Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
Інспектор Г’ювітт віддав конфедератку й мантію сержанту Ґрейвсу, який уже дістав кілька аркушів паперової обгортки з валізки.
– Прекрасно! – сказав сержант. – Вона, судячи з усього, звільнила нас від повзання черепицею.
Інспектор обпік його поглядом, який міг би зупинити коня на ходу.
– Даруйте, сер, – сказав сержант, раптом зашарівшись і взявшись до пакування.
– Розкажи мені докладно, як ці речі опинилися в тебе, – сказав інспектор Г’ювітт, наче нічого не сталося. – Нічого не пропускай – і нічим не прикрашай.
Поки я говорила, він записував квапливим бісерним почерком. Сидячи напроти Фелі, коли вона за сніданком писала в щоденнику, я навчилася читати догори дриґом, але нотатки інспектора Г’ювітта були не більш ніж крихітними мурахами, які маршували сторінкою.
Я розповіла йому геть усе: від скрипу драбин до мого падіння, що мало не стало фатальним, від крихкої черепиці й до того, що було сховане під нею, до моєї хитромудрої втечі.
Коли я виклала все від дошки до дошки, я побачила, що він нашкрябав кілька знаків унизу запису, але, що вони означали, не розчовпала. Він згорнув записника.
– Дякую тобі, Флавіє, – сказав він. – Ти нам дуже допомогла.
Що ж, принаймні йому вистачило чесності визнати це. Я очікувально стояла, бажаючи чогось іще.
– Боюся, сейфи короля Георга недостатньо глибокі, щоб відвозити тебе додому двічі на день, – сказав він. – Так що побачимося на шляху.
– Мені повернутися із чаєм? – запитала я.
Він стояв, твердо впираючись ногами в траву, з таким виразом, який міг означати будь-що.
За хвилину данлопські шини «Ґледіс» радісно зашиширхали по шосе, лишаючи інспектора Г’ювітта «й інших такої ж масті», як висловилася б Даффі, все далі й далі позаду.
Коли я від’їхала на якусь чверть милі, мене наздогнав і випередив «воксгол». Я махала рукою як навіжена, забачивши, що вони проїжджають повз, але обличчя, що дивилися на мене з вікон, були понурі.
Ще за сто футів спалахнули гальмівні вогні, і авто зупинилося на узбіччі. Коли я під’їхала до них, інспектор опустив скло.
– Ми відвеземо тебе додому. Сержант Ґрейвс покладе твій велосипед до багажника.
– Король Георг тепер іншої думки, інспекторе? – зарозуміло поцікавилася я.
Його обличчя затьмарив вираз, якого я ніколи раніше в нього не бачила. Можу майже заприсягтися, що це було занепокоєння.
– Ні, – відповів він. – Король Георг не іншої думки. Але я іншої.
19
Без перебільшення цієї ночі я спала сном проклятих. Мені привиджувалися вежки й прямовисні виступи, куди дощ, принесений вітром з океану, доносив запах фіалок. Бліда жінка в єлизаветинській сукні стояла біля мого ліжка й шепотіла мені на вухо, що калатають дзвони. Старий морський вовк у штормівці ладнав сітки шилом, а далеко в морі крихітний аероплан прокладав собі шлях до призахідного сонця.
Коли я нарешті прокинулася, сонце зазирало до мого вікна, і мене розібрав сильний нежить. Не встигла я спуститися вниз на сніданок, як уже використала всі носові хусточки з комода й змушена була вдатися до рушника. Нема чого й говорити, що я була зовсім не в гуморі.
– Не підходь до мене, – сказала Фелі, коли я добувалась до дальнього кінця столу, голосно сопучи й пчихаючи.
– Згинь, відьмо, – рубонула я з плеча, схрещуючи пальці.
– Флавіє!
Я схилилася над своєю кашею, помішуючи її кутиком тоста. Незважаючи на крихти підгорілого хліба, які мали оживити її, глизява погань у мисці все одно на смак була, наче картон.
Потім був поштовх, стрибок у свідомості, немов у кепсько змонтованому фільмі. Я заснула за столом.
– Що з тобою? – почула я питання Фелі. – Тобі зле?
– На неї напосілася дрімота через зникнення напередодні чи нещодавній бешкет, – заявила Даффі.
Не так давно Даффі читала «Пелем» Бульвер-Літтона, по кілька сторінок перед сном, і, поки вона не закінчила, ми щоденно за сніданком були жертвами її туманних фраз у стилі так само жорсткому й негнучкому, як коцюба у вітальні.
«Напередодні», згадала я, це те, «що відбулося вчора». Її слова застрягли в мене в голові, заполонивши всі думки, коли це раптом Фелі почала крутитися на стільці.
– Боже ти мій! – вигукнула вона, швидко розправляючи, наче саван, пеньюар навколо себе. – Це що за проява?
Біля французьких дверей бовванів чийсь силует, він дивився на нас, склавши долоні ковшем й притуливши до скла.
– Це той письменник, – розтлумачила я. – Котрого цікавлять сільські садиби. Пан Пембертон.
Фелі вискнула й помчала нагору, де, як я знала, вона начепить тісний блакитний вовняний костюм, припудрить уранішні прищі й зійде, як пава, сходами, удаючи із себе Олівію де Гевілленд. Вона завжди так поводиться, коли до будинку потикає носа незнайомий чоловік.
Даффі байдуже бликнула в тому напрямку й узялася читати далі. Своїм звичаєм, усе було полишено на мене.
Я вийшла на терасу, щільно причинивши за собою двері.
– Доброго ранку, Флавіє, – сказав Пембертон, усміхаючись. – Ти добре спала?
Чи добре я спала? Що за питання? Ось я стовбичу тут на терасі, із заспаними очима, на голові вороняче гніздо, із носа тече, що з крана. Крім того, хіба питання про добротність сну не належать винятково тим, хто провів ніч під одним дахом?
Щодо цього не могла дати голову на відруб, треба подивитися в «Британському повному довіднику з етикету для леді». Фелі подарувала мені примірник на мій минулий день народження, але з того часу він правив за підпірку для ніжки мого ліжка.
– Не надто, – відповіла я. – Я підхопила нежить.
– Прикро це чути. Я сподівався взяти у твого тата інтерв’ю про Букшоу. Не хочу надокучати, але в мене обмаль часу. Відколи нам звалилась на голову війна, вартість житла поза домом, навіть у найскромніших готелях на зразок «Тринадцяти селезнів», просто обурлива. Не хочеться захищати бідність, ми, невибагливі вчені, перебиваємося хлібом і сиром, шкода й мови.
– Ви снідали, містере Пембертон? – запитала я. – Гадаю, місіс Мюллет може нашвидкуруч приготувати що-небудь для вас.
– Дуже люб’язно з твого боку, Флавіє, – сказав він, – але лендлорд Стокер улаштував для мене справжній бенкет у вигляді двох сосисок і яйця, і я тривожусь за ґудзики мого жилета.
Я не знала, як це сприймати, ще й недуга робила мене надто дратівливою.
– Може, я зумію відповісти на ваші питання? – сказала я. – Тата затримали…
Еч, тож-то-бо й є! Ти хитра маленька лисичка, Флавіє!
– Тата затримали в місті.
– О, я не думаю, що такі речі тобі цікаві. У мене кілька морочливих питань, що стосуються дренажної системи й закону обгороджування громадських земель. Я сподівався внести апендикс про архітектурні зміни, що їх внесли в XIX столітті Ентоні й Вільям де Люси. Щось на кшталт «розколеного будинку» і таке інше.
– Я чула, що апендикс видаляють, – сказала я одним духом, – але це вперше, щоб його вносили.
Навіть із сопливим носом я можу нападати й захищатися нарівні з майстрами своєї справи. Вологе оглушливе чхання спаскудило все враження.
– Може, я зайду й швидко розглянуся? Зроблю кілька записів. Я нікого не потурбую.
Я намагалася згадати синоніми до слова «ні», і тут почулося ревіння мотора, і між деревами в глибині алеї вигулькнув Доґґер за кермом нашого старого трактора, він віз компост на город. Містер Пембертон відразу ж помітив, що я перевела погляд за його плече, і обернувся й собі поглянути. Забачивши Доґґера, який їхав у наш бік, він привітно помахав.
– Це старий Доґґер, еге ж? Вірний слуга сімейства?
Доґґер сповільнив рух, озираючись, щоб розчовпати, кому махав Пембертон. Нікого не вгледівши, він зняв капелюх, немов на знак привітання, потім почухав голову. Виліз із-за керма й поплентався лужком до нас.
– Маю сказати, Флавіє, – дивлячись на годинник, заявив Пембертон, – що я трохи загубив лік часу. Я обіцяв своєму видавцю зустрітися в Незер-Ітон, щоб кинути оком на гробницю, доволі рідкісну, там видно обидві руки. Надзвичайна огорожа. Він схиблений на гробницях, старий Кваррінґтон, так що я ліпше не буду зраджувати його надій. Інакше «Могили й удатна архітектура» Пембертона так і нидітимуть у фантазіях автора.
Підхопивши свій рюкзак, він хвацько спустився сходами, потім на мить зупинився на розі будинку, щоб заплющити очі й удихнути на повні груди підбадьорливого вранішнього повітря.
– Моє шанування полковнику де Люсу, – сказав він і подався геть.
Доґґер зачовгав сходами, неначе він не виспався.
– Відвідувачі, міс Флавіє? – запитав він, знімаючи капелюха й рукавом обтираючи чоло.
– Якийсь там собі містер Пембертон, – відповіла я. – Пише книжку про сільські садиби чи могили чи щось такого штибу. Хотів поговорити про Букшоу з татом.
– Не думаю, щоб я чув це ім’я, – сказав Доґґер. – Але з мене кепський читач. А втім, міс Флавіє…
Я чекала, що він прочитає мені проповідь, донесхочу пересипану алегоріями й прикладами, від яких кров холоне в жилах, про згубність розмов із незнайомцями, але ж ні. Замість цього він удовольнився тим, що помацав криси капелюха вказівним пальцем, і ми в парі постояли, дивлячись на лужок, немов двійко корів. Звістка відправлена – звістка прийнята. Добрий старий Доґґер. Такеньки він настановляє на добрий розум.
