Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько
Коли учні вийшли на перерву після першого уроку, вони побачили кумедну картину: Ксерокс спав на лавочці, тримаючи в зубах вервечку сардельок. Мабуть, боявся, щоб ніхто не викрав його добро. Жоден з учнів, навіть першокласників, не насмілився тривожити такий солодкий сон кошеняти.
Соня з Чу сиділи на уроці української мови й думали-гадали, як же заробити ще два «спасибі». Маргарита Семенівна писала на дошці правило, а всі переписували його в зошити. Раптом у вікно щось шелепнуло.
— Ні-і-ів! — почулися дивні жалібні звуки.
Учні поглянули у вікно й оніміли: за шибкою шкряботівся у скло, наче хотів зачепитися за нього, й відчайдушно скімлив малий Ксерокс! У тому не було б нічого дивного, якби їхній клас був на першому поверсі, а не на третьому! Ніхто б, може, й не здивувався б, якби кошеня просто сиділо собі на підвіконні, — але ж воно, проте, висіло в повітрі, вчепившись зубами у вервечку сардельок, інший край якої зникав десь угорі. Сардельки тягли перелякане кошеня у височінь, а воно, зачепившись на мить за дерев'яну раму кігтиками, благально дивилося нажаханими очима на третьокласників. Ксерокс не міг нормально нявчати, бо вп'явся зубами в сардельку, тому кликав на допомогу так:
– Ні-і-і-в!..
Усі учні посхоплювалися з місць і кинулися до вікна.
— Це ж Ксерокс! — ойкнула Соня.
— Летючий котисько! — в захваті закричав Сашко П'явочка. — Хтось запустив у повітря котиська! — останню фразу хлопчик випалив з деяким сумом. Якби хто не знав П'явочки, то подумав би, що йому шкода тваринку. Насправді ж Сашко жалкував, що не йому на думку спала ця класнюча витівка. Однак Ксероксу було не до сміху.
Ніхто з учнів не зважав на прохання вчительки сісти на місця, всім кортіло дізнатися, як же кошеняті вдалося злинути на сардельках аж до третього поверху. Проте з класу годі було це з'ясувати, до того ж Ксерокс не втримався за раму й почав підніматися ще вище. За мить він зник з їхнього поля зору.
Увесь 3-А кинувся з класу надвір.
На подвір’ї школи, від жаху білий як крейда, гасав туди-сюди дід Микита, наче йому щойно дала меду бджола.
— Рятуйте! Ґвалт!!! Дзвоніть до міліції!!! — репетував він. — Мій котичок! На кого ж ти мене покидаєш?! Сиротою мене на старість зробиш! Рятуйте! Поцупили Ксерокса!
Скоро на такий лемент з усіх шкільних вікон повисовувалися учні й учителі, багато хто, зокрема й Соня з Чу, вже вискочили на вулицю. І ось що вони побачили.
Високо-високо, над самісіньким дахом школи, летів Ксерокс. Звісно, сам по собі летіти він не міг — він летів, учепившись за стрічку сардельок. Ясна річ, що й сардельки самотужки не могли летіти — вони летіли, бо за протилежний від котика кінець стрічки вхопилася дзьобом опецькувата ворона. Вона й несла в запаморочливу височінь і сардельки, і безпорадну тваринку.
— Кляте чудо-юдо, — ледь не плакав сторож дід Микита, — підкралося, вхопило ту ковбасу! А котичок же мій спав солодко, він же ж і нявкнути як слід не встиг! А тепер… не буде вже мого котичка-а-а!..
— Ех, — скрушно зітхнув директор школи, що теж підійшов на галас, — зараз мені 6 мою двофтволофку фюди… Я б ту пройдифвітку діфтав запрофто. А так — пропало кофеня, ні за цапову дуфу пропало. — Кіндрат Мусійович знову важко зітхнув.
Усі знали, що директор, крім фантиків, мав ще одне захоплення — мисливство. Щоправда, подейкували, що стріляв він кепсько і ще жодного разу не повернувся з полювання зі здобиччю. На що сам Хуба Буба (якщо хтось раптом питав про успіхи) поважно відповідав: «Та яке там промазав?! Фо я, маніяк якийфь, фоб звіряток фтріляти? Я так — полякав і вфе. Ні-чорта ви не розумієте в полюванні. Нафолоду треба отримувати від природи, а не від убивфтва».
— Може, з тиру рушницю принести? — раптом запропонував учитель військової підготовки. — Не двостволка, але б'є дай боже.
— Ану, нефіть, — загорівся мисливським, снайперським азартом Кіндрат Мусійович.
Тим часом Ксерокс знову зумів учепитися за телевізійну антену на школі.
І ось принесли дрібнокаліберну рушницю. Ксерокс саме знову не втримав позиції і здійнявся ще вище.
— Зараз я її, хвилинофку, — почав націлятися директор. — Від мене не втефе…
— Ой-ой-ой! — несподівано ще більше злякався дід Микита. — Не треба, Кіндрате Хуба-бубовичу! — (Від хвилювання дідок зовсім усе переплутав: по батькові й прізвисько директо¬ра). — Не треба, не треба, ви ж мого котичка підстрелите!..
— Фпокійно, Трохимовифу, фпокійно. Зараз із неї тільки фмаття пофиплетьфя.
— А якщо в ко-котичка?.. — аж трусився сторож.
—Ти фо, фумніваєффя в моїй влуфнофті? — образився Хуба Буба й опустив рушницю. — Ну, я не бафу жодного інфого виходу.
А Ксерокс із кошеняти перетворювався на невеличку темну плямку в синьому небі.
Дехто з першокласників почав плакати, учительки охали й ахали, дід Микита закусив нижню губу й з останніх сил стримував старечі гіркі сльози.
— Ану, дайте я, — раптом вийшов з натовпу третьокласників Чу.
— Хофеф фтрельнути? — здивовано спитав директор школи.
— Е, я грудкою, — відповів Чу, беручи з клумби чималу грудомаху.
— Вифоко, не діфтанеф, — скептично махнув рукою Кіндрат Мусійович.
Чу нічого не відповів. Він щосили розмахнувся й пожбурив грудкою навздогін викрадачці Ксерокса. Грудка аж засвистіла в повітрі і з величезною швидкістю влучила у крадійку.
— Кра!!! — почулося з високості.
Ворона розтулила дзьоба і випустила сардельки. Вони полетіли донизу, а разом з ними й кошеня.
— Ура!!! — в захваті заволала вся школа, навіть учителі, а Чу тим часом уже біг, навперейми Ксероксові. Чудовисько вхопив тваринку понад самим асфальтом і притис до себе.
Під гучні оплески він підніс кошеня дідові Микиті.
— Май на увазі, Пластиліненко, — кинув учитель фізкультури Віктор Іванович, — я записую тебе в збірну з метання м'ячиків.
— Е, — коротко відповів той і простяг Ксерокса дідусеві.
— Дякую тобі, дитино, — тремтливим голосом промовив старенький сторож.
По його щоках текли сльози радості.
Сьома подяка
«Ось і закінчився останній день навчання. Завтра треба прийти просто на Свято останнього дзвоника й отримати табель успішності. Ой, як класно, що вже почнуться літні канікули — такі довгі й такі безтурботні…» — намагався сам себе відволікти від голосного булькання в животі Сашко П'явочка. Однак це в нього не дуже гарно виходило. І тоді Сашко, тримаючись обома руками за свій стражденний живіт, з сумом подумав: «Четверте тістечко точно було зайве».
Всередині в хлопчика ніби хтось раз по раз смикав за шворку, заводячи трактор. Трактор голосно бурчав, чмихав і не бажав заводитись, проте Сашкові від того легше не ставало. Мало того, що живіт скажено болів — П'явочці негайно потрібно було зганяти туди, куди всі ходять, коли в них болить живіт, і не тільки тоді…
Отож Сашко збагнув, що йому потрібно в те місце негайно. Гаяти часу бідолаха не міг, бо відчував: трактор ось-ось заведеться, і тоді він, третьокласник Сашко П'явочка, зовсім не зможе за себе відповідати…
Тепер, що й казати, стало зрозуміло, що баритися П'явочці у цій ситуації ніяк не можна, треба мчати зі швидкістю торпеди. Та ба, і ще раз — та ба. Не може П'явочка зараз нікуди мчати. Не може і все. Ні, не в тому річ, що дотерпівся до останнього, сказано ж: трактор ще не завівся, одначе… Сашко не просто не може цієї миті нікуди бігти, а, варто сказати, не має права. Побіжить — підведе всю команду. Та де там команду — всю школу підведе. А не побіжить… отож-то й воно.
Яку команду? Футбольну команду, ворота якої Сашко оце зараз захищає. Він воротар. Іде фінальний матч чемпіонату району з футболу між молодшими командами їхньої — першої — та другої шкіл.
Отже, стоїть П'явочка і… хвилиночку…
Форвард команди суперника переграє одного захисника!., ще одного!., вривається в штрафний майданчик!., б'є!.. М'яч летить прямо у воротаря… кволо котиться між його ногами!… і!.. Го-о-о-ол!!! Тобто, на жаль, гол у наші ворота. А що П'явочка? Стоїть як укопаний, за живіт тримається. Ну, не може людина робити різких рухів, не може та й годі. — Уперед виходить команда гостей. Рахунок 2:1! — голосно і печально виголосив у мегафон учитель фізкультури Віктор Іванович. — До кінця матчу залишилося п'ять хвилин!
Суддя дав свисток і вказав на центр поля. Тієї миті трактор у животі П'явочки таки завівся і горе-воротор невпевненим галопом чкурнув з поля.
— Куди це ти, П'явочко?! — загукав у мегафон спантеличений Віктор Іванович.
Та Сашко не може зараз пояснити ні йому, ні команді, ні глядачам, куди він мчить і чому не відбив той м'яч. Не має права, можна сказати. Самі розумієте…
От біда, то біда! Не бачити їхній школі першого місця, як власних вух. На Віктора Івановича важко дивитися, він ледь не плаче просто в мегафон: цілий рік усі мріяли про перше місце в районі, цілу зиму він тренував команду в спортзалі, і ось…
