Темна матерія - Крауч Блейк

Він стискає мене, ніж усе ще стирчить в його кишках.

Я думаю про нього з Даніелою, коли я повертаю ніж, висмикую його, і відштовхую Джейсона від себе.

Він хитається.

Його обличчя перекошується.

Він тримається за живіт.

Кров витікає крізь його пальці.

Ноги в нього підкошуються.

Він зі стогоном сідає, витягується на боці, голова падає на підлогу.

Я обмінююсь поглядами з Даніелою і Чарлі. Потім іду до Джейсона-2, порпаюся в його кишенях. Він стогне. Нарешті витягую зв’язку своїх ключів від машини.

— Де «Субурбан»? — питаю.

Він відповідає, і мені доводиться нахилитися до нього, щоб почути його голос:

— Півкілометра за поворотом. На узбіччі.

Я кидаюсь до купи одягу, яку зняв буквально хвилину тому, швидко вдягаюсь.

Застебнувши сорочку, я нахиляюся, щоб зав’язати шнурки, поглядаючи на Джейсона-2, який стікає кров’ю на паркеті цієї старої хатини.

Я беру з підлоги пістолет і витираю ручку об джинси.

Нам треба йти.

Хтозна, скільки їх ще сюди набіжить.

Мій двійник кличе мене.

Я озираюсь — він тримає мою обручку в залитих кров’ю пальцях.

Я підходжу до нього, і коли я надіваю обручку на палець поверх нитяної обручки, Джейсон-2 хапає мене за руку й притягає поближче до свого обличчя.

Він намагається щось сказати.

— Я не чую тебе, — кажу я.

— Подивись... у... бардачку.

Підходить Чарлі, міцно обнімає мене, намагаючись стримати сльози, але його плечі здригаються і ридання прориваються назовні. Він плаче в моїх руках, як маленький хлопчик, а я згадую про той жах, свідком якого він щойно був, і мені самому на очі навертаються сльози.

Я беру його обличчя в долоні.

Кажу:

— Ти врятував мені життя. Якби ти не спробував його зупинити, у мене б не було жодного шансу.

— Правда?

— Правда. А ще я зараз розтовчу твій чортів телефон на друзки. Тепер нам треба тікати. Задні двері.

Ми кидаємося через вітальню, перестрибуючи через калюжі крові.

Я відчиняю французькі двері, Чарлі з Даніелою вибігають на веранду, а я озираюся на чоловіка, який заварив усю цю кашу.

У нього все ще розплющені очі. Повільно блимаючи, він дивиться нам услід.

Я виходжу назовні й ривком зачиняю за собою двері.

Мені трапляється калюжа крові ще одного Джейсона, перш ніж я добігаю до сітчастих дверей.

Я не зовсім уявляю, куди йти.

Ми вибігаємо на берег, далі рушаємо на північ між деревами.

Озеро гладке й чорне, як обсидіан.

Я пильно придивляюся до кожного дерева, з-за будь-якого може вискочити Джейсон і прикінчити мене за секунду.

Метрів через сто ми звертаємо вбік від берега і прямуємо просто на дорогу.

З будинку доносяться чотири постріли.

Ми біжимо, бракує дихання через долання високих кучугур.

Збурений адреналін поки що притлумлює біль у моєму розбитому обличчі, та хтозна, скільки ще я так протримаюсь.

Ми вискакуємо з лісу на дорогу.

Я стою на подвійній жовтій лінії, і на мить ліс завмирає.

— Куди далі? — питає Даніела.

— На північ.

Ми швидко йдемо серединою дороги.

Чарлі каже:

— Я бачу її.

Прямо попереду, праворуч од узбіччя я помічаю багажник нашого «Субурбана», наполовину схованого серед дерев.

Ми залазимо всередину, і коли я встромляю ключ у замок запалення, краєм ока ловлю рух у боковому дзеркалі — по дорозі до нас мчить якась тінь.

Заводжу двигун, відпускаю аварійне гальмо, вмикаю передачу.

Пришпорюю «Субурбана», вдавлюючи педаль газу в підлогу.

Командую:

— Пригніться!

— Навіщо? — питає Даніела.

— Робіть, що кажу!

Ми вриваємося в темряву.

Я вмикаю фари.

Їхнє світло впирається прямо в Джейсона, який стоїть посеред дороги, наставивши пістолет на машину.

Спалах вогню.

Куля пробиває лобове скло, вириває шматок підголівника за кілька сантиметрів од мого правого вуха.

Ще один сліпучий спалах, ще один постріл.

Даніела скрикує.

Ну й сволота ж оця моя версія, якщо наважилась стріляти в Даніелу й Чарлі!

Джейсон намагається відступити з дороги, але спізнюється на півсекунди.

Правий край бампера врізається йому в живіт, удар смертельний.

Його різко підкидає і він з розгону врізається головою у вікно переднього пасажира, розбиваючи його на друзки.

У дзеркало заднього виду видно, як він котиться по дорозі, а ми летимо вперед.

— Усі цілі? — питаю.

— Я в порядку, — відгукується Чарлі.

Даніела випрямляється на сидінні.

— Даніело?

— Я в порядку, — каже вона й починає витрушувати з волосся уламки триплекса.

Ми мчимо по темній трасі.

Всі мовчать.

Зараз третя година ранку, крім нас на дорозі немає жодної машини.

Нічне повітря свистить в отвори від куль в лобовому склі. У розбите вікно біля голови Даніели вривається оглушливий шум дороги.

Я питаю:

— Ваші телефони ще у вас?

— Так.

— Давайте їх мені. Твій теж, Чарлі.

Вони передають їх мені, я на кілька сантиметрів опускаю своє вікно й викидаю їх з машини.

— Вони весь час будуть з’являтися? — питає вона. — Вони ніколи не зупиняться.

І вона правду каже. Іншим Джейсонам не можна вірити. Затія з лотереєю — дурниця.

— Я думав, що з цим можна якось упоратись.

На мене навалюється страшенна втома.

Моє обличчя із кожною секундою болить дедалі сильніше.

Я кидаю погляд на Даніелу.

— Відчини-но бардачок.

— А що я шукаю? — питає вона.

— Не знаю.

Вона витягає інструкцію користувача «Субурбана». Страховку і реєстраційні документи.

Манометр для вимірювання тиску в шинах.

Ліхтарик.

І такий знайомий мені шкіряний мішечок.

Розділ п’ятнадцятий

Ми сидимо в нашому обстріляному «Субурбані» на закинутій парковці.

Я їхав усю ніч.

Я розглядаю своє обличчя в дзеркалі. Ліве око фіолетове, сильно напухло, шкіра на лівій вилиці почорніла — під нею зібралася кров.

Доторкнутися неможливо.

Я повертаюся до Чарлі, потім дивлюся на Даніелу.

Вона перехиляється через центральну консоль і легенько проводить нігтями ззаду по моїй шиї, питає:

— У нас є якийсь інший вибір?

— Чарлі? Це також і твоє рішення.

— Я не хочу їхати.

— Я знаю.

— Але я думаю, що ми мусимо це зробити.

Раптом мені набігла найдивніша думка, промайнула, як легка літня хмарина.

Ми явно дійшли до межі. Все, що ми будували — наш дім, наша робота, наші друзі, наше спільне життя — все пішло прахом. У нас не лишилося нічого, крім нас самих, але цієї миті я почуваюся найщасливішим за все своє життя.

Ранкове сонце пробивається крізь тріщини в даху, розкидаючи плями світла по темному, порожньому коридору.

— Крута місцинка, — зауважує Чарлі.

— А ти знаєш, куди йти? — питає Даніела.

— Де-де, а тут я можу провести нас до місця із зав’язаними очима.

Я веду нас цими обідраними, занехаяними проходами, мало не падаючи від утоми. Мене тримає кофеїн і страх. Я запхав іззаду за пояс пістолет, який я прихопив із тієї хатини, шкіряний мішечок Джейсона-2 затис під рукою. Раптом я згадую, що коли на світанку ми заїхали в південний район, то, звертаючи на захід від центру, я навіть не глянув на силует міста на обрії.

Було б непогано кинути на нього останній погляд.

Відчуваю напад жалю, але швидко його вгамовую.

Я згадую всі ті ночі, коли я без сну лежав у ліжку й намагався уявити, як би все склалося, коли б я не вибрав те відгалуження дороги, йдучи яким, я став батьком і посереднім професором фізики, а не зіркою у своїй царині. Гадаю, що причина всьому — бажання мати те, чого в тебе немає. І чого, як мені здавалося, можна було досягти, зробивши інший вибір.

Але правда полягає в тому, що я таки зробив той інший вибір.

Бо я — це не тільки я.