Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
Ординарність, як я пересвідчився, була чудовим камуфляжем, прекрасним укриттям. Хлопчикам, які не розчаровували, але й не перевершували сподівань, давали спокій, і їх не обтяжували своїми вимогами вчителі, не пориваючись зробити з них зірок або цапів-відбувайлів. Ця непідмальована правда – перше велике відкриття в моєму житті.
Це трапилося в четвертому класі, по-моєму, тоді мене нарешті почав цікавити навколишній світ, і, як і всі мої однолітки, я мав невситиму жагу до містифікацій, тому, коли наш завідувач, містер Твайнінґ, запропонував заснувати гурток фокусників, я несподівано загорівся цим.
Містер Твайнінґ був радше любителем, ніж знавцем; не дуже вправний актор, мушу визнати, але, коли він робив фіґлі, у них було стільки запалу, стільки щирого ентузіазму, що з нашого боку було б неотесаністю відмовити йому в наших бурхливих школярських оплесках.
Вечорами він навчав нас перетворювати вино на воду, використовуючи лише носову хусточку й клаптик кольорової вимочки;[111] показував, як змусити помічений шилінг щезнути з накритої склянки, щоб потім видобути його з вуха Сімпкінса. Ми дізналися про важливість скоромовки – особливої манери говорити, притаманної фокусникам; і він підковував нас у тому, як виконувати дивоглядні фіґлі, за допомогою яких червовий туз завжди залишається в кінці колоди.
Годі й казати, що містер Твайнінґ зажив неабиякої слави; його любили, дарма що на той час мало кому з нас було настільки добре знайоме це почуття, щоб він міг легко розпізнати його.
Особливо ж він мав блискучий успіх тоді, коли директор школи доктор Кіссінґ попрохав його влаштувати виставу з фокусами в батьківський день, – захопливий план, у який він поринув по самі вуха.
Позаяк мені добре вдавалася ілюзія «Воскресіння Чанг Фу», містер Твайнінґ дуже хотів, щоб я виконав її на урочистому завершенні шоу. Для цього фіґля потрібні були два помічники, тому він дозволив мені самому вибрати асистента. Так я заприятелював із Горацієм Бонепенні.
Горацій перейшов до нас зі школи Святого Катберта після прикрої історії зі зниклими грошима – мова йшла про кілька фунтів, по-моєму, проте в ті часи це здавалося справжнім багатством. Зізнаюся, мені було шкода його. Я гадав, що з нього скористалися, особливо коли він розповів мені, що його тато був ще тим катюгою й робив із ним немислимі речі, аби взяти в шори. Сподіваюся, це не надто грубо для твоїх вух, Флавіє.
– Ні, зовсім ні, – сказала я, підсовуючи стільця поближче. – Будь ласка, продовжуй.
– Уже тоді Горацій був на зріст неймовірно гінкий, ще й мав копицю вогненно-рудого волосся. У нього були настільки довгі руки, що рукави шкільного піджака були йому закороткі і його зап’ястки, немов дві голим-голі хмизинки, визирали з манжет. Хлопчаки дали йому прізвисько Боні й безжально піднімали на глум його зовнішність.
На додаток до всього він мав страшенно довгі, тонкі й білі пальці, що нагадували щупальці восьминога-альбіноса, і бліду, немов вибілену, шкіру, як те часом буває в рудоволосих. По кутках шепотілись, що його дотик отруйний. Він підігравав цьому, хапаючи з удаваною незграбністю метких на кпини хлопчиськів, які стрибали навколо нього завжди на безпечній відстані.
Якось увечері, награвшись донесхочу в зайця й гончаків, він відпочивав на східцях, важко переводячи дух, наче лис, і тут до нього підкрався на пальчиках маленький хлопчик на ім’я Поттс і вдарив його по обличчю. Це мав бути всього лиш ляпас, але сталося по-іншому.
Щойно тільки інші хлопчики побачили, що страшне чудовисько Бонепенні оглушене ударом і з його носа цебенить кров, вони накинулися на нього, і незабаром Боні опинився долі, його тусали, лупцювали й всіляко знущалися. Цієї миті нагодився я.
«Амба!» – закричав я щосили, і, на мій подив, бійка тут-таки вщухла. Хлопчаки почали виборсуватися по черзі з плутанки рук і ніг. Напевно, мій голос прозвучав якось небуденно, і це змусило їх послухатися. Або ж моє вміння виконувати загадкові фіґлі огорнуло мене незримою аурою авторитету, точно не знаю, однак, коли я наказав їм повертатися в Ґреймінстер, вони зникли, як зграя вовків у сутінках.
«З тобою все гаразд?» – запитав я Боні й допоміг йому підвестися.
«Усього на гамуз[112] не потрощено, зачепили лише в одному-двох місцях, розміщених віддалік одне від одного – як карнфортська яловичина», – відповів він, і ми дружно засміялися. Карнфорт був горезвісним м’ясником із Гінлі, його родина із часу наполеонівських війн доставляла в Ґреймінстер жорсткі, як підошва, недільні ростбіфи.
Я бачив, що Боні постраждав дужче, ніж він ладен визнати, проте він не давав взнаки. Я підставив йому плече, і з моєю допомогою він дошкандибав назад у Ґреймінстер.
Відтоді Боні став моєю тінню. Він перейняв мої вподобання до такої міри, що практично зробився іншою людиною. Іноді мені навіть увижалося, що він стає мною; що тут, переді мною, та частина мене, яку я намагався видивитися ночами в люстерку.
У чому не доводиться сумніватись, так це в тому, що ми могли будь-кому дати фору, коли сходилися разом: що не клеїлося в одного, те легко робив інший. Будучи природженим математиком, Боні розкрив для мене таємниці геометрії й тригонометрії. Він улаштовував із цього гру, і ми безтурботно збували час, вираховуючи, на чий кабінет звалиться вежа Енсон-Хаус, якщо ми впустимо її велетенським паровим важелем власного винаходу. Іншим разом ми за допомогою тріангуляції[113] обраховували мережу хитромудрих тунелів, котрі за сигналом мали одночасно завалитися й потягнути Ґреймінстер і всіх його мешканців у Дантову безодню, де на них накинуться оси, бджоли, шершні й хробаки, якими ми збиралися нашпигувати наше творіння.
Оси, бджоли, шершні й хробаки? Невже я насправді чую це від тата? Тепер я слухала його з певним пієтетом.
– Що з того станеться, – продовжував тато, – ми не думали, але в підсумку наші розваги привели до того, що я знаходив спільну мову з дідуганом Евклідом, а Боні в той самий час перетворив свої фіґлі на мистецтво найвищої проби. Різноманітні предмети з’являлися й зникали на його пучках з такою дивовижною легкістю, що навіть я, знаючи наче своїх п’ять пальців, як робиться та чи інша ілюзія, не йняв віри власним очам.
У міру того як росла його вправність у фіґлярстві, зростала і його самоповага. Опанувавши магію, Боні наче вдруге на світ народився – став упевненим, спритним і, напевно, дещо задерикуватим. Голос його теж змінився. Ще вчора він говорив, як захриплий школяр, а тепер раптом – принаймні під час вистави – у нього наче з’явилося горло з полірованого червоного дерева: заворожливий голос професійного гіпнотизера, який присипляє слухачів.
«Воскресіння Чанг Фу» відбувалося так: я вбирався в просторе шовкове кімоно, знайдене на доброчинному церковному розпродажі; воно було пошите з прекрасної криваво– червоної тканини, укритої зображеннями китайських драконів і таємничими знаками. Я розмальовував собі обличчя жовтою крейдою й обв’язував голову тонкою гумкою, яка трохи піднімала кутики очей. Декілька оболонок від сосисок Карнфорта, пофарбованих і порізаних на довгі накладки для нігтів, правили за відразливі деталі до мого образу. Щоб завершити моє вбрання, потрібно було взяти ще обгорілий корок, два-три шматочки потріпаної шнурівки замість бороди й страхітливу театральну перуку.
Я викликав добровольця із залу – звісно, спільника, з яким репетирував не один раз. Запросивши його на сцену, я пояснював кумедним наспівним голосом китайського мандарина,[114] що збираюся вбити його, відправити в край щасливих предків. Від цього сухого оповіщення глядачі завжди охкали, і, поки вони не оговталися, я діставав пістолет із брижів кімоно, направляв дуло на серце спільника й натискав на курок.
Стартовий пістолет жахливо гримкотить, якщо з нього стріляти в приміщенні. Мій помічник хапався за груди, розчавлюючи схований у кулаці пакуночок із кетчупом, і той моторошно чвиркав крізь пальці. Потому він переводив погляд на квашу на грудях, широко розплющуючи очі від здивування.
«Рятуй, Джако! – волав він. – Фокус не вдався! Мене вбито!» – і падав плиском на спину.
На цю хвилю глядачі вже сиділи як на голках, приголомшені, дехто зривався на рівні ноги, декотрі плакали. Я простягав руку й заспокоював їх.
«Мовссіть! – сичав я, обводячи їх жахливим поглядом. – Плледки потлебують мовсяння!»
Цієї миті могло пролунати кілька нервових смішків, але, як правило, западала повна подиву мовчанка. Я діставав із пітьми згорнуте полотно й накривав ним свого нібито мертвого помічника, залишаючи відкритим лише його обличчя.
Це полотно було незвичайним, я зробив його цілком таємно. Уподовж його ділили на три частини кілька тонких дерев’яних штифтів, ушитих у дві вузькі куліски, що тягнулися вздовж усього покривала й, звісно, були невидимі, коли їх згорнути.
