Темна матерія - Крауч Блейк

Моє розуміння ідентичності особистості сильно похитнулося — виявляється, що я всього лише одна грань істоти на ім’я Джейсон Дессен, істоти, яка має безкінечну кількість граней, і яка зробила всі можливі варіанти вибору, і прожила всі можливі життя.

І я не можу позбутися думки, що ми — це щось більше, ніж просто загальна сума всіх виборів, які ми зробили, і що весь той безмір шляхів, які ми могли обрати, також якимось чином впливає на весь загал нашої ідентичності.

Але чхати я хотів на всіх тих інших Джейсонів.

Мені не потрібні їхні життя.

Я хочу своє життя.

І хай там як влаштована вся та механіка, а я хочу бути тільки разом із цією Даніелою і з цим Чарлі. Бо якщо різниця буде хоч у мікрон, вони вже не будуть тими людьми, яких я люблю.

Ми повільно спускаємося сходами в генераторну, наші кроки лунко розносяться у величезному відкритому просторі.

За один проліт від підлоги Даніела каже:

— Унизу хтось є.

Я завмираю.

Я вдивляюсь униз, у темряву, і в мене пересихає в роті.

Я бачу, як якийсь чоловік устає з того місця на підлозі, де він сидів.

Поряд із ним — ще один.

І ще.

Уся темрява між останнім генератором і кубом, забита моїми версіями, які зводяться на ноги.

Чорт.

Вони прийшли зарано для лотереї.

Їх десятки.

І всі дивляться на нас.

Я озираюся на сходи, кров так сильно шумить у моїх вухах, що на якийсь час заглушує все водоспадом панічного «білого шуму».

Даніела каже:

— Ми не будемо тікати, — вона витягує пістолет з-за мого пояса й бере мене під руку. — Чарлі, візьми батька за руку і хай там що — не відпускай.

— Ти впевнена? — питаю.

— На мільйон відсотків.

Чарлі й Даніела міцно тримаються за мене з обох боків. Ми повільно долаємо останні кілька сходинок й рушаємо порепаною бетонною підлогою.

Мої двійники стоять між нами й кубом.

У залі нічим дихати.

Чути тільки наші кроки й вітер, який задуває у вибиті вікна високо вгорі.

Я відчуваю, як Даніела тремтить, видихаючи.

Рука Чарлі мокріє в моїй.

— Просто йдемо, — кажу я.

Один із них виступає наперед.

Він звертається до мене:

— Це не те, що ти пропонував.

Я кажу:

— Усе змінилося. Ціла купа нас спробувала вбити мене минулої ночі, і...

Даніела перебиває, додаючи:

— Один із вас стріляв у нашу машину, в якій сидів Чарлі. Все. Досить.

Вона підштовхує мене вперед.

Ми впираємося в них.

Вони непорушно стоять на нашому шляху.

Хтось каже:

— Раз ти тут, то проводьмо цю лотерею.

Даніела стискає мою руку ще сильніше.

Вона каже:

— Ми з Чарлі йдемо в куб із цим чоловіком. — У неї перехоплює голос. — Якби існував якийсь інший вихід... Ми просто стараємося зробити все якнайкраще.

Цього не уникнути — я зустрічаюся поглядом із Джейсоном, який стоїть найближче. Його заздрість і ревнощі — як окрема істота. На ньому якесь лахміття. Від нього тхне бездомністю і відчаєм.

Він тихо гарчить до мене:

— Чому це ти її отримав?

Джейсон позаду нього каже:

— Йдеться не про нього. Йдеться про те, чого хоче вона. Про те, що краще для нашого сина. Ось що зараз важливо. Дайте їм дорогу. Відійдіть усі.

Натовп починає розступатися.

Ми повільно йдемо коридором із Джейсонів.

Хтось плаче.

Гарячими, лютими, розпачливими сльозами.

Я теж плачу.

І Даніела.

І Чарлі.

Інші — стримані й напружені.

Нарешті останній з них відступає.

Попереду бовваніє куб.

Двері розчинені навстіж.

Чарлі заходить перший, за ним — Даніела.

Ледве втримуючи серце в грудях, я все чекаю, що ось зараз щось станеться.

Мене вже нічого не здивує.

Я переступаю поріг, беруся рукою за двері, кидаю останній погляд на свій світ.

Цю картину я ніколи не забуду.

Зверху, з вікон, ллється світло, падає на старі генератори, а в оглушливій, моторошній і запаморочливій тиші з півсотні моїх версій незмигно дивляться на куб.

Замок у дверях клацає.

Засув стає на місце.

Я вмикаю ліхтар і дивлюся на свою сім’ю.

На якусь мить здається, що Даніела ось-ось втратить свідомість, але вона тримається.

Я витягаю шприци, голки й ампули.

Налаштовую все.

Просто, як у старі часи.

Я допомагаю Чарлі закасати рукав сорочки вище ліктя.

— Перший раз це досить сильно діє. Ти готовий?

Він киває.

Непорушно тримаючи його руку, я вводжу голку в його вену, тягну на себе поршень, бачу, як кров змішується з розчином у шприці.

Коли я вливаю всю дозу Раянового препарату в кровоносну систему свого сина, очі Чарлі закочуються і він падає спиною на стіну.

Я зав’язую джгут навколо своєї руки.

— Як довго діє препарат? — питає Даніела.

— Приблизно годину.

Чарлі сідає.

— Ти в порядку? — питаю.

— Це було химерно.

Я роблю ін’єкцію собі. Минуло вже кілька днів, як я не використовував препарат, і мене накрило сильніше, ніж звичайно.

Оговтавшись, я беру останній шприц.

— Твоя черга, кохана.

— Ненавиджу голки.

— Не турбуйся. Я добре набив руку.

Скоро препарат діє на нас усіх.

Даніела бере з моїх рук ліхтар і виходить у двері.

Коли світло падає в коридор, я спостерігаю за її обличчям. Спостерігаю за обличчям сина. На їхніх обличчях страх. Благоговіння. Я згадую, як уперше побачив цей коридор, ті відчуття жаху та подиву, які переповнювали мене.

Відчуття, що ти ніде.

В якомусь проміжному стані.

— Як далеко він веде? — питає Чарлі.

— В нього немає кінця.

Ми разом ідемо цим коридором, який веде в безкінечність.

Мені не віриться, що я знову тут.

Що я тут із ними.

Не знаю, як точніше описати свої відчуття, але це не той ірраціональний страх, який я відчував раніше.

Чарлі каже:

— Отож, кожні ці двері відчиняються в інший світ.

— Нічого собі!

Я дивлюся на Даніелу, питаю:

— Ти в порядку?

— Так. Я з тобою.

Ми вже довгенько йдемо, і в нас залишається мало часу.

Я кажу:

— Дія препарату скоро закінчиться. Нам вже треба братися до роботи.

Отож, ми зупиняємося перед дверима, схожими на всі інші.

Даніела каже:

— Я тут подумала: всі оті Джейсони знайшли дорогу назад у їхній світ. А що, як хтось із них пробереться туди, куди врешті потрапимо ми? Теоретично, всі вони думають так само, як і ти, правда ж?

— Так, але я не збираюся відчиняти двері, і ти також.

Я повертаюся до Чарлі.

Він дивується:

— Я? А раптом я все зіпсую? А що, як я приведу нас в якесь жахливе місце?

— Я довіряю тобі.

— Я теж, — каже Даніела.

Я веду далі:

— Хоча двері відчинятимеш ти, шлях до цього нового світу насправді ми творили разом. Ми всі троє. — Чарлі напружено дивиться на двері. — Послухай, — кажу я, — я намагався пояснити тобі, як працює цей куб, але забудь усе на хвилину. Фокус тут ось у чому. Цей куб, по суті, не так уже й відрізняється від життя. Якщо ти заходиш у нього зі страхом, то й на виході ти знайдеш страх.

— Але я навіть не знаю, з чого почати, — каже він.

— Це — чистий аркуш.

Я обнімаю свого сина.

Я кажу йому, що дуже люблю його.

Кажу, що дуже пишаюся ним.

Потім ми з Даніелою сідаємо на підлогу, спираючись спинами об стіну, обличчям до Чарлі й до дверей. Вона кладе голову мені на плече й бере мене за руку.

Коли я їхав сюди минулої ночі, я думав, що боятимуся вступити в новий світ, але зараз я зовсім не боюся.

Мене переповнює дитячий захват від бажання подивитися, що ж там буде далі.

Поки мої рідні люди зі мною, я готовий на все.

Чарлі підходить до дверей і береться за ручку.

Перш ніж відчинити їх, він глибоко вдихає і озирається на нас, такий хоробрий і сильний, яким я його ще ніколи не бачив.

Чоловік.

Я киваю.