Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
Запхну-но я її назад до лунки, подумала я. Інакше на голови мешканців Енсон-Хауса коли-небудь поллє дощова вода звідси, і це буде цілковито моя провина.
Черепичина виявилася важчою, ніж виглядала, і мені довелося стати навколішки, коли я намагалася прилаштувати її, возячись коло лунки. Може, ця штука повернулася чи сусідні плитки перехнябилися. Хай би якою була причина, черепичина вперто не хотіла всуватися до темної лунки, звідки моя нога її вибила.
Я легко могла застромити руку до лунки, перевірити, що заважає, – але тут мені промайнула думка про павуків і скорпіонів, котрі, кажуть, полюбляють такі місця.
Я заплющила очі й запхала пальці всередину. На дні лунки вони наштовхнулися на щось – щось піддатливе.
Я висмикнула руку й уклякла, щоб зазирнути досередини. Проте не побачила нічого, крім глухої темені.
З оглядкою я знову застромила пальці всередину й великим та вказівним пальцями підчепила те, що б воно не було.
Воно пішло з легкістю, помалу розгортаючись, коли я витягала його назовні, наче стяг, що тріпотів у мене над головою. Це була довга чорна тканина – рассельський плис,[122] здається, так ця дивовижа називається, – дещо запліснявіла – викладацька мантія. А в неї хтось туго загорнув зім’яту чорну прямокутну шапинку-конфедератку.
І цієї ж таки миті я збагнула зі стовідсотковою впевненістю, що ці речі мали вагоме значення в катастрофі містера Твайнінґа. Я не знала, яке саме, але я обов’язково з’ясую.
Я повинна була залишити речі тут, із цим у мене не було сумніву. Я повинна вирушити до найближчого телефону й повідомити інспектору Г’ювітту. Але замість цього перша думка, що стрельнула в голову, була: як мені невидимкою вибратися з Ґреймінстера?
І, як це часто трапляється, коли вскакуєш у халепу, відповідь надійшла одразу ж.
Я засунула руки в рукава запліснявілої мантії, розправила зібганий прямокутник конфедератки, надягла її на голову й, немовби великий чорний кажан, повільно й обережно спустилася плетивом хистких драбин, зупинившись перед замкнутими дверима.
Відмичка, яку я зробила з брекетів, один раз спрацювала, і мені треба було до зарізу, щоб вона спрацювала ще раз. Крутячи дротом у замковій шпарі, я подумки молилася Богу, який верховодить цими справами.
Після марудної вовтузні, погнутого дроту й кількох нетяжких прокльонів моя молитва була нарешті почута, і заскочка відлетіла з лютим виляском.
Я блискавично спустилася сходами, прислухалася, що за дверима, обстежила крізь шпарину довгий коридор. Тихо й ні лялечки.
Я прочинила двері, спокійно вийшла до коридору й почимчикувала вздовж галереї зі зниклими хлопчаками, повз порожню кімнату брамника й далі на осоння.
Скрізь були школярі – або так здавалося – теревенячи, байдикуючи, тиняючись, регочучи. Радіючи на свіжому повітрі кінцю семестру, що був не за горами.
Якесь внутрішнє чуття змусило мене насунути трохи глибше конфедератку й побокувати через обійстя. Чи помітять мене? Авжеж що так: на тлі цих вовченят я вирізнялася, як поранений олень у хвості зграї.
Ні! Треба розпростати плечі й, наче хлопчисько, який запізнюється на перегони, іти розгонистим кроком, високо задерши голову, у бік алеї. Розрадою було те, що під мантією я одягнута в сукню.
І нікому не впало в око, ніхто не поглянув на мене вдруге.
Що далі я відходила від шкільного обійстя, то в більшій безпеці почувалася, однак я знала, що одна на голій місцині я буду значно помітнішою.
Старезний дуб, усього лише за кілька футів попереду, вигідно розмістився на лужку, немов відпочиваючи тут із часів Робін Гуда. Коли я простягнула долоню, щоб доторкнутися до нього, із-за стовбура кулею вилетіла рука й схопила мене за зап’ясток.
– Ой-ой! Пустіть мене! Мені боляче! – вигукнула я мимоволі, і мою руку відразу відпустили, не встигла я крутнутися, щоб побачити нападника.
Ним виявився сержант Ґрейвс, і його здивування було не меншим від мого.
– Ну-ну, – промовив він, шкірячи зуби, – ну-ну-ну-ну-ну.
Я хотіла була відповісти їдким кпином, але здоровий глузд підказав мені цього не робити. Я знала, що сержант добре до мене ставиться, а мені може знадобитися будь-яка можлива допомога.
– Інспектор хотів би потішитися вашим товариством, – сказав він, показуючи на групку людей, які стояли, розмовляючи, там в алеї, де я залишила «Ґледіс».
Сержант Ґрейвс більше не сказав ні слова, проте, коли ми були на підступах, він делікатно підштовхнув мене перед очі інспектору Г’ювітту, як дружелюбний тер’єр приносить господареві мертвого пацюка. Відірвана підошва мого черевика хляпала, як у Маленького волоцюги Чарлі Чапліна, і, дарма що інспектор помітив це, він був достатньо розважливим, щоб негайно не розголошувати своїх думок.
Сержант Вулмер стирчав над синім «воксголом», його обличчя було вугластим і широким, як Матергорн.[123] У його затінку стояли кремезний, дотемна засмаглий чоловік у робочому комбінезоні й зморшкуватий приземкуватий джентльмен з білими вусами, який, забачивши мене, збуджено тицьнув у повітря пальцем.
– Це він! – сказав джентльмен. – Це він!
– Правда? – уточнив інспектор Г’ювітт, знімаючи з мене конфедератку й мантію з увічливою шанобливістю камердинера.
Блідо-блакитні очі дідка викотилися з орбіт.
– Це ж просто собі дівчисько! – сказав він.
Я мало не затопила його в обличчя.
– Атож, це вона, – сказав засмаглий.
– Містер Раґґлс має підстави припускати, що ти була нагорі у вежі, – сказав інспектор, киваючи на біловусого.
– Що, коли так? – запитала я. – Я просто розглядалася.
– Ця вежа під забороною, – вирік містер Раґґлс, голосно, як немазане колесо. – Під забороною! На табличці так і написано. Ти не вмієш читати?
Я граційно стенула плечима.
– Я б поліз за тобою по драбинах, якби знав, що ти просто собі дівчисько, – і він докинув, звертаючись до інспектора Г’ювітта: – Мої старі коліна вже не ті, що колись. Я знав, що ти вештаєшся нагорі, – вів він далі. – Я вдав, що не помітив, щоб зателефонувати в поліцію. І не прикидайся, що ти не відкривала замка відмичкою. Замки – це мій фах, і я впевнений у тому, що він був замкнутий, так само як і в тому, що я стою тут на Фладд-лейн. Тільки подумайте! Дівчисько! Цик, цик! – сказав він, розгублено хитаючи головою.
– Відчинила замок відмичкою? – запитав інспектор. Дарма що він напустив на себе крижаного спокою, я бачила, що його заскочено зненацька. – Де ти такого навчилася?
Звичайно, сказати йому я не могла. Доґґера треба було захищати будь-що-будь.
– Давно й далеко звідси, – відповіла я.
Інспектор уп’яв у мене холодний, як сталь, погляд.
– Може, хтось і вдовольниться такою відповіддю, Флавіє, але я не з-поміж них.
Зараз мені знову прочитають нотацію на зразок «Король Георг VI – не легкодух», промайнуло в мене в голові, однак інспектор Г’ювітт вирішив дочекатися моєї відповіді, хоч би довелося врости в землю.
– У Букшоу катма розваг, – пояснила я. – Часом я роблю такі речі просто з нудьги.
Він показав на чорну мантію й конфедератку в руці.
– І тому ти нап’яла на себе цей костюм? З нудьги?
– Це не костюм, – обурилась я. – Якщо вам так уже треба знати, я знайшла ці речі під перекинутою черепичиною на даху вежі. Вони мають якийсь стосунок до смерті містера Твайнінґа, ручуся.
Якщо до того очі містера Раґґлса просто були витріщені, тепер вони трохи не вивалилися з голови.
– Містер Твайнінґ? – перепитав він. – Містер Твайнінґ, який зістрибнув із вежі?
– Містер Твайнінґ не стрибав, – заперечила я. Я не могла не піддатися спокусі втерти носа цьому нахабному коротуну. – Його…
– Дякую, Флавіє, – обірвав мене інспектор Г’ювітт. – Досить. І ми не будемо більше відбирати ваш час, містере Раґґлс. Я знаю, що у вас багато клопотів.
Раґґлс напиндючився, як туркотливий голуб, і, хитнувши головою інспекторові й нахабно посміхнувшись до мене, пішов лужком до своєї комірчини.
– Дякую за те, що повідомили, містере Пловер, – сказав інспектор, обернувшись обличчям до чоловіка в комбінезоні, котрий мовчки стовбичив поряд.
Містер Пловер посмикав себе за звисле на чоло пасемце волосся й, не видавши ані пари з вуст, вирушив до свого трактора.
– Наші славетні приватні школи – це міста в мініатюрі, – сказав інспектор, повівши рукою. – Містер Пловер запримітив тебе, тільки-но ти заїхала до алеї. Він зразу ж попрямував до кімнати брамника.
Кат би його взяв! І кат би взяв старого Раґґлса! Не забути б, коли я повернуся додому, відправити їм обом по джбану рожевого лимонаду, просто щоб показати, що я не тримаю серця на них. Було вже занадто пізно в цьому році для анемон, так що про анемонін не могло бути й мови. З іншого боку, смертоносну беладону, дарма що незнайому, можна знайти, якщо достеменно знати, де дивитися.
Інспектор Г’ювітт віддав конфедератку й мантію сержанту Ґрейвсу, який уже дістав кілька аркушів паперової обгортки з валізки.
