
Лаконтр познайомив господаря з Туо, сказавши тiльки, що "ось цей юнак цiкавиться археологiєю i має оригiнальнi iдеї". Господар привiтно поглянув на Туо i запросив сiдати. Йому цiкаво послухати ентузiаста, дiзнатися про тi "оригiнальнi iдеї", бо тепер дуже рiдко трапляється в їхнiй науцi щось нове, свiже.
Розташувалися бiля круглого столика помiж двома високими стрiлчастими вiкнами - археолог I Туо навпроти один одного, Лаконтр посерединi.
- Ну що ж у вас цiкавого, юначе? - Господар поклав руки на столика i зчепив пальцi.
Туо не знав, з чого починати, i поглянув на Лаконтра, наче шукаючи поради.
- Я не фахiвець, - обiзвався Лаконтр, повернувши голову до археолога, але те, що пропонує мiй друг... надзвичайно цiкаве.
- Що ж саме?
Туо поглянув у вiкно - праворуч збiгали дахи з червоної черепицi, лiворуч далину замикав пологий спуск гори, втиканий соснами.
- Я хотiв би органiзувати розкопки в Сахарi, - сказав i перевiв погляд на господаря. - 3 вашим авторитетом i... вашими зв'язками це, очевидно, можна б було зробити.
- Сахара дуже велика, - без усмiшки промовив археолог. - Що саме ви маєте на увазi?
- Я гадаю, по всiй Сахарi, на кожному кроцi, можна знайти залишки високої культури. Але краще почати десь iз центру...
Археолог пiдвiвся, узяв згорнуту грубкою мапу i розстелив її на столику. Мапа була велика, її краї звисали майже до пiдлоги. Неначе з високостi, Туо побачив перед собою величезну пустелю. Мапа всiяна позначками, на нiй нанесено i пунктир караванних шляхiв, i зеленi цятки оаз, i рудi кряжi.
- Iдеться не про ту високу культуру, яку ви, археологи, маєте на увазi, коли говорите про бронзовий чи залiзний вiк, - продовжував Туо. - Культура, похована в Сахарi, - набагато вища за сучасну цивiлiзацiю...
Археолог кинув запитливий погляд, але нiчого не сказав.
- Якщо ця гiпотеза... - почав Лаконтр, але Туо не дав йому докiнчити.
- Зрозумiйте, що це не гiпотеза, а цiлком достовiрнi вiдомостi! пiднiс вiн голос. - Сахара - це майданчик, на якому було зведено Центрум мiсто-суспiльство, мiсто-державу...
- Нiчогенький майданчик, - усмiхнувся археолог, - три мiльйони квадратних миль.
- Так i мiсто ж було нiчогеньке - сягало до стратосфери, i жило в ньому кiлька мiльярдiв людей. Важко припустити, що навiть пiсля вибухiв кваркових бомб там нiчого не залишилось. Але припустiмо, що так i сталося температура, не менша, нiж та, що виникає в надрах зiрок, за кiлька секунд розплавила, злизала, випарувала грандiозну споруду, але ж кратера нема? Отже, те, що в глибинi кори - залишилося. Бункер "Археоскрипт" безперечно вцiлiв...
- Пробачте... - пiдвiвся археолог. - Може, ви поясните... Я вперше чую про мiсто... як ви сказали?
- Центрум.
- Троя, Бiблос, Вавiлон, Сiдон, Баальбек - цi назви менi щось говорять. - А Центрум... Даруйте, нi в яких джерелах...
- Джерела є, навiть зображення i плани.
- Може, ви маєте на увазi легендарну Вавiлонську вежу? Чимало художникiв малювали її, звичайно, з уяви...
- Я бачив репродукцiї, - вже тихiше заговорив Туо, - Вавiлонська вежа то дитяча забавка супроти Центрума... Хоча, як подумати, може, це - пам'ять про Центрум? Вiдгомiн велетенської споруди, про яку наступнi поколiння пам'ятали, як про давнiй сон... Це iмовiрно. Бо на якому ж грунтi з'явилась легенда про Вавiлонську вежу, що сягала до неба? Тiльки темнi люди, не знаючи справжньої причини, акт руйнування приписали боговi...
