Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)
-- От так зустрiч! -- сказала вона. -- Яка зворушлива зустрiч!
-- Гм, я теж радий зустрiчi з вами, панi Цвой, -- промимрив я.
-- Так, любий Альфонсе, -- витягуючи з волосся шматочки латаття, сказала панi Цвой. -- Нам доведеться довгенько посидiти на цьому острiвцi. По-перше, я так не можу з'явитися на люди, -- i вона показала на свiй мокрий одяг, що прилип до тiла, а по-друге, мене може затримати рибiнспектор Шмiдтке. Коли ми перекинулись, я загубила дозвiл на ловлю риби, а Шмiдтке ой який суворий!
-- Я можу перепливти на той берег, -- сказав я.
-- Нi, любий Альфонсе, лишайся тут. Удвох буде веселiше.
-- А що менi робити? -- невдоволено пробурчав я. -- Можу шiсть разiв пiдтягтися на руках або зробити стiйку на головi -- сiм хвилин стою! Це рекорд нашого класу.
Панi Цвой засмiялася.
-- Краще розкажи що-небудь, а це облишмо.
Я розповiв їй про свої пригоди з шiстдесятьма яйцями, про те, як я був космонавтом номер 4, як катався на "кротовi". Панi Цвой безугавно смiялась.
-- Ви давно висохли, -- зауважив я. -- А я вже стомився розказувати.
-- Нi, Альфонсе, розповiдай далi. Це ми надрукуємо, так, це ми надрукуємо! -- приказувала вона.
Довелося продовжувати. Сонце сховалося за деревами, стало прохолодно, а панi Цвой не вiдпускала мене, i я весь час розповiдав.
Як я програв змагання слiдопитiв
Всiм класом ми вирушили в подорож. Вона тривала два днi -- суботу i недiлю. Я вперше їхав разом з усiма i дуже радiв. Адже ми будемо спати в сараї i самi куховарити. На жаль, iз самого початку подорожi у мене почалися прикрощi. Все через те, що мама наготувала менi велику валiзу.
-- Щоб не простудився, щоб не був голодний, щоб не натер ноги в походi, -- приказувала вона, кладучи у валiзу ту чи iншу рiч.
А тато ж учора застерiгав:
-- Тiльки не накладай хлопцевi багато. Вiн же сам усе нестиме. В дорогу беруть тiльки найнеобхiднiше.
Менi й самому хотiлося взяти тiльки найнеобхiднiше, але мама вважала, що й валiзи замало. Бо коли похолоднiє, мовляв, то будуть потрiбнi пiдштанки i товстий пуловер. Шкода, що тато був саме на роботi.
Тiльки-но я прийшов до школи, як мої однокласники почали смiятися.
-- Що за дурний смiх? -- крикнув я, хоч i розумiв, що смiються надi мною та моєю валiзою.
Ервiн був iз рюкзаком. Смiючись, вiн сказав усiм:
-- Альфонсовi потрiбен носильник! Може, замовимо?
-- Я ще посмiюсь над вами, коли ви їстимете дрижаки, а менi в пуловерi буде тепло, -- вiдрiзав я.
Всi зареготали ще дужче.
-- В червнi не буває холодно i пуловер нi до чого, -- не вгавали вони.
Я розсердився не на жарт.
-- А якщо в дорозi пiде дощ. Вас намочить, а в мене є накидка! -закричав я.
Усi знову засмiялися. Вони гадали, нiби я хочу, щоб нас застав дощ. Пiд час нашої першої подорожi! На щастя, прийшов Гаррi, наш вожатий.
Всi замовкли i тiльки презирливо позирали на мене, а я мовчав.
Петер почав шикувати нас.
-- Рiвняйся! -- скомандував вiн.
У строю я став поруч Бруно i поставив бiля себе свою пузату валiзу.
-- Альфонсе, глянь, твоя валiза псує стрiй, -- пробурчав Петер.
Я поставив валiзу перед строєм. Петер лишився задоволений i хотiв уже доповiсти Гаррi, що загiн вишикувано. Вiн пiшов уперед i перечепився через мою валiзу. I знову прикрощi. Всi сказали, що я iз своєю валiзою порушую дисциплiну. А в нiй же тiльки найнеобхiднiше, так сказала мама.
Вже на вокзалi я помiтив у себе на руках пухирi. Це вiд валiзи. У поїздi нашi спiвали веселих пiсень, а я шукав у валiзi рукавицi. Вони були б так до речi для моїх пухирiв. Але мама, певно, подумала, що в червнi рукавицi не потрiбнi.
До нашого сарая треба було йти три кiлометри. Через кiлометр Гаррi взяв у мене валiзу. Вiн чудовий хлопець. А iнших це розсердило. Петер пробурчав:
-- Через його валiзу перечепився голова ради загону, а за нього несуть iншi!
Прийшли. У сараї було повно свiжої соломи. На лузi ми запалили вогнище i стали спiвати пiсень.
Наступного ранку мало вiдбутися змагання слiдопитiв. Три групи за компасом повиннi були розшукати закопаний скарб. Спочатку не знали, що взяти за скарб. Тодi Бруно запропонував:
-- Вiзьмiмо Альфонсову валiзку i заховаймо.
Всi пiдтримали його, i то iз зловтiхи. Я погодився. Гаррi не заперечував. Мої речi склали в ковдру. Потiм Луїза, Поллi та Сiмон пошепталися з Гаррi, i вiн вiдправив їх кудись iз валiзою. Тепер це був скарб. Ми роздiлилися на три групи.
Спочатку вирiшили, що нашу групу поведе Ервiн, та Гаррi порадив iнакше:
-- Альфонс Цiттербаке добровiльно вiддав у наше розпорядження свою валiзу, то нехай вiн поведе вашу групу.
Наша група невдоволено загула, але їм довелося погодитись. Я став командиром!
Кожна група мала свiй маршрут. Хто перший знайде заховану валiзу, той переможець. Нам треба було пройти чотириста крокiв вулицею, потiм три тисячi крокiв на пiвнiч, тодi кiлометр на захiд i там шукати.
Я наказав своїй групi рушати. Ми йшли, рахуючи кроки. Настав час повертати на пiвнiч. Я витяг iз кишенi компас, що його дав менi Гаррi. Покрутив. Де ж та пiвнiч? Всi нетерпляче позирали на мене.
-- Швидше! -- пiдганяли вони. -- Ми гаємо час.
Я показав праворуч. Бруно не витримав:
-- Менi здається, пiвнiч має бути в iншому напрямку.
Менi теж мало вiрилося, що треба повертати саме праворуч, але ж я був командир i тому крикнув:
-- Бруно, не порушуй дисциплiни!
I той замовкнув.
Далi шлях нам заступив густий чагарник. Продираючись крiзь нього, ми подряпали собi ноги.
-- Пiонери вмiють переборювати труднощi! -- не припиняючи рахувати, кинув я. Iншi теж рахували. Я наказав групi зупинитися.
-- Вам не треба рахувати. Рахує командир, -- оголосив я i далi рахував сам. -- Тисяча сорок вiсiм, сорок дев'ять...
Раптом Ервiн заверещав i вiдскочив за дерево.
-- Знайшов скарб! -- закричали всi.
-- Нi, -- вiдказав Ервiн. -- Там ящiрка.
Ми всi залягли, вичiкуючи, -- може, та ящiрка з'явиться знову? I тут я згадав про скарб:
-- Мерщiй вставайте! Треба йти далi!
А скiльки ж я нарахував крокiв? Вiсiмсот дванадцять чи двi тисячi двiстi вiсiм? Через ту кляту ящiрку я збився з рахунку. Проте я нiчого нiкому не сказав.
Раптом лiс розступився, i ми опинилися перед великим полем жита. Далi йти було нiкуди.
-- Ще триста крокiв, -- пошепки сказав я. -- Вперед.
Одначе група не послухалася. Ервiн навiть покрутив пальцем бiля лоба.
-- То я пiду сам! -- спересердя крикнув я, бо вони мене сердили всю дорогу. Жито шелестiло i хилилося менi до самiсiньких нiг.
-- Гей, ти, телепню, а йди-но сюди!
Бiля моєї групи стояв якийсь чоловiк. Я повернув назад. Може, вiн знає, куди нам треба йти? Проте чоловiк не дав менi й слова сказати.
-- Ти пiонер, а не знаєш, що таке народне добро? Ти ж топчеш хлiб!
I чого вiн менi тiльки не наказав! Виявилося, що вiн -- бригадир мiсцевого кооперативу. Гаразд, його слова правильнi. Але що робити, коли дорога до скарбу проходить саме тут? Один Ервiн погодився з бригадиром:
-- Цiттербаке все робить сам. I хтозна, куди вiн нас завiв.
Ми знову йшли мовчки i рахували. Зробили три тисячi триста сорок два кроки, обiйшли якесь велике озеро i попали на заболочений луг. Коли ми переходили через струмок по колодi, Бруно впав у воду. Знову ж винен був я. Пройшли три тисячi триста вiсiмдесят шiсть крокiв i зупинилися перед залiзничним насипом.
-- З того боку неодмiнно має бути скарб, -- промимрив я, але нiхто менi не йняв вiри. Ми ще довгенько поневiрялися. Група перешiптувалась. Вони хотiли мене вiдлупцювати, якби я завiв їх у болото.
Раптом зовсiм близько почулися голоси.
-- Гаррi! -- закричали ми i навiть спробували бiгти, але не змогли. I як це ми опинилися за нашим сараєм? Двi iншi групи давно вже повернулися, попоїли i навiть каструлi вишкребли. На наше щастя, Гаррi залишив для нас трохи їжi.
-- Де ви ходили? Вже двi години, як ми тут. Гаррi вже став побоюватися за вас, -- галасували всi навколо нас.
А моя голодна група сидiла на землi i наминала манний суп. Я став доповiдати Гаррi.
-- Навiть не знаю, чому так сталося, -- почав я.
-- А покажи менi на компасi, де пiвнiч, -- звелiв Гаррi.
Я показав. Гаррi сплеснув руками:
-- Якраз навпаки! Стрiлки компаса спецiально пофарбованi в рiзнi кольори.
-- Мене ж не було тодi, коли ти пояснював, як треба користуватися компасом. Я саме хворiв на свинку.
Але ж хiба це виправдання для них?
Мов на зло, скарб розшукала дiвчача група, яку вела та чванькувата Зiгрiд. Мою валiзу! Пiсля гри я нiяк не мiг зачинити валiзу. Мама наклала менi дуже багато необхiдних речей, але я ними так i не скористався. Згодом Зiгрiд написала такий допис до нашої стiннiвки:
"Наше змагання слiдопитiв.
Ми мали знайти скарб. Ним була порожня валiза Альфонса Цiттербаке. Наша група перемогла. А Цiттербаке повiв свою групу не в тому напрямку. Вони дуже потомилися, бо багато ходили. Цiттербаке не знав, де пiвнiч, i неправильно порахував кроки. Тепер усi називають Цiттербаке Альфонсом-Скарбошукачем. Подорож була чудова. Нам було так весело!"
Отаке написала Зiгрiд. Той допис читала вся школа. Я розповiв про все татовi. Вiн каже, що то критика. Критика, мовляв, гарна рiч, а самокритика ще краща. Але я iншої думки. Хiба у всьому винен тiльки я? Винна валiза, а напхала її так мама. Тато каже, щоб у наступний похiд я не брав стiльки речей. Про це вiн поговорить iз мамою. Ту Зiгрiд я теж критикую, -- бiльше не розмовляю з нею. А всi на мене сердяться. Хiба це справедливо?