Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918
В общих чертах я об этом генералу Гутору говорил, украинизации он, видимо. сочувствует, говорил мне даже, что Гучков считает, что это хорошее дело, лично я пошел бы на это, если не охотно, то во всяком случае без отвращения, так как считаю, что там, где примешивается национальное чувство, там, в особенности для военного дела, основы всегда здоровые, но все же хочу знать ясно, что от меня хотят, дабы не попасть в грязную историю ввиду обвинения меня, украинца, в проведении явочным порядком украинизации частей русской армии.
Російський державний военно-історичний архів. — Ф. 2067. — Он. 1. — Сир. 2986. -Лрк. 1–2. Незасвідчена копія, машинопис.
22
Кочубей Василь Васильович — військовослужбовець. Походив з давнього козацького роду, спорідненого із Скоропадськими. На Всеукраїнському з'їзді Вільного Козацтва (16–20 жовтня 1917 р.) був обраний генеральним писарем (тобто начальником штабу організації). 1918 р. — діяльний член «Української народної громади», учасник гетьманського перевороту. Осавул (особистий ад'ютант) гетьмана П. Скоропадського в ранзі сотника.
23
Після Лютневої революції на фронті і в тилу широко розгорнулася самодіяльна українізація. 26 травня військовий міністр видав наказ про термінове формування української та естонської дивізій. Саме М. Духонін, який тимчасово виконував обов'язки Верховного Головнокомандуючого, 6 (19) листопада підписав угоду між штабом і Центральною Радою щодо розгортання українізації з'єднань російської армії. Особливе враження на командування Південно-Західного фронту справили маршові роти поповнення, сформовані за переважно українським принципом.
24
Хутори — ділянкові селянські господарства, що набули значного поширення протягом Столипінської аграрної реформи в Російській імперії. Доти хутори були характерні лише в «малоросійських» губерніях та в Прибалтиці. Указом від 9 листопада 1906 р. та законом від 14 липня 1910 р. хутори насаджувалися примусово на надільних землях громад. Найбільше нових хуторів було утворено в Україні.
25
Відруби — землі, відокремлені в користування селянських родин від загально-общинних володінь протягом Столипінської реформи.
26
Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934) — український історик, літературознавець, письменик, соціолог, політичний, державний діяч.
Закінчив Університет Св. Володимира в Києві, очолював кафедру Львівського університету. У 1897–1913 рр. — голова Наукового товариства ім Шевченка у Львові. 1899 р. — один з організаторів Національно-демократичної партії в Галичині. Член Товариства українських поступовців, засновник і голова Українського наукового товариства у Києві (1908 р.). Наприкінці 1914 р. засланий до Симбірська.
1917 р. повернувся до Києва, очолив Центральну Раду. Перший Президент УНР.
Після гетьманського перевороту переховувався в Києві, згодом переїхав до Кам'янця-Подільського. З початку 1919 р. — на еміграції.
У Парижі очолював «Комітет незалежної України», у Відні — Український соціологічний інститут, комітет «Голодним України».
У березні 1924 р. повернувся в Україну, очолив Історичну секцію ВУАН, займався науково-організаційною працею. Дійсний член ВУАН (з 1923 р.), АН СРСР (з 1929 р.). 1931 р. заарештований у справі «Українського національного центру», по звільненні був вимушений виїхати до Москви. Помер у Кисловодську, похований у Києві.
Основна історична праця — «'Історія України-Руси» (10 т., 13 кн. — 1898–1936).
27
Шептицький Андрій (1865–1944) — видатний український релігійний та громадський діяч. Походив з графського роду, за молодих років служив офіцером в австро-угорській армії.
З 1899 р. — єіпіскоп Станіславівський, з 1900 — митрополит Галицький та архієпіскоп Львівський, глава греко-католицької церкви.
Член Палати панів Австро-Угорщини, у 1917–1920 рр. — посол до Галицького сейму. Член Української Національної Ради у Відні.
Під час російської окупації Галичини 2 вересня 1914 р. заарештований з наказу головнокомандуючого Південно-Західним фронтом генерала О. Брусилова за антиросійську пропаганду і вивезений до монастирської тюрми у Суздалі; звільнений після Лютневої революції 1917 р.
28
Тут йдеться про утворений І Всеукраїнським військовим з'їздом Український Генеральний військовий комітет. Після проголошення Центральною Радою III Універсалу він був реорганізований у Генеральне Секретарство військових справ. Генеральним секретарем було призначено С. Петлюру, його товаришем (заступником) — поручника В. Кедровського. У лютому 1918 р. Генеральне Секретарство військових справ перетворене на Міністерство військових справ.
29
Оберучко К.М. (1865–1929) — військовий і політичний діяч. Полковник російської служби; член партії соціалістів-революціонерів.
За участь у революційному русі військовослужбовців Київського гарнізону рід час революції 1905–1906 рр. відданий під суд, позбавлений чину і висланий з Росії, повернувся після Лютневої революції.
1917 р. обраний уповноваженим Комітету Союзу міст, призначений спочатку комісаром, потім командуючим пінськими Київського військового округу.
Свого часу мав певні українські симпатії, співробітничав у «Киевской старине», але на посту командуючого округом завзято виступав проти створення національних частин — українських і чехословацьких, користувався репутацією «хворобливо-роздратованого, істерично лютого ворога українства» (В. Винниченко), У вересні 1917 р. входив у Комітет охорони революції. Па початку жовтня подав у відставку з приводу чергового конфлікту з Українським Військовим Генеральним комітетом. Після жовтневого перевороту емігрував.
Автор спогадів.
30
Петлюра Симон Васильович (1879–1926) — політичний та державний діяч.
Навчався в Полтавській духовній семінарії, вчителював і працював в «Експедиції з дослідження степових областей» на Кубані, з 1905 р. — в редакції газети «Рада» і органу УСДРП «Слово». Співробітничав у журналах «Вільна Україна» (СПб.), у 1912 р. — «Украинская жизнь» (Москва). Член УСДРП.
Під час Першої світової війни — заступник уповноваженого і голова Головної контрольної комісії Всеросійського Земського Союзу на Західному фронті, голова Української ради Західного фронту.
5 (18) травня 1917 р. на І Всеукраїнському військовому з'їзді обраний головою Українського Генерального Військового Комітету. Член Центральної Ради. З 12 липня до грудня 1917 р. — Генеральний Секретар військових справ. У січні — лютому 1918 р. — отаман Гайдамацького коша Слобідської України. У квітні 1918 р. обраний головою Київської губерніальної земської управи та Всеукраїнського Союзу земств. Один з організаторів Українського Національного Союзу.
