Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918
30
Петлюра Симон Васильович (1879–1926) — політичний та державний діяч.
Навчався в Полтавській духовній семінарії, вчителював і працював в «Експедиції з дослідження степових областей» на Кубані, з 1905 р. — в редакції газети «Рада» і органу УСДРП «Слово». Співробітничав у журналах «Вільна Україна» (СПб.), у 1912 р. — «Украинская жизнь» (Москва). Член УСДРП.
Під час Першої світової війни — заступник уповноваженого і голова Головної контрольної комісії Всеросійського Земського Союзу на Західному фронті, голова Української ради Західного фронту.
5 (18) травня 1917 р. на І Всеукраїнському військовому з'їзді обраний головою Українського Генерального Військового Комітету. Член Центральної Ради. З 12 липня до грудня 1917 р. — Генеральний Секретар військових справ. У січні — лютому 1918 р. — отаман Гайдамацького коша Слобідської України. У квітні 1918 р. обраний головою Київської губерніальної земської управи та Всеукраїнського Союзу земств. Один з організаторів Українського Національного Союзу.
З листопада 1918 р. — член Директорії, з 9 травня 1919 офіційно — голова Директорії УНР; Головний Отаман Республіканських військ УНР. З 1921 р. — на еміграції. Загинув у Парижі внаслідок замаху.
31
Кондратович Лука — генерал-майор генерального штабу російської служби. 1917 р. на II Всеукраїнському з'їзді обраний до Українського Генерального Військового комітету, де відав комісією спеціальних служб. Брав участь у ліквідації виступу Полуботківців.
32
Після ІІ Всеукраїнського військового з'їзду (червень 1917 р.) до складу Українського генерального військового комітету входили С. Петлюра (голова), В. Винниченко, генерал-майори: М. Іванов, Л. Кондратович, полковник: І. Луценко, підполковники: О. Жуковський, Ю. Капкан, Матяшевич, В. Павленко, О. Пилькевич, В. Погоіаако, О. Слившіський, капітани: С. Білецький, Г. Глібовський, В. Кедровський (заступник голови, завідуючий відділом мобілізації і військових комунікацій), поручники: М. Левицький, П. Скріпчинський, 'підпоручики: М. Міхновський, А. Чернявський, прапорщики: А. Певний, М. Полозов, В. Потішко, Ф. Селецький, військовий урядовець І. Горемика-Крунчинський, солдати: С. Граждан, С. Колос, Д. Ровинський, матрос С. Письменний.
33
Па київському штатно-розподільному пункті зібралося 5 000 чол. поповнення, призваних в українських губерніях. За прикладом богданівіцв, солдати заявили, що не підуть на фронт інакше, ніж в якості 2-го Українського полку, якому було обрано ім'я П. Полуботка. Він почав — організовуватися в казармах на Брест-Литовському шосе, в Грушках. Зв'язана угодою з Тимчасовим урядом. Центральна Рада і Український генеральний військовий комітет не підтримали створення полку і закликали полуботківців виконати вимоги національно-громадської дисципліни, перейти до українського запасного полку.
Під впливом звісток про липневі події в Петрограді та агітації частини членів Клубу ім. П. Полуботка — М. Міхновськбго, Г. Лук'янова і В. Павелка — полуботківці вирішили добитися визнання Тимчасовим урядом Центральної РаДй верховною владою в Україні ще до скликання Установчих зборів і водночас визнання свого полку. У ніч з 4(17) на 5 (18) липня полуботківці захопили арсенал та інтендантський склад, озброїлися, заарештували коменданта Києва і начальника міліції, розгромили помешкання К. Обсручева і виставили варту до державних установ, вступили в перестрілку з висланими проти них юнкерами і понтонерами.
Після наради в Центральній Раді із звільненим комендантом і заступником командуючого військами округу заспокоєння полуботківців було покладено на члена УГВК Л. Кондратовича. Богдапівський полк Ю. Капкана. Представники УГВК і богданівці заарештовували полуботківців і збирали їх у приміщення Педагогічного музею. Полк ім. П. Полуботка зосередився в своїх казармах. За наказом К. Обсручева він був роззброєний, 3 чол. при ііьому загинулб. Частіша повстанців була заарештована. військовою владою і ув'язнена в Косому капонірі, де перебувала до листопадових подій у Києві.
Після полагодження конфлікту 14–16 липня полк чисельністю 2462 чол. відбув на фронт, влився у 621-й Нсмирівський полк 3-ої піхотної дивізії 6-го армійського корпусу, добре себе зарекомсіигував. З листопада перебував у Києві, в складі 1-ї Сердюцької дивізії. Під час більшовицького наступу на Київ не дістав своєчасно наказу про відступ.
34
Капкан Георгій Євгенович (1875-7) — військовий діяч, підполковник російської армії. Викладав у Оранієнбаумській офіцерській стрілецькій школі, автор «Статуту кулеметної служби»; служив у 193-му піхотному Свіязькому полку.
1917 р. був викликаний Українським Генеральним Військовим Комітетом з Симбірська в Київ, дістав призначення у 4-й кулеметний полк, а згодом — командиром 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького, увійшов до УГВК. Восени
1917 p. - командир 1-ї Сердюці.кої динізії в Києві, з 20 грудня 1917 р. — командуючий військами України. З квітня 1918 р. — губернський комендант Таврії. 1919 р. — інспектор піхоти Дієвої армії УНР.
35
Після перекинення з Македонського, Італійського та Західного фронтів на Східний 9 свіжих дивізій, ударне угруповання німецьких військ 6 липня перейшло в наступ, широко застосовуючи хімічну зброю. 11 російська армія почала відходити. Локалізувати прорив не вдалося; 7-а армія також відступила. 10 липня австро-німецькі війська форсували річку Серет. Російські війська розкладалися, не викопували наказів. 21 липня супротивник захопив Чернівці, але на цьому контрнаступ вичерпався.
36
Корнілов Лавр Георгійович (1870–1918) — військовий і політичний діяч, генерал від інфантерії російської служби. Під час Першої світової війни командував 48-ю піхотною дивізією, 25-м армійським корпусом, з 28 лютого (13 березня) 1917 р. — головнокомандуючий військами Петроградського військового округу. 29 квітня (12 травня) -10 (23) липня 1917 р. — командуючий 8-ю армією, 10–18 (23–31) липня — головнокомандуючий військами Південно-Західного фронту. З 19 липня (1 серпня) до 27 серпня (9 вересня) 1917 р. — Верховний Головнокомандуючий.
Наприкінці серпня зробив спробу встановити в Росії військову диктатуру. Після придушення заколочу утримувався в Биховській тюрмі, 19 листопада (2 грудня) з рештою прибічників утік до Новочеркаська, де створив і по смерті генерала М. В. Алексеева очолив білогвардійську Добровольчу армію. 13 квітня 1918 р. загинув у бою.
