Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько
— Нічого не вийде! — не поступався другий злодюга. — Я не хочу ризикувати і втратити все через якісь нюні з сантиментами. Іди собі краще, не вплутуйся в цю історію, старий.
Далі Соня не стала слухати. Вона тихенько вийшла з квартири й зачинила двері на замок.
— Швидше до Чу! — сама себе підганяла Соня. — Він уже знає, як затримувати грабіжників, і може навіть подзвонити своєму товаришеві сержантові Свинобою.
Чу чекав приятельку на тому ж місці, де вони розсталися. Захекана, вона нарешті сяк-так переказала все, що почула вдома.
— По-побігли чимдуж, Чу! — Соня тягла друга за лапу.
— Думаю, не варто, Соню, — стояв як укопаний Чу.
— І що, ти навіть не подзвониш сержанту Свинобою?
— Е, не треба нікому дзвонити. По-перше, ти вже набігалась, а по-друге… дай подумати…
— Отакої! — остовпіла Соня. — То, значить, крадіть-обкрадайте, злодюги, нашу квартирку, ласкаво просимо! Беріть, що погано лежить, будьте такі ласкаві, а ми тут поки подумаємо! Так, по-твоєму?! А там, до речі, і твої баранці!
— В твоїй кімнаті не злодії, — якось задумливо відповів Чу.
— Не злодії?! А хто ж?
— То мій бабай. І ще… Чекай, Соню, я ось-ось додумаюся до чогось важливого… Хто ж там з ним ще був?.. Чека-чекай…
— Про вовка примовка, — раптом вигукнула Соня. — Он вже й бабай тут як тут.
Чу підвів голову й побачив, що до них справді поспішає бабай.
— Ось ти де! — майже люто крикнув він. — Ану, ходімо додому! Оце-то накоїв онучок! Я відчував, я своїм хворим шлунком відчував… Ось маєш тепер…
Він схопив Чу за лапу й потяг геть.
Соня стояла розгублена й мовчки дивилася, як Чу знехотя чалапає за бабаєм і раз у раз озирається на неї. Раптом він стрепенувся, дістав зі свого самовара ручку й папір і на ходу почав щось писати.
Бабай гримнув на онука й ударив його по лапі. Ручка і папірець упали на тротуар.
Коли чудовиська зникли за рогом, Соня підбігла і взяла записку. На ній було всього три слова: ДАЙ ТОМОВІ ЧАСНИКУ.
Альбом
Соня ледве дочекалася кінця уроків. Вона постійно думала про записку. Навіщо? Навіщо давати Томові часник? Що за дурницю придумав Чу?
Та ще більше, ніж дивна записка, дівчинку бентежило те, що Чу тепер подасться з бабаєм у якусь глухомань, або й узагалі буде закинутий у Країну жаховиськ. Він же так і не здобув сім подяк від людей. А як же тепер вона, Соня? Вона не хоче лишатися без такого чудового друга!
«Піду в ліс, — думала дівчинка, — і попрошу, нехай і мене беруть з собою. Самого Чу я нікуди не відпущу. А закидатимуть — нехай і мене закидають, нехай! Все одно без Чу мені світ буде немилий… От тільки мама з татком… що вони скажуть? І кому подарують мого папугу? А, байдуже — піду… напишу їм записку, поясню все-все… батьки в мене класні — зрозуміють!..» На очі дівчинки цілісінький день наверталися сльози. Навіть Сашко П'явочка це помітив.
— Щось трапилось? — запитав він, підсівши до Соні на перерві. — Ти така змучена.
— Е, — наче Чу, відповіла дівчинка й махнула рукою. — Нормально. — Вона не хотіла зараз нічого пояснювати — однаково ніхто тепер не зарадить. Тим паче, Сашкові треба про близький футбольний матч проти однолітків із іншої школи думати. Навіщо йому зайвий клопіт?
Найперше, що Соня зробила, коли прийшла додому, — це знайшла на кухні голівку часнику.
— Чистити його чи не чистити? — міркувала дівчинка. — Та навіщо, все одно Том не їстиме його. І що це Чу надумав таке…
— Батьки дзвонили, — до кухні увійшла бабуся, — у вівторок прилітають.
— Ба, а ти Тома не бачила? — мляво спитала Соня.
— Ти що, не рада? — спитала бабуся, підіймаючи над бровами окуляри й пильно приглядаючись до онуки. — Щось трапилося?
— Ні, — так само мляво відповіла Соня, — і я рада, просто мені зараз Том потрібен.
— Хіба він не побіг уранці з тобою? Я думала, що побіг. Дивно, навіть обідати не просив… Ти в кімнаті в себе дивилася?
— Ще ні.
— То, мабуть, він там, де йому ще бути, — зітхнула бабуся. — Та й сама вже перевдягайся, мий руки. Я борщику насиплю. Соня пішла до кімнати.
— Томе, — покликала вона собаку. У кімнаті було тихо.
— Томе! — вже голосніше погукала дівчинка, роззираючись навсібіч.
Ні під столом, ні біля ліжка в кубелечку, ні на самому ліжку, ані деінде Тома не було. Наче корова язиком злизала. — Ти тут, Томе? — спитала невідомо в кого засмучена Соня і з надією порачкувала під ліжко.
Але й там песика не було. Проте Соня дещо знайшла. На запиленій підлозі лежав її старий альбом для малювання. Дівчинка витягла його з-під ліжка.
Так сумно й кепсько Соні ще не було ніколи в житті. Правду кажуть, що біда не сама ходить, а з дітками. Не встигла Соня оговтатись після того, як Чу її покинув, як тут пропав безвісти Том. Вона глянула на песикове ліжечко, погладила хутро шуби рукою і поклала на стіл вже не потрібні зубчики часнику. На столі рядочком стояли ліплені Чу баранці й так зажурено дивилися на дівчинку, ніби хотіли сказати: «Ну от, самі ми, самісінькі тепер зосталися…» До горла Соні підступив якийсь давкий клубок, а на очах уже вкотре за сьогодні затремтіли сльози. Вони стікали по щічках і крапали на альбом для малювання.
«Тут ми з Чу малювали кумедні картинки…»— втираючи сльози долонею, думала Соня.
Вона почала гортати альбом. Ось — портрети найкращих баранців, а на цьому аркуші Соня намалювала Чу з самоваром за плечима. А це вже її портрет, виконаний Чу. А ось вони удвох, не дуже схожі, зате такі смішні…
— Треба йти в ліс! — вирішила Соня. — Йти і просити бабая, нехай дозволить онукові ще трохи походити до школи. Тут декілька днів лишилося. У четвер — останній день навчання, і табелі з оцінками видаватимуть, у п'ятницю — останній дзвоник… Дівчинка перегорнула сторінку і… побачила малюнок, що зробив був Чу. Якось він розповідав, як дістатись до його куреня в лісі, й зобразив шлях на папері. Малюнок трохи нагадував карту. Ось зламаний дуб на узліссі, ось три стежки (йти треба тією, що ліворуч), ось малинник, ось вирубка, а он вже й сім велетенських сосен, праворуч пішла стежка до Галяви Збіговиськ, а прямо — до Чудовиськового куреня.
— Я так хочу туди потрапити, — тамуючи сльози, промовила Соня й остання прозора сльозинка скотилася по її щоці, на мить увібрала в себе малюнок з альбому, а потім, переповнившись лініями, відірвалася й упала на сторінку. Прямо на стежки і сосни, на корчі та узлісся.
І раптом зображення в альбомі затремтіло, ніби опинилося під товщею води, почало робитися з плаского опуклим, з намальованого — живим. Соня дивилася на звичайну, покреслену фломастерами альбомну сторінку і водночас ніби крізь неї бачила нехитру карту місцини, у якій мешкає Чу, і разом з тим губилася очима у високій траві. Дуби й сосни ніби відштовхували від себе простір, і невеличка сторінка альбому для малювання вже ставала безмежним полотном безмежного світу. Дівчинка чула скрип сосон і лускіт шишок у верховітті, що, розкриваючись, впускають додолу бурі насінинки, а ті на прозорих темнуватих вітрячках летять веселі, бо знають, що з них почнеться нове життя. Вловила Соня пахощі моху й жовтавих дрібних квіточок у траві, побачила, як метушиться дрібне птаство в пухнастих кронах. Вона мовби стояла за крок від дерев.
Дівчинка не знала, що сталося зі звичайним малюнком, але їй так захотілося туди, в ліс. Й вона мимохіть обережно простягла руку і… торкнулася шорсткої соснової кори. Соня відчула на дотик: кора була справжня, суха і дуже тепла — нагріта сонцем.
Дівчинка набрала повні груди повітря, заплющила очі й зробила крок уперед.
«Іди, малий…»
Над самісіньким правим вухом неприємно задзижчало. Не розплющуючи очей, Соня ляснула себе по вусі. Віднедавна вона дуже упереджено ставилась до кровопивців усіх гатунків.
Дівчинка відкрила очі й поглянула на долоню: до неї крапелькою крові був приклеєний прибитий комар.
— Сподіваюся, ти і є той триклятущий упир-глипач, — переможно промовила Соня і, задоволена собою, роззирнулася довкола.
Дивовижно, але вона стояла посеред густого лісу, навпроти великого, дещо понурого куреня. По обидва боки дверей, за які тут правило старе вицвіле та вимочене дощами рядно, наче вартові, чатували два чималі пластилінові баранці. Точніше, барани — синій і коричневий. Таки барани, бо були геть не такі дрібні, як оті, що Чу так любив ліпити разом із Сонею в неї вдома. Це ж бо були справжні велетні — заввишки десь по пояс дівчинці. На кожного, мабуть, пішло щонайменше п'ятдесят плиток пластиліну.
Зсередини лісового житла долинув загадковий стогін.
Соня відхилила вхідну ряднину і з цікавістю зазирнула досередини.
У курені було лише одне невеличке віконце — точніше, віконцем слугувала прогалина між гіллям, з якого й був збудований дім Чу. Оскільки та щілина не пропускала достатньо світла в курінь, на масивному столі блимав каганчик. Його світло весело стрибало по встеленій молодим листям папороті долівці, по кострубатих стінах, по великому дубовому ліжку, на якому лежав бабай. Він мав на голові рушник, зав'язаний під підборіддям і голосно стогнав. Над бабаєм схилився Чу. Його лице променіло співчуттям.
— Чу! — тихенько покликала Соня. — Чу! Це я! Чудовисько стрепенувся й підвів голову, дослухаючись.
