Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)
-- Цiттербаке слухає. Що там таке?
У коробочцi -- нiчичирк. Може, Бруно втiк? А може, скоїлося щось ще гiрше? Я вiдчув, як у мене волосся стало дибом, а по спинi наче поповзли мурашки. Я гукнув у коробочку:
-- Бруно, вiдповiдай же! Чи ти ще живий?
Я крикнув, мабуть, занадто голосно. Спалахнуло свiтло. У дверях з'явилася мама, в халатi наопашки.
-- Що тобi, Альфi? -- схвильовано запитала вона i потермосила мене. -- В чому справа?
-- Я... коли з Бруно щось сталося... весь час дзвонить телефон...
-- Що дзвонить?
-- В коробочцi шкрябає, кажу...
-- Що шкрябає? Альфi, тобi приснилося щось страшне. Може, ти захворiв?
-- Ну, а ти хiба нiчого не чуєш? -- запитав я. -- Чуєш, як шкрябає?
-- То ж дощ iде, синку. Дощ то шкрябає, то стукоче у вiкно.
I справдi, надворi йшов дощ.
Мама дала менi випити ковток якогось напою i добре вкрила ковдрою.
-- Тобi щось страшне приверзлося. Хай насниться приємне!
Вранцi я викинув свiй телефон на смiтник. I тут я зустрiв пана Гопфенгайта.
-- Ну як, обмiряли будинок? -- буркнув вiн.
-- То ми проводили телефон, -- зiзнався я.
Пан Гопфенгайт не зрозумiв мене. Зате Бруно добре зрозумiв, коли я йому сказав:
-- Можеш дзвонити кому хочеш, а менi зась!
-- Чому це? -- здивувався вiн. -- Учора ввечерi у тебе дзвонило? Я дзвонив, але ти знову не взяв трубки.
Що менi довелося пережити через "шахрайську гумку"
Якось приїхала до нас iз Захiдної Нiмеччини моя двоюрiдна бабуся Паулетта. Бабусi завжди хорошi. Я люблю бабусь i бабусю Паулетту теж, хоч вона завжди приносить нам прикрощi. Але тут я не винний. Бабуся Паулетта завжди сперечається з татом. Вона починає:
-- Ось ви, злидарi зi Сходу...
I не доказує, бо тато гнiвається i в розмову втручається мама:
-- Тiтонько, коли ти, нарештi, все зрозумiєш?
Та цього разу винний я сам. Це ж несправедливо! Але дозвольте розповiсти по порядку.
Бабуся Паулетта прибула на великдень. Мама сказала татовi:
-- Паулю, дивись, щоб обiйшлося хоч цього разу без суперечок.
Тато насупився.
-- Це не моя рiдня, а твоя, тiтка Паулетта -- твоя тiтка, але коли у неї такi дивнi погляди, я не можу мовчати.
Гостювання тiтки Паулетти почалося без пригод. Вона прибула, i спершу все було гаразд.
-- Ну, як у вас справи? Нiчого хорошого, правда ж? -- усмiхаючись, запитала бабуся Паулетта i витягла чималу пачку маргарину. -- Це вам знадобиться. Тут же його нема.
Цiлком спокiйно тато сказав:
-- Дорога тiтко Паулетто! Ти у нас бажаний гiсть, але ж ти нiчогiсiнько не знаєш про те, що дiється в свiтi.
-- Будь ласка, -- звернувся вiн до мами, яка сидiла зiщулившись, -- принеси сюди нашу каструлю з маргарином, а також смалець i масло, хай тiтонька побачить на власнi очi.
Тiтка Паулетта побачила.
-- Ну, гаразд, коли так, -- сказала вона, -- але у мене є щось для нашого дорогенького Альфi. Цього у вас точно нема! -- I вона витягла пакетика, вдвiчi бiльшого за сiрникову коробку.
-- Це справжня американська жувальна гумка! -- урочисто проказала бабуся.
Тато не витримав:
-- Цього ще у нас не вистачало, американської гидоти! Альфонс же щелепу собi вивихне.
Про всяк випадок я сховав пакетика в кишеню. Менi кортiло скуштувати, яка вона на смак. Я пiшов у вбиральню i оглянув пакетика. "Шахрайська гумка" -- було написано на ньому. Безглузда назва. Витяг плиточку. На смак солодке. Чи не те саме, що й нашi м'ятнi таблетки? Я швидко облизав цукрову пудру -- її було дуже мало. Пiсля четвертої плитки остаточно переконався, ця гумка справдi шахрайська, i мало не викинув усей пакетик.
Я вернувся до кiмнати. Тато i бабуся Паулетта саме говорили про квартирну плату.
-- О, ви навiть уявити собi не можете, якi в нас чудовi квартири.
-- Хай так, -- не заперечував тато. -- А яка квартплата?
Бабуся образилась i замовкла. А я вставив:
-- Тато має рацiю, а жувальна гумка -- то казна-що. Зовсiм не смачна. Найкраще проковтнути її одразу, як злижеш цукрову пудру.
-- Альфi, -- стурбувалась бабуся Паулетта. -- А ти, бува, не проковтнув тiєї гумки?
"Що за дурницi, -- подумав я. -- Всяку їжу треба ковтати. Хай то буде що завгодно: цукерка, шоколад чи щось iнше".
-- Гумку треба тiльки жувати! -- вигукнула бабуся.
-- Чому тiльки жувати? -- здивувався я. -- Жують же для того, щоб з'їсти. Пережоване має бути в шлунку.
-- Та нi ж бо! -- схвильовано скрикнула бабуся Паулетта. -Жувальна гумка тiльки для жування!
Якесь безглуздя та й годi.
-- Скiльки ти з'їв? -- злякано запитала бабуся.
-- Ну, так... чотири плитки чи п'ять.
-- Ой горенько! -- скрикнула бабуся i кинулась до мами на кухню. -- Альфi проковтнув жувальну гумку! У нього ж залiпиться кишечник... Негайно клiзму i заварити м'ятний чай... чи викликати лiкаря?
Хорошi справи! Мене вкутали теплими хустками, дали випити гiркуватого чаю. В мене у шлунку бурчало i булькало. Тато вийшов. Вiн був дуже сердитий. Мама прикладала менi до живота теплi компреси, а спантеличена бабуся Паулетта розповiдала казки про снiгурочку, про малого Ганса i його сестричку Грету. Все це було для мене така мука, а надто бабусинi казки.
-- Скажи, а як же користуватися жувальною гумкою? -- запитав я бабусю, аби тiльки вона припинила розповiдати свої казки.
-- Це ось так, -- сказала вона i, поклавши гумку в рот, почала жувати. -- Весь час жуєш i перекидаєш язиком: то в правий кут, то в лiвий, то в правий, то в лiвий.
-- Як безглуздо! -- не витримав я. -- Це ж так жує жуйку корова.
Я не хотiв образити бабусю, але мама думала iнакше. Вона влаштувала справжнiсiнький спектакль. Менi довелось сiм разiв вибачатися перед бабусею Паулеттою через ту кляту гумку.
Раптом бабуся перестала жувати.
-- М-м-м... -- вирвалося в неї з рота.
Я подумав, що так воно й має бути; мабуть, коли людина пожує хвилин десять, такi звуки починають вилiтати самi собою. I я поцiкавився:
-- Це так завжди мимрять, коли жують гумку?
Замiсть вiдповiдi у бабусi ще раз вирвалося "м-м-м..." i в розпачi вона показала собi на рот. Е, тут щось не те I Бабуся Паулетта якось не так жувала гумку, їй скорчило рота, i вона могла тiльки промимрити "м-м-м"!
Мама принесла велику каструлю теплої води. Насилу вдалося розтулити бабусi рота.
Менi було так смiшно -- що ж у цьому поганого? Тiльки мама сказала, що це нечувано, i знову взялася напучувати мене.
Ввечерi бабуся Паулетта говорила зовсiм мало. Пригода з гумкою дуже стомила її. У нашому помешканнi стало тихо. Бабуся Паулетта мовчала. Я прислухався до свого живота. Тато думав, що вiн нарештi вгамував бабусю. А мама була задоволена.
Наступного ранку бабуся Паулетта сама почала розмову про жувальну гумку:
-- Знаєш, Альфi, то вчора вийшло погано, але повiр менi: жувальна гумка -- чудова рiч! Коли ти кiнчив жувати i хочеш їсти чи палити, тодi витягаєш її i де-небудь прилiплюєш.
Якби я не брав бiльше гумки в рот, то не було б i прикрощiв. Половину гумок я вже встиг викинути. А тепер почав жувати решту, але так, щоб нiхто не бачив. Пожувавши, я вийняв гумку з рота i прилiпив пiд столом. Такi тримається. Тодi я ще прилiпив одну знизу до тарiлки, одну за вухом, хоч i розумiв, що це безглуздо. Швидко пожувавши решту сорок вiсiм гумок, якi ще були в пакетику, я прилiпив їх до сидiння стiльця. Вийшов нiби садочок iз пластилiнових дерев. Ну, а потiм почалися прикрощi.
Мама приготувала обiд i покликала нас:
-- Iдiть їсти печеню! Тiльки швидше, а то захолоне! Альфонсе! Захопи свого стiльця, бо тут не вистачає.
Я знаю, як пильно мама стежить, щоб за столом все було в порядку i щоб у мене були чистi руки, тому я щодуху кинувся до умивальника, швиденько причесався, взяв стiльця i занiс у кiмнату. Мама послала мене також по суп i компот. Тим часом бабуся Паулетта i тато вже посiдали. Печеня була чудова. Не те, що жувальна гумка -- печеню можна ковтати, нею наїдаєшся, i вона смачна.
Пiсля їжi ми збиралися пiти на прогулянку, повставали, сидiла тiльки бабуся.
-- Ти ж, напевно, пiдеш з нами? -- запитала мама.
Бабуся Паулетта чомусь скривилася i вiдповiла:
-- Я... я... не... не можу.
Ми перезирнулись.
-- Тобi недобре? -- стурбувалася мама. -- Чи в тебе, може, ще болить рот?
Бабуся Паулетта жалiбно похитала головою.
-- Я не можу звестися на ноги, -- сказала вона. -- Мабуть, у мене прострiл. Може, тут у вас на Сходi таке повiтря, що вiд нього буває прострiл.
Бабуся силкувалася встати, але це їй не вдавалось. Вона була немов прибита цвяхами до стiльця. Мама i тато здивовано дивилися на неї. Бабуся почала схлипувати. I тут я згадав про сорок вiсiм жувальних гумок! Зрозумiло, чому бабуся Паулетта прилипла до стiльця.
-- До побачення! Пiду попереду! -- кинув я i подався геть.
Отакий був у нас Великдень, iз прикрощами. Мама перестала зi мною розмовляти, тато теж. Вони думали, що я все навмисне влаштував.
Тато знову посварився з бабусею Паулеттою. Вiн сказав їй:
-- Так тобi й треба, що ти приклеїлася. Тi янкi, якби могли, всiх людей поприклеювали б на свої гумки.
Всi троє дорослих розсердилися на мене. Я бiльше не жую цiєї поганi. Прикро тiльки те, що мiй Чистун знайшов прилiплену пiд столом гумку i занiс до себе в клiтку. Коли вже вiн щось ухопить у свiй дзьоб, то нiзащо не вiдбереш.
