KnigaRead.com/
KnigaRead.com » Детская литература » Прочая детская литература » Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

На нашем сайте KnigaRead.com Вы можете абсолютно бесплатно читать книгу онлайн Герхард Гольц-Баумерт, "Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)" бесплатно, без регистрации.
Перейти на страницу:

"Ми у наступ пiдем мужньо,

бо команда наша дружна!

Ми ваш захист прорвемо,

ми вам гол заб'ємо!"

Тiльки-но зiбрався йти, а мама каже:

-- Можеш пiти на футбол, але спочатку -- швиденько збiгай в амбулаторiю i забери мою довiдку.

Я вже й так запiзнювався на футбол, але в амбулаторiю теж треба збiгати. Це на вулицi Шмiдта. Мама пояснила, як туди йти. I я подався. Якраз на вулицi Шмiдта я зустрiв нашу команду та iнших хлопцiв, що йшли на футбол.

-- Хiба ти не будеш грати? -- закричали друзi. -- Ходiмо з нами.

-- Обов'язково! Тiльки швиденько принесу мамi з... -- Я не мiг пригадати, як воно називається.

Бруно помiтив, що я затнувся, i вiдразу напосiв на мене:

-- Що, не знаєш, як викрутитись?

-- Я обов'язково прийду на спортмайданчик, незабаром прийду! -вигукнув я. Спробуй не прийти. Що тодi подумають хлопцi?

Але куди менi йти? Я зовсiм забув. На вулицi Шмiдта є велика кооперативна крамниця, де продають електричнi лампочки. Над дверима вивiска: "Лампочки -- свiтильники -- абажури". А чи не називається та установа, куди менi треба сходити, ламполаторiя? Я зайшов до крамницi й звернувся до продавця:

-- Я хотiв би одержати медичну довiдку для мами.

Продавець насупився:

-- Медичну довiдку? -- перепитав вiн. Я помiтив, що в нього зiпсувався настрiй.

-- Ти що, глузуєш надi мною? -- запитав вiн сердито.

Я почервонiв.

-- Нi, зовсiм нi! -- Тепер я розсердився, але сам на себе. Як же воно називається?

-- Хiба це не ламполаторiя?

Продавець раптом засмiявся:

-- Ти, певно, маєш на увазi амбулаторiю, лiкарню? Через чотири будинки далi по нашiй вулицi.

Лютий вибiг я з крамницi. Але згадав, що забув подякувати i знову влетiв до крамницi, наштовхнувся на якогось чоловiка у дверях, гукнув "дякую" i вибiг надвiр. Ух! Ну й справи!

Аж ось i амбулаторiя. При входi -- медсестра:

-- Ну, малий, де в тебе болить?

Вiд бiгу я так захекався, що не мiг пояснити, чого прийшов. Але ж я не хворий!

-- Еге, ти боїшся. Напевне, до зубного. Зубного всi дiти бояться.

Хоч я й не боявся зубного лiкаря, але так важко дихав, що не мiг заперечити. Я опинився у великiй приймальнi, а медсестра гукнула:

-- Тут малий пацiєнт до зубного лiкаря Генкеля.

Раз! I я вже сиджу на бiлому стiльцi у зубного i чую, як сестра шепоче йому:

-- Це, мабуть, боязкий -- не промовив жодного слова. Лiкар пiдiйшов до мене i звелiв кiлька разiв зробити вдих i видих, щоб заспокоїтися. Та менi й так не було страшно. Я ж прийшов по довiдку для мами.

-- А тепер оглянемо зуби.

Зубний лiкар Генкель пильно поглянув на мiй рот, але я не вiдкрив його. Навiщо?

Лiкар суворо дивився на мене. Настрiй у нього зiпсувався. Вiн насупився:

-- Такий великий i боїшся?

-- Нi, -- заперечив я i бiльше не встиг нiчого сказати, бо лiкар уже вставив менi мiж зубiв дзеркальце i паличкою став шкрябати мої зуби.

-- Гм... я... по... ма... -- Це мало означати: "Я ж прийшов по довiдку для мами". Але лiкар нiчого не зрозумiв.

Вiн усе нишпорив дзеркальцем у мене в ротi i шкрябав мої зуби.

-- Ти нерегулярно чистиш зуби. Ага, тут ось маленька чорна плямочка...

-- Гм... я... по... -- Та вже гула бормашина.

-- Ну, хiба було боляче? -- привiтнiше запитав лiкар. -- Все. До побачення, малий.

Лiкар назвав мене малим, хоч i сам був не набагато бiльший за мене. В ротi у мене було солодко i пекло.

Я знову стояв сам у порожнiй приймальнi. Вiдчинилися iншi дверi, й сестра гукнула:

-- Наступний, будь ласка!

Я озирнувся. Певно, це я наступний.

-- Що в тебе болить? -- запитав новий лiкар i, не чекаючи вiдповiдi, заговорив сам. -- Зараз подивимось, тiльки не хвилюйся, сiдай...

У цього лiкаря була сива борода i веселий погляд -- це впало менi в очi. Я слухняно роззявив рота, дозволив обмацати собi шию, вiдчув, як лiкар щось устромив менi в нiс, а потiм посвiтив у вуха.

-- Все гаразд! -- вигукнув лiкар i засмiявся. Потiм враз посерйознiв:

-- Правда, вуха...

Я злякався. Що з моїми вухами?

-- ...треба краще мити. А то доведеться посiяти в них моркву.

Точнiсiнько, як мама. Вона теж завжди присiкується до моїх вух.

"Якась дурна ам..." -- подумав я i знову забув, як воно називається. Знову я стояв сам у порожнiй приймальнi. В третiх дверях з'явився третiй лiкар. Я скоса глянув на табличку на дверях: "Лiкар по всiх хворобах Пайкельт".

Що ж цей буде зi мною робити? Я вирiшив мовчати та й годi. Навiщо говорити, коли нiхто тебе не розумiє?

-- Пiзненько ти прийшов, -- сказав лiкар Пайкельт, позирнувши на мене крiзь окуляри. Я мовчав.

-- Ти останнiй з гандбольної команди. Малуватий, як на воротаря.

Але ж я не граю в гандбол, не записувався до доктора Пайкельта i нiякий не останнiй.

Лiкар Пайкельт обслухав мене, звелiв зробити десять присiдань i знову обслухав.

-- Здоровий, -- сказав вiн. -- Тiльки заслабкi м'язи. Дуже худий. Погано їси?

Я кивнув.

-- Треба бiльше їсти, бiльше бувати на свiжому повiтрi, а повернувшись додому, знову добре їсти. Якнайбiльше овочiв.

Точнiсiнько теж саме завжди каже тато. Я похнюпив голову, коли лiкар Пайкельт записав у якомусь паперi, що я не годжуся в гандбольну команду. Замалий, дуже худий. I лiкар, мов тато.

Нарештi я пройшов усiх лiкарiв. Мерщiй тiкати з цiєї дурної... а... а... Ет, все одно, як воно називається.

Коли я пробiгав повз крамницю, де продають лампочки, то знову згадав про мамину довiдку. Я ж не для того ходив до а... амбулаторiї (знову згадав), щоб комусь показувати зуби та робити присiдання. Ще швидше я помчав назад.

Час прийому скiнчився. Дверi замкнули. Я подзвонив. Нарештi вийшла та сама медсестра.

Цього разу я спершу теж не мiг нiчого сказати, так захекався.

-- Ти ж тiльки-що був тут. Чого тобi ще треба?

-- Я не хотiв... менi... Я не боявся, бо менi ж треба тiльки довiдку для мами... Цiттербаке.

Сестра була невдоволена. Мабуть, подумала, що я просто дратуюся з нею.

-- Ти мiг би це зразу сказати.

Сестра неабияк розсердилась. Вона швидко знайшла записку для мами. "По три краплi тричi на день" -- так було там написано.

Я зарiкся ходити в амбулаторiю. Краще завжди чиститиму зуби, митиму вуха i добре їстиму.

Але на цьому прикрощi не скiнчились. Ще ж футбол!

Коли я прийшов на спортмайданчик, якраз пролунав фiнальний свисток закiнчити гру. Наша команда програла з рахунком 11:3. Всi сердито дивилися на мене, нiби я був винний у цьому.

-- З тобою ми куди краще прокричали б наше гасло. I напевне виграли б.

Навiть Петер, наш справедливий голова ради загону, просто лютував:

-- Де твоє слово. Альфонсе? Ти ж збирався вчасно прийти!

-- Я був у лам... лампо... Як воно, кляте, називається?

Не дочекавшись мого пояснення, Бруно крикнув:

-- Викручується! Кинув нас напризволяще. Викликати Цiттербаке на раду загону!

Мабуть, завтра доведеться менi виправдовуватися перед радою загону. А що скаже рада, коли розповiм, як лiкарi говорили менi: чистити зуби, мити вуха, бiльше їсти. Вони ще й закинуть менi, що, мовляв, я не виконую пiонерського правила: "Пiонер дбає про чистоту i здоров'я свого тiла".

А ще довготелесий Герберт iз сьомого "А" скаржиться, що хтось був у лiкаря i видавав себе за воротаря гандбольної команди. Хай той нахаба тiльки попадеться Гербертовi, то вiн йому... Ну, зробить щось погане.

Отака пригода сталася зi мною. А хто у всьому винний?

Як я готувався стати космонавтом

Космонавт номер 4 -- Цiттербаке

Iнколи тато каже:

-- Альфонсе, не будь такий балакучий. Ти вибовкуєш усi свої таємницi. Ми, Цiттербаке, зовсiм iншi -- ми мовчазнi. Це у тебе, мабуть, вiд маминої рiднi.

Отакої! А мама сердиться. Вона каже, що її рiдня не балакуча, але у неї нема таємниць вiд тата i їй нема потреби бути мовчазною.

Я вирiшив довести, що добре вмiю мовчати. I сподiвався, що обiйдеться без прикрощiв. Адже тривало це недовго.

Почалося в середу. Я вирiшив стати космонавтом номер 4 або номер 5 чи принаймнi номер 6. Ранiше менi хотiлося бути продавцем овочiв, клоуном, водiєм таксi, водолазом, гонщиком на велосипедi, генералом Народної Армiї i бригадиром на вугiльнiй шахтi. Але все це менi якось не зовсiм личило. Та й час у мене ще був.

А цiєї середи я прочитав книжку Гагарiна, космонавта номер 1, i вирiшив остаточно -- стану космонавтом. Вирiшив також: нiкому про це нi слова. Нi вдома, нi в школi. Тато, можливо, не мав би нiчого проти, а мама, певно, скаже, що ця професiя дуже важка. А ще вона скаже так:

-- Альфонсе, у тебе з мигдаликом не все гаразд. Як же ти станеш космонавтом?

У класi я не скажу нiчого, щоб iншi теж не захотiли стати космонавтами. Бо тодi буде вiдбiр. Можливо, буде багато охочих i я не пройду. Петер, Ервiн чи Бруно -- всi троє мiцнi хлопцi. До того ж Петер ще й голова ради загону.

Наступного дня запитав Петера:

-- Ким ти хочеш стати?

-- Конструктором телевiзорiв, -- вiдповiв той. Я йому зразу ж пiвкулька цукерок насипав у жменю, чим здивував його.

-- Бери, -- сказав я. -- Та старайся.

Ервiн хотiв iти у прикордонники.

-- Чудовий намiр, -- похвалив я. -- Добре загартовуй себе i тренуй зiр, щоб мiг бачити у пiтьмi й не пропустив жодного ворога.

Перейти на страницу:
Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*