Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
Я сідав навпочіпки й, використовуючи своє кімоно як прикриття, скидав черевики з ніг помічника (зробити це було неважко, позаяк мій асистент потайки послаблював шнурки перед тим, як я викликав його на сцену) і чіпляв їх носками вгору на один кінець штифтів.
Черевики, уяви собі, були заздалегідь споряджені – у кожному підборі провірчувалася діра, куди можна було вставити цвях, щоб потім увігнати його в край штифта. Результат був приголомшливий: труп, розпростертий на підлозі, голова якого стирчить з одного боку полотна, черевики – з іншого.
Коли все йшло нам на руку, то на цю мить на полотні вже з’являлися великі червоні плями десь біля грудей «трупа», а якщо ні, то я завжди міг додати ще краплинку із вшитого в мій рукав пакуночка.
Далі черга була за найважливішою частиною. Я просив пригасити вогні («Високошановні пледки потлебують цілковитої темляви!») і в пітьмі підпалював магній. Спалах магнію на хвильку засліплював глядачів – саме враз, щоб мій помічник устигнув вигнути спину й впертися ногами в підлогу, доки я обсмикував полотно. Звісно, його черевики незмінно стирчали з іншого кінця полотна, і складалося враження, наче він усе ще лежить навзнаки.
Тепер я зачинав показувати миги на східний манір, вимахував руками, закликаючи його повернутися зі світу мертвих. Ці вигадані заклинання відволікали увагу, а тим часом мій помічник повільно зводився під полотном на ноги, підтримуючи штифти на плечах, черевики ж так само визирали з іншого боку полотна.
Публіка, звичайно, бачила лише те, як прикрите тіло здіймається в повітря й плаває на висоті п’яти футів над підлогою.
Відтак я починав благати щасливих предків віддати нашого брата у світ живих душ. Це все супроводжувалося масою загадкових мигів, опісля я знову підпалював магній, а мій спільник скидав із себе полотно, високо підстрибуючи й стаючи на рівні ноги.
Полотно з прибитими цвяхами черевиками й ушитими штифтами летіло в пітьму, а ми залишалися на місцях, кланяючись серед зливи бурхливих оплесків. І, позаяк на ньому були чорні шкарпетки, ніхто не зважав на те, що «мрець» загубив черевики.
Таким було «Воскресіння Чанг Фу», що його я збирався поставити в батьківський день. Ми з Боні ховалися в пральні з нашим спорядженням, і там я навчав його тонкощів ілюзії.
Проте незабаром з’ясувалось, що з Боні кепський помічник. Дарма що ентузіазму в нього було хоч залийся, його гінкий зріст підводив нас під монастир. Його голова й ноги стирчали занадто далеко з-під перекроєного полотна, а часу на пошиття нового не було. Також дався взнаки той факт, що хоч Боні чудово давав собі раду з руками, його тіло й ноги все ще залишалися тілом і ногами незграбного й неповороткого підлітка. Його вугласті колінця тремтіли, коли він повинен був зображати витання в повітрі, і на одній із репетицій він упав плиском на спину, звівши нанівець усю ілюзію – полотно, черевики, геть усе.
Я не міг вигадати, як учинити. Я знав, що Боні засмутиться, якщо я візьму собі іншого помічника. До того ж сподіватися, що інший за ті кілька днів, які лишилися, зможе вивчити свою партію, не випадало. Я зовсім повісив голову.
Саме Боні знайшов вихід.
«Може, поміняємося ролями? – запропонував він після однієї до неможливості провальної репетиції. – Нумо я спробую. Одягну костюм старого чаклуна, а ти будеш зображати тіло».
Як виявилося, ідея й справді була блискуча. З обличчям, загримованим жовтою крейдою, і довгими руками, висунутими з рукавів червоного кімоно (і на вигляд ще страхітливішими завдяки накладкам на нігті із сосискових оболонок), Боні являв собою найнеймовірнішого персонажа, який коли-небудь був на цій сцені.
І, позаяк мавпування було його стихією, він легко відтворив череп’яний писклявий голос старого мандарина. Його східний акцент, безперечно, перевершив мій, і ці довгі тонкі пальці, що звивалися, як хробаки, були незабутнім видовищем.
Сама вистава вдалася на славу. Була вся школа й батьки учнів, і Боні влаштував шоу, яке кожен із глядачів пам’ятатиме довіку. Він то химерував, то робив усе, щоб нагнати страху. Коли настав час викликати мене із залу, то, побачивши, як мене підкликає зловісна фігура, підсвічена вогнями рампи, навіть я мимоволі здригнувся.
А як він пальнув із пістолета, «поранивши» мене в груди, почалося казна-що! Я заздалегідь нагрів і розвів водою кетчуп у пакунку, і через це пляма вийшла страшенно правдоподібною.
Одного з батьків – тата Ґіддінґа-молодшого – довелося спинити силою містеру Твайнінґу, котрий передбачав, що який-небудь уразливий глядач може кинутися на сцену.
– Не хвилюйтеся, дорогий сер, – сказав пошепки Твайнінґ на вухо містеру Ґіддінґу. – Це просто ілюзія. Хлопчики вже робили це безліч разів.
Містер Ґіддінґ, із розпашілим обличчям, неохоче скорився й дозволив посадити себе назад на місце. Але попри інцидент, що стався, він був чоловіком із достатньо твердою рукою, щоб після номера підійти й міцно потиснути наші.
Ефектне пролиття крові, якщо можна так сказати, затьмарило моє подальше витання в повітрі й воскресіння, що стали майже розчаруванням, дарма що вони викликали зливу гучних оплесків у добросердних глядачів, котрим відлягло від серця, коли вони побачили, що злощасний помічник нарешті ожив. Наприкінці нас викликали на сцену сім разів, хоча я точно знав, що мінімум шість із них стосувалися суто мого напарника.
Боні всотував компліменти, як висохла губка. Минула година після вистави, а він усе ще ручкався й повертав дружні поплескування по спині, до нього хвилею підкочувалися захоплені матері й тати, котрі, здавалося, хотіли лише торкнутися до нього. Коли ж я простягнув руки, щоб обійняти його, він якось дивно глянув на мене: у його погляді на мить промайнув такий вираз, наче він мене бачить уперше.
Наступними днями я був свідком його перевтілення. Боні став маститим фокусником, відвівши мені роль непримітного асистента. Він почав розмовляти зі мною занадто грубо, здавалося, від його дотеперішньої несміливості й сліду не лишилося.
Гадаю, можна сказати, що він покинув мене, – або скидалося на те. Я часто бачив його зі старшим хлопчиком, Бобом Стенлі, який ніколи не викликав у мене довіри. Цей Стенлі мав кістляве обличчя з квадратною щелепою, одне з тих облич, котрі добре виходять на світлинах, але в реальному житті виглядають жорстокими. Як це трапилося зі мною, Боні переймав деякі риси Стенлі, як вимочка вбирає чорнильні букви з писанини, що незабаром стане листом. Я знав, що саме в цей час Боні почав палити і, як я здогадувався, заглядати в чарку.
Одного прекрасного дня мене приголомшило розуміння, що Боні мені більше не подобається. Щось усередині Боні змінилося чи, можливо, вилізло назовні. Іноді в класі я ловив на собі його погляд, його очі спочатку були подібні до очей старого мандарина, а потім, коли зосереджувалися на мені, нагадували холодні очі змії. Мене опосідало таке відчуття, наче в мене якимось немислимим чином щось поцупили.
Але попереду на нас чекало дещо гірше.
Тато замовк, і я чекала, коли він продовжить розповідати, однак замість цього він сидів, невидюще дивлячись на струмені дощу. Мабуть, ліпше буде не рипатись, дозволивши татові безперешкодно снувати думки, хоч би якими вони були.
Так ми сиділи, тато і я, замкнуті в маленькій простій кімнатці, і вперше в житті між нами сталося те, що можна сміливо назвати бесідою. Ми розмовляли майже як дорослі, майже як одна людина з іншою, майже як тато з донькою. І хоч мені важко було дібрати слів, я все ж хотіла, щоб це тривало й тривало, аж поки не згасне остання зірка.
Мені хотілося обійняти його, але я не могла. Я вже затямила, що у вдачі де Люсів є щось таке, що не допускає зовнішніх проявів взаємної прихильності чи знаків любові, виражених словами. Це в нас у крові.
Так ми й справляли сидні, тато і я, статечно, як дві бабусі за чашкою чаю. Не найкращий спосіб прожити життя, але іншого чортма.
16
Спалах блискавки наповнив кімнату сліпучим сяйвом, і водночас із цим пролунав оглушливий гуркіт грому. Ми обоє здригнулися.
– Гроза якраз над нами, – сказав тато.
Я хитнула головою на знак того, що ми заодно, і подивилася навсібіч. Наповнена яскравим світлом крихітна камера – з ілюмінатором, крицевими дверима й ліжком – у потоках шпаркого дощу дивним чином скидалася на рубку субмарини з фільму «Занурюємося на світанку».[115] Мені спливло в уяві, що це не перекоти грому, а вибухи глибинних бомб просто-таки над нашими головами, і раптом виявилося, що я не так уже боюсь за тата. Принаймні ми двоє були спільниками. Я буду вдавати, що, поки ми сидимо спокійно і я не розкриваю рота, ніщо на землі не може завдати нам шкоди.
Тато повів далі розповідь, наче цієї мовчанки й не було.
– Відтоді ми не зналися один з одним, Боні і я, – казав він. – Дарма що ми продовжували брати участь у магічному гурткові містера Твайнінґа, кожен був собі на умі. Я зацікавився великими постановочними трюками – як розпиляти леді навпіл, як змусити розчинитися в повітрі клітку зі співочими канарками й таке інше. Звісно, реквізит для таких фіґлів був не по кишені школяреві, але з плином часу мені було достатньо просто читати про такі трюки й дізнаватися, як їх виконують.
