Юрий Ячейкин - Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи (на украинском языке)
Але, на жаль, цього дивака кинули напризволяще. Жодного санiтара! Нiякого нагляду! Повна свобода дiй, хоч i обмежена кордонами лiтаючого острiвця. За таких умов вiн здатен накуховарити бозна-що. Хто його знас, можливо, Кiмiхла оце тримас череп не з молодiжним напосм, а з страшною отрутою? Жах! Ще сконас, i мене ж звинуватять, що я був тут присутнiй i не запобiг безглуздому самогубству. Вiд цих думок у смердючiй атмосферi лабораторiу менi почали вчуватися пахощi гiркого мигдалю, якi, як вiдомо, властивi смертоносному цiанiстому калiю.
Я вирiшив будь-що запобiгти страшнiй трагедiу.
- Слухайте, магiстре, - почав жахати його, - а раптом у вас у руках не елiксир, а звичайна отрута? Звiдки ви знасте, що ви наварили? Чи не краще поставити дослiд на тваринi? Дайте спочатку напитися хоча б козi. Тодi побачимо...
- А це iдея! - пожвавiшав Кiмiхла. - Але не думайте, що ви мене налякали. Це справжнiй алхiмiчно чистий непiдробний елiксир. Я варив його не навмання, як ви гадасте, а за формулою безсмертя, яку шукав десять довгих рокiв...
- Де ж вона - оця формула? - вигукнув я, радiючи, що зараз усе з'ясусться.
- Хе-хе-хе, де формула, питасте? - схидно захихотiв магiстр. - Формулу вам не побачити, як власнi вуха! Рукопис з божественним рецептом елiксиру молодостi я здав до надiйноу схованки з сдиною умовою, щоб уу вiддали тiльки у моу власнi руки. Але ходiмте до кози. Хай живе стара, бо менi ще до бiса роботи, а я над усе люблю козяче молоко.
Кiмiхла хлюпнув у миску омолоджувального напою, i ми вийшли надвiр.
Пронизливий холодний вiтер хилив дерева. Чорна безодня велетенськоу хмари час вiд часу спалахувала слiпучим мереживом. блискавок. Коза жалiбно мекала.
Кiмiхла поставив перед нею миску i з несподiваною лагiднiстю погладив по уу збитiй у бруднi ковтуни шерстi. Коза нахилилася до миски i почала жадiбно сьорбати алхiмiчну рiдину. Все висмоктала!
I тут сталося диво. За кiлька секунд перед нами жваво стрибало бiленьке прудке козеня! Тiльки обiрвана мотузка ще телiпалася на його тонкiй шиу, як речовий доказ неймовiрноу подiу...
- Вiват! - несамовито загорлав магiстр, недоладно вимахуючи руками. Вiват! Вiват! Вiват!
Вiн пiдхопив козеня на руки, нiжно притиснув до грудей i, кумедно пiдстрибуючи, помчав до хати. Я зарипiв за ним слiдом.
"Тисяча астероудiв! - вилаявся в душi я. - I отаку генiальну людину тримають по сутi у в'язницi. Та ще, замiсть сучасних приладiв, пiдсунули середньовiчне начиння! Нема ж нiчого дивного, коли за таких жахливих умов людина трохи спричиниться i почне варнякати про свiтове панування або трьох осоружних китiв..."
Магiстр випустив козеня на пiдлогу i тремтячими руками схопив людожерський келих. Обидва його ока - природне i штучне - палали з однаковою iнтенсивнiстю. Вiн пiднiс мiсткий череп до рота i жадiбно висьорбав все до останньоу краплi.
Я вже був готовий до миттсвих перетворень i тому дивився на всi очi, щоб не проминути й найменшоу подробицi.
Борода у нього почала густiшати i вкорочуватися... Кiлькiсть зморщок на обличчi значно поменшала... Стан розiгнувся... Нараз сталося зовсiм неочiкуване - з його очницi випало штучне око i покотилося по пiдлозi. А на мене дивилося два нормальних людських ока!
Атож, магiстр Кiмiхла дивився на мене! I в його очах свiтилася неприхована погроза!
- Хто ви? - пiдозрiло запитав вiн, озираючи мене поглядом з нiг до голови, нiби вперше побачив. - I як ви сюди потрапили?
- Та ви що? - здивувавсь я, хоч менi вже було несила дивуватися. Невже забули? Ви ж самi п'ять хвилин тому розповiдали менi про фiлософський камiнь та елiксир молодостi...
- Який фiлософський камiнь? - похмуро вирiк вiн i кинув швидкий погляд на лицарськi обладунки. - Який елiксир молодостi? Як я мiг розповiдати про те, про що й сам не маю найменшого уявлення?
- А це що? - я тицьнув пальцем у бiк нерозмiнного карбованця.
В очах магiстра спалахнула непоборна лють, його сухе обличчя спотворила огидна гримаса. Вiн рвучко стрибнув до столу i судорожне затиснув нерозмiнний карбованець у руцi.
- Триклятий шпигун! - злiсно просичав вiн. - Мерзенний зраднику! Ти, повзучий гаде, помилився, бо прийшов по секрети, яких я ще не маю... Але це остання помилка у твосму злочинному життi!
Вiн кинув карбованець у дiрку в мантiу i схопився за музейнi обладунки. Надiв на себе панцир, влiз у залiзну спiдницю, оперезався пудовим мечем i, зловiсно посмiхаючись, почав натягати iржавi рукавички...
- Я поховаю своу тасмницi разом з тобою, пройдисвiте! - мстиво пообiцяв вiн.
Я про всяк випадок позадкував до дверей. Але ця зустрiч таки мало не скiнчилася трагiчно: я ступив протезом на штучне око магiстра i ледве не впав.
А якби впав, то, будьте певнi, вже не пiдвiвся б, - знавiснiлий Кiмiхла, безумовно, скарав би мене.
- Боронися, нiкчемний виродку! - заревiв магiстр, аж захлинаючись вiд гнiву.
Вiн схопився за меч. Та зброя не лiзла з пiхов. Певно, iржа добре ух зцементувала. Це мене i врятувало. Поки Кiмiхла, червонiючи вiд напруги, смикав меча, я схопив його штучне око i з усiсю можливою швидкiстю пошкандибав до крилатого екiпажа.
Раптом за мосю спиною пролунав моторошний звук. Це меч нарештi зi скреготом вилiз з пiхов.
Я буквально впав у колiсницю i хрипко гукнув вiзниковi:
- Рушай!
Його не довелося двiчi запрошувати. Очевидно, мав досвiд. Вiн пiдвiв батога i лунко ляснув по крупах застояних пегасiв.
Останнс, що я бачив, це магiстра, який вимахував довжелезним мечем i дико волав:
- На палю зрадника! На багаття!
Розстебнутi обладунки гримiли на ньому, як консервнi бляшанки на опудалi...
...Супер-кiбер з ГУВОКОТУМСО ТТ зустрiв мене зi спiвчутливою посмiшкою:
- Ну що? Бачили таке, чого нема?
- Бачив, хай йому грець! Але чому ви вважасте Кiмiхлу тим, чого нема? Правда, магiстр - людина з дивацтвами, але ж вiн справдi винайшов цiкавi речi!
Робот сумно заблимав рiзноколiрними лампочками.
- Кожнi десять рокiв, - проказав вiн, - старий вiддас нам на схованку пухкий рукопис i ставить умову, щоб вiддали його тiльки йому особисто. У нашому архiвi нинi зберiгасться цiла купа абсолютно тотожних рукописiв Кiмiхли, загальний тираж яких вже становить 217 примiрникiв.
- Чому ж магiстр по них не приходить?
- А вiн i не може прийти. Елiксир щоразу вiдкидас його на десять рокiв у минуле, тобто у той час, коли вiн тiльки починав дослiджувати проблеми вiчноу молодостi. I вiн щоразу точно у десятирiчний строк робить той самий винахiд. Ми масмо 217 рукописiв, отже, Кiмiхла займасться даремною працею вже 2170 рокiв. Вiн те, чого нема, бо хоч iснус поряд з нами, але живе уявленнями страшенно далекого минулого. Це постiйно iснуючий анахронiзм, живий безглуздий вiчний двигун.
Робот присунувся до мене i з щирим жахом додав:
- Уявлясте, що сталося б, якби люди скористалися цим божевiльним винаходом? Людство весь час тупцювало б на мiсцi, поступ свiжоу думки вмер би. I нинi навiть нас, роботiв, не було б! Який жах, який жах! То що, запишете нам подяку у книгу скарг! За зразкову обслугу?
- Атож, юначе! Нори той безсмертний кандидат у володарi свiту даремно намагасться запанувати на мiфiчному диску, що тримасться на трьох китах, його живi спiввiтчизники заволодiли Всесвiтом!!!
З усього було видно, що цi спогади страшенно розхвилювали завжди спокiйного капiтана Небреху. Вiн навiть забув палити i лише тепер пiдсунув до себе люльку i гаман. А коли запалив, то хитро примружився i закiнчив свою карколомну розповiдь цiлком пристойним космiчним жартом:
- рдине, що мене непокоуть: чи не подорожую я, сам того не вiдаючи, по око спричиненого магiстра кожного десятирiччя? Якщо воно справдi так, то лише за оцим маленьким сувенiром я торував космiчнi путiвцi 217 разiв? Ви можете це збагнути?
8. ПЛАНЕТА, ЯКОт НЕМА
Я летiв до капiтана далекого мiжзоряного плавання Небрехи як на крилах. Власне, це й справдi були крила. Тiльки пiдводнi. Потужний двомоторний катер з бiлими лампасами на бортах прудко рiзав кучерявi хвилi, залишаючи за собою добре випрасувану смарагдову дорiжку.
Та ось примхливим мереживом вже розсипаються на прибережних скелях прозорi хвилi. Вигулькнув з гущавини садочка верх латаноу-перелатаноу коробки. Нарештi!
Для такоу тренованоу людини, як я, пiднятися вгору стрiмкою стежкою (для зручностi вiдвiдувачiв капiтан Небреха видовбав на нiй сходинки, кiлькiсть яких дорiвнювала квадратовi дюжини), пробiгти звивисту стометрiвку чепурного садочка i одним стрибком подолати вiдстань вiд землi до веранди було справою кiлькох хвилин.
Але, як не поспiшав, все ж встиг помiтити бiля пошарпаноу часом i простором ракети капiтана новенький одномiсний вертолiт з жовтим тавром МКМ у зеленому колi. Ясно, це на черговий сеанс умовляння прибув пишномовний фахiвець з Музею космiчних мандрiв. У попереднiх нотатках я побiжно згадував про цього невтомного мисливця за сувенiрами капiтана Небрехи.
Цi сувенiри буквально спати не давали працiвникам музею. Воно й не дивно, бо поки капiтан Небреха не поступиться своуми унiкумами, здобутими у незабутнiх космiчних мандрах, колекцiу музею нiколи не будуть повними.
