Темна матерія - Крауч Блейк

Розмова набагато довша і з такою кількістю учасників, що мене кидає в холодний піт.

Я пробігаю очима найсвіжіші повідомлення, надіслані за останню хвилину.

Jason42: Будинок порожній десь із полудня.

Jason28: Ну, і хто з вас це зробив?

Jason4: Я їхав за Даніелою від Елеанор-стріт, 44 до поліцейського відділку, що в Північній Каліфорнії.

Jason14: Що вона там робила?

Jason25: Що вона там робила?

Jason10: Що вона там робила?

Jason4: Поняття не маю. Вона зайшла всередину, так і не вийшла. Її «Хонда» все ще тут.

Jason66: Це означає, що вона знає? Вона все ще в поліцейському відділку?

Jason4: Не знаю. Щось відбувається.

Jason49: Минулої ночі мене мало не вбив хтось із нас. Він дістав ключ від мого готельного номера й увірвався до мене серед ночі з ножем.

Я починаю друкувати...

Jason9: ДАНІЕЛА Й ЧАРЛІ ЗІ МНОЮ.

Jason92: У безпеці?

Jason42: У безпеці?

Jason14: Як?

Jason28: Доведи.

Jason4: У безпеці?

Jason25: Як?

Jason10: Ти сучий син.

Jason9: Це не має значення, але так, вони в безпеці. А ще вони дуже налякані. Я довго все це обдумував. Я так розумію, що всі згодні з тим, що в будь-якому разі Даніелу й Чарлі ніхто й пальцем не сміє зачепити?

Jason92: Так.

Jason49: Так.

Jason66: Так.

Jason10: Так.

Jason25: Так.

Jason4: Так.

Jason28: Так.

Jason14: Так.

Jason103: Так.

Jason5: Так.

Jason16: Так.

Jason82:Так.

Jason9: Я швидше вмру, ніж побачу, що з ними щось трапиться. Тому, ось що я пропоную. Через два дні, опівночі, ми всі зустрічаємося на електростанції і проводимо мирну лотерею. Переможець отримує право жити з Даніелою і Чарлі в цьому світі. Крім того, ми руйнуємо куб, щоб сюди не понабігали ще якісь Джейсони.

Jason8: Ні?

Jason100: У жодному разі.

Jason21: Як ви собі це уявляєте?

Jason38: Нізащо.

Jason28: Доведи, що вони в тебе, або йди до біса.

Jason8: А чому випадок? Чому не вибороти це право? Хай вирішує переможець.

Jason109: А що робити тим, що програють? Покінчити життя самогубством?

JasonADMIN: Щоб не перетворювати нашу розмову на базар, я тимчасово заморожую акаунти всіх учасників, крім мене і Jason9?. Всі інші можуть читати цю розмову. Jason9, продовжуй, будь ласка.

Jason9: Я розумію, що будь-якої миті все може вийти з-під контролю. Я міг би й не зізнаватися. Ви б ніколи нічого не довідалися. Хто не хоче, може не брати в цьому участі, а просто зачекати, поки розвіється дим, а потім зробити з одним із нас те, що зробив Джейсон-2. Я знаю тільки одне — що я свого слова дотримаю, можливо, це й наївно з мого боку, але я думаю, що й ви всі так зробите. Бо ви дотримаєте слова не для нас. Ви дотримаєте його для Даніели й Чарлі. У мене є ще один вихід: узяти їх і щезнути назавжди. Нові імена. Життя в мандрах. Необхідність повсякчас озиратися. Як би мені не хотілося завжди бути з ними, але такого життя для своєї дружини й сина я не бажаю. І я не маю права прив’язувати їх до себе. Я налаштований так рішуче, що готовий піддати себе випробуванню цією лотереєю, в якій, судячи з кількості учасників, я програю. Я мушу спочатку поговорити з Даніелою, але й маю поширити цю інформацію. Я повернусь сюди завтра ввечері з більш детальною інформацією і доказом, Jason28.

JasonADMIN: Здається, про це вже хтось питав, але що станеться з тими, хто програє?

Jason9: Я ще не знаю. Значення має тільки те, щоб наша дружина й син прожили решту життя в мирі й спокої. А хто так не думає, той на них не заслуговує.

Мене будить світло, яке пробивається крізь завіси.

Даніела спить в моїх обіймах.

Дуже довго я просто лежу.

Тримаючи її.

Цю надзвичайну жінку.

Через якийсь час я вивільняюсь, вибираюсь із ліжка й підбираю з підлоги купу свого одягу.

Я вдягаюсь біля майже згаслого вогню — просто шар вуглин — і вкидаю в камін останні два поліна.

Оце ми заспались.

Годинник на плиті показує 9:30, у вікно над раковиною мені видно, як крізь ялини й берези навскоси пробивається сонячне світло, утворюючи на лісовій підстилці озерця світла й тіні скільки сягає око.

Я виходжу в морозний ранок і ступаю з веранди.

За будинком земля полого спускається до краю озера.

Я іду до кінця засніженої пристані.

На кілька кроків од берега вода взялася тонкою кригою, але ще дуже рано, навіть після недавнього шторму, щоб замерзло все озеро.

Я змітаю сніг із лавки, сідаю і дивлюсь, як із-за сосон виповзає сонце.

Живлющий морозець. Бадьорить, як порція еспресо.

Над поверхнею води здіймається туман.

Я чую, позаду під чиїмись кроками скрипить сніг.

Озираюсь і бачу, як Даніела йде пристанню, ступаючи в мої сліди.

Вона несе два кухлі паруючої кави, на голові — чудово скуйовджена грива волосся, на плечі, як шаль, накинуто кілька ковдр.

Я дивлюсь, як вона наближається, й мені раптом спадає на думку, що це, схоже, наш із нею останній ранок разом. Завтра зранку я повертаюся в Чикаго. Сам.

Вона передає мені обидва кухлі, знімає одну ковдру й закутує мене в неї. Потім вона сідає на лавку, ми п’ємо каву й милуємось озером.

— Я завжди думав, що колись ми осядемо в такому ось місці.

— Я не знала, що ти хочеш переїхати у Вісконсин.

— Коли ми постаріємо. Підшукаємо будиночок, наведемо лад.

— Ти зможеш навести лад? — сміється вона. — Жартую. Я розумію, про що ти.

— Ми б могли тут жити влітку з онуками. А ти б собі малювала біля озера.

— А ти б що робив?

— Не знаю. Перечитав би нарешті всю підписку «Нью-Йоркер». Аби лишень поруч із тобою.

Вона торкається нитки, все ще намотаної на моєму підмізинному пальці.

— Що це?

— Джейсон-2 забрав мою обручку. А на початку зі мною щось таке сталося, що я почав втрачати зв’язок із реальністю. Не розумів, хто я насправді. Вже не знав достеменно, чи були ми з тобою одружені. Тому я зав’язав цю нитку на пальці, як нагадування про те, що ти, ця версія тебе реально існує.

Вона цілує мене.

Довго.

Я кажу:

— Мені треба тобі дещо сказати.

— Що?

— У тому першому Чикаго, де я прийшов до тями, там, де я знайшов тебе на тій художній інсталяції про мультивсесвіт...

— Що? — усміхається вона. — Ти переспав зі мною?

— Так.

Її усмішка згасає.

Вона мить дивиться на мене, а потім якимось безбарвним голосом питає: