Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918
Минула 10-та година, 11-та, і ніхто ще не приходив. Я сиділа в коридорі й страшенно мерзла, бо не мала теплого плаща. Я чула, як хтось порався в кухні. Пройшла жінка, і я попрохала, щоб вона дала мені гарячої води напитися.
Через деякий час прийшов один з грабарів і сказав: «Чекайте, скоро прийде священик!» Він це мені сказав дуже радісно. Я була йому за ці слова вдячна, в мене з'явилася надія.
І дійсно, об 11-ій годині прийшло аж два священики, і яке ж було моє здивування, коли один з них звернувся до мене по-українськи. Він сказав: «Мені одна жінка сповістила, що на мене чекає українка''.
«Та ж я нікому тут не казала, що я українка, і на Вас я не чекала, бо не знала, що Ви тут є, але то мені велика втіха, що Ви прийшли, то Вас Бог послав!»
Я прохала його поховати мого Батька. Спочатку він сказав, що не знає, чи можна буде це зробити запитав: «А хто Ваш Батько?» Я відповіла: «Гетьман Павло Скоропадський, я його дочка.» Він був дуже вражений трагічною смертю Батька і вирішив: «Я його поховаю, це для мене велика честь».
Ми пішли до каплиці, він подивився на мого Батька. Я сказала, що труни ще немає. Він запевнив, що труну дістане». Але в той самий мент трупу принесли. Вона була зроблена в монастирській столярні. Простенька дерев'яна труна, пофарбована чорною фарбою.
В той невимовно тяжкий час мені все ж таки стало радісно, що знайшовся тут українець, син Галицької землі. Серед всіх чужих людей він єдиний був свій. Пана Грищинського все ще не було, і чекати на нього було б неможливо.
Отець Григорій Онуфрів, який цілком випадкою перед кількома днями опинився в Меттені, дуже сердечно поставився до мого Батька. В труні були лише стружки, а я не мала нічого, чим покрита мого Батька, ані подушки, ані покривала. Отець Онуфрів сказав: «Я сам майже нічого не маю, але я можу принести сорочку, щоб нею покрити стружки». Погім він згадав: «Ні, я маю щось краще!» Він побіг до себе й через кілька хвилин приніс чудовий згорток сірого українського полотна і ще менший згорток білого. Ми поклали це в труну й обережно переложили в неї мого Батька.
Грабарі сказали, що похорон мусить відбутися о 2-ій годині, бо потім вони матимуть іншу роботу.
Отець Онуфрів сказав, що прийде в 2-й годині.
Я не хотіла йти назад до лікарні, бо хоч і дуже холодно було тут чекати, але я боялася, що коли б я тепер пішла додому, мене могли б американці більше не пустити на вулицю. Крім того, то були останні хвилини в моєму житті, коли я ще могла дивитися на свого Батька.
І я дивилася на нього. Вираз його лиця був дуже спокійний. Мені здавалося, що він мені усміхається.
Дві години я так і стояла коло нього. Кругом стріляли. Одна куля попала в лампу, що висіла над труною, і скло посипалося мені на ноги.
Така вже судилася моєму Батькові й мені тяжка доля, що не було тут в цей мент близьких людей, що не було тут моєї матері, ані жодного з нашої родини, не було тут Данила, якого мій Батько так дуже любив і так хотів ще раз побачити.
То була воля Божа!
Я чекала біля труни. Я покрила Батькове лице тим білим українським полотном, що його приніс отець Онуфрів. І мені здавалося, що це полотно його зв'язує з Рідною Землею.
О 2-й годині отець Онуфрів прийшов зі двома своїми служками.
Почалася служба Божа ще в каплиці, потім зачиїгали труну й грабарі понесли її на цвинтар. Я несла хрест. Було холодно, йшов дощ.
Отець Онуфрів служив гарно, гарно співав. Наступив страшний мент, коли труну Батька покрила земля. Прощавай, Батьку, але для мене Ти будеш завше живий! З нами буде завше Твій дух великий!
Я ховала Батька в самій першій лінії фронту. Поблизу чути було вибухи гранат і гуркіт кулеметів. Ні одної квіточки не могла я в ті часи дістати для Батька. Лише зелену гілочку поклала йому в труну.
Чи могло б бути бідніш і більш самотньо? Ми були відрізані від усіх, бо ані з села, ані в село не можна було ходити.
Чи міг хто подумати, що будуть так ховати мого Батька, одного з найбільших українських патріотів? Все було таке непривітне, чуже, безнадійне.
А проте й у ті суворі часи я мала втіху, і на душі стало легше. В останню хвилину принесли трупу і знайшовся священик. У мене було почуття, що то сам Господь Бог його послав. Хоч і не православний був священик, але свій українець. У мене було почуття, що мій Батько і я все ж таки не відірвалися від України, і що б не сталося, ніколи не відірвемося. Отець Онуфрів немов висловлював жаль і співчуття українського народу.
Я вже не знаю, як я після похорону вернулася в лікарню. Після страшного перенапруження всіх сил настала реакція. Я була дуже хвора. Але мій Батько був похований, і я тепер могла лежати, і я лежала, як колода. Біль серця був більший від болю фізичного. Мій Батько помер.
Ні, він не помер, він Живе в наших серцях і спонукає нас до чину!
[1945–1946]
Ілюстрації
Примітки
1
Грушевський М. Спомини // Київ. -1989. - № 8. — С. 102–154; № 9. — С. 108–149; № 10.-С. 122–158; № И.-С. 113–155.
2
Скоропадский П. Воспоминания: конец 1917 года по декабрь 1918 года. Цитую за другою редакцією «Спогадів», надрукованих у цьому томі (далі ССДР-3; пор. с. 47).
3
Von Hindenburg P. Aus mcincm Lcbcn. - Ixipzig, 1920; Horlliy M. Memoirs. - New York, 1957; Mannerheim C.G.E. The Memoirs of Marshall Manncrheim. - New York, 1954.
При цій нагоді треба згадати «Спогади» генерала Вільгельма Гренера, шефа штабу армійської групи Лйхгорна, найважливішого німецького представника в Україні в 1918 році, який тісно співпрацював з П. Скоропадським: Groener W. I.cbcnscrinncrungcn // Von Brest-Litovsk zur deutschen Novcmbcrrcvolution / Baumgart W. (red.). — Gottingcn, 1971. -C. 259–451. Спогади Гренера є цінним джерелом для зрозуміння німецько-українських взаємин у 1918 році.
4
Дневніки П. П. Скоропадского (далі Дневники) — Т. 1. -Тетрадь І. — С. 3, 1 січня 1919 — 6 травня 1919. Хочу висловити ншру подяку Пані Олені Отт-Скоропадській, наймолодшій дочці гетьмана Павла Скоропадського, за дозвіл використати неопубліковані «Дневники» для наукової мсти.
