Темна матерія - Крауч Блейк

До полудня ми вже їдемо через Вісконсин.

Безкінечні пасовища.

Хвилясті пагорби.

Червоні комори.

Силосні башти — незмінний атрибут сільського краєвиду.

Із димарів на фермерських будинках струмує дим.

Усе блищить та промениться, вкрите ковдрою свіжого снігу, а небо по-зимовому ясно-синє.

Ми пересуваємося повільно, але я тримаюся подалі від автотрас.

Їду сільськими дорогами.

Роблю випадкові, незаплановані повороти, не тримаючи в голові ніякого напрямку.

Ми зупиняємося на заправці й Даніела показує мені свій телефон. Там море пропущених викликів і нових повідомлень з Чиказьких номерів 773, 847 і 312.

Я відкриваю додаток для обміну CMC.

«Дані, це Джейсон, будь ласка негайно зателефонуй мені на цей номер».

«Даніело, це Джейсон. Перш за все, я люблю тебе. Мені треба стільки сказати тобі. Будь ласка зателефонуй мені, як тільки отримаєш це повідомлення».

«Даніело, тобі зателефонує купа інших Джейсонів, якщо ще не зателефонувала. У тебе, мабуть, голова паморочиться. Я твій. Ти моя. Я люблю тебе навіки. Подзвони мені, щойно отримаєш це повідомлення».

«Даніело, Джейсон, котрий зараз біля тебе, самозванець. Зателефонуй мені».

«Даніело, ти й Чарлі в небезпеці. Джейсон, з яким ти зараз, не той, ким ти його вважаєш. Зателефонуй мені просто зараз».

«Ніхто з них не любить тебе так, як я. Подзвони мені, Даніело. Будь ласка, благаю тебе. Люблю тебе».

«Я повбиваю їх усіх заради тебе й покінчу з цим. Тільки скажи. Я зроблю для тебе все».

Я більше не хочу це читати, блокую всі номери, видаляю всі повідомлення.

Але одне повідомлення якось особливо впадає мені в очі.

Воно не з невідомого номера.

Воно від Джейсона.

Номер мого мобільного. Увесь цей час він користувався моїм телефоном. Із тієї ночі, коли він напав на мене на вулиці.

«Тебе немає дома. Ти не відповідаєш по телефону. Ти мусиш знати. Все, що я можу сказати, це те, що я люблю тебе. Саме тому. Час, який я провів із тобою, був найкращим у моєму житті. Будь ласка, зателефонуй мені. Вислухай мене».

Я вимкнув телефон Даніели і сказав Чарлі, щоб він вимкнув свій.

— Доведеться вимкнути їх назавжди, — кажу я. — Якщо вони будуть увімкнені, будь-хто з них зможе нас вистежити.

Коли пообіддя перейшло у вечір, а сонце почало хилитися до горизонту, ми вже їхали безкрайніми просторами Нортвудс.

Дорога порожня.

Тільки наша.

Ми часто проводили літні канікули у штаті Вісконсин, але ніколи не забивалися так далеко на північ. Тим більше взимку. Ми долаємо милі, не зустрічаючи жодних ознак цивілізації. А кожне місто, через яке ми проїжджаємо, здається меншим за попереднє — роздоріжжя серед порожнечі.

У джипі «Черокі» повисає гнітюча тиша, і я не знаю, як її порушити.

Точніше, не наважуюсь.

Усе життя тобі торочать, що ти унікальний. Особистість. Що на всій планеті немає іншого тебе.

Це — гімн людства.

Але на мене це більше не розповсюджується.

Чому Даніела повинна любити мене більше, ніж інших Джейсонів?

Я дивлюся на неї на передньому пасажирському сидінні, і мучуся від невідомості, що вона тепер думає про мене, що відчуває.

Чорт, треба ще розібратися, що я про себе думаю.

Вона тихо сидить біля мене, спостерігаючи, як за вікном проноситься ліс.

Я нахиляюся через консоль і беру її за руку.

Вона дивиться на мене, а потім знову повертається до вікна.

У сутінках я в’їжджаю в містечко під назвою Айс Рівер, яке справляє враження достатньо віддаленого.

Ми прихоплюємо трохи фаст-фуду, потім заїжджаємо в продуктовий магазин, щоб підкупити продуктів і товарів першої необхідності.

Чикаго, здається, не має меж — там навіть у передмісті ніде яблуку впасти.

А от Айс Рівер закінчується відразу.

Ось ми в місті, їдемо повз занедбаний торговий ряд із позабиваними вітринами. А через секунду будиночки й ліхтарі вже зникають у боковому дзеркалі, і ми знову їдемо через ліс і темряву, а фари кидають конус яскравого світла крізь вузький коридор високих сосен, які туляться обабіч дороги.

Дорога тече під світлом фар.

Нам не трапляється жодна машина.

Я звертаю на третьому повороті, кілометрів через два від містечка, виїжджаю на односмугову засніжену дорогу, яка звивається між ялинами й березами до кінця невеликого півострова.

Через кількасот метрів фари висвітлюють фасад дерев’яного будинку — здається саме те, що я шукаю.

Як і більшість будинків у прибережній смузі озера у цій частині штату, він темний і безлюдний.

Зачинений до наступного сезону.

Я ставлю «Черокі» на зупинку на кільцевій під’їзній доріжці й глушу двигун.

Дуже темно, дуже тихо.

Я дивлюсь на Даніелу і кажу:

— Я знаю, що тобі не сподобається ця ідея, але вломитися сюди менш ризиковано, ніж оформляти папери на оренду будинку.

Усю дорогу з Чикаго — шість годин — вона майже не розмовляла.

Наче не при собі.

— Я розумію, — відповідає вона. — Що для нас тепер якесь там незаконне вторгнення, правда?

Відчиняю двері й мало не до колін провалююсь у свіжий сніг.

Різкий холод.

Тихо й безвітряно.

Одне з вікон спальні не замкнене, тож мені навіть не доведеться вибивати скло.

Ми заносимо магазинні пакети на криту веранду.

Всередині холодно.

Я вмикаю світло.

Перед нами — сходи, які ведуть у темряву другого поверху.

— Гидотне місце, — кривиться Чарлі.

Воно не таке гидотне, як відгонить цвіллю і занедбаністю.

Будиночок для відпочинку в міжсезоння.

Ми заносимо речі на кухню, складаємо їх на стіл і йдемо оглядати будинок.

Внутрішнє оздоблення затишне й старомодне.

Приладдя старе, біле.

Лінолеум на підлозі в кухні потрісканий, паркетна підлога зачовгана й скрипуча.

У вітальні над цегляним каміном прилаштований великоротий чорний окунь, а стіни завішані рибальськими приманками у рамках — не менше сотні.

Унизу — головна спальня, ще дві спальні на другому поверсі, одна з них забита двоярусними ліжками, з’єднаними по три.

Ми їмо просто із жирних паперових пакетів.

Лампа над нами кидає різкий, яскравий відблиск на поверхню кухонного столу, решта будинку тоне в темряві.

Запрацювала система центрального опалення.

Чарлі, здається, змерз.

Даніела мовчазна, відсторонена.

Наче вона повільно падає в якусь чорну прірву.

Вона майже нічого не їла.

Після вечері ми з Чарлі приносимо оберемки дров з веранди, і я розпалюю камін, використовуючи пакети з-під фаст-фуду й старі газети, щоб дрова швидше розгорілися.

Дрова сухі й сірі, лежать тут уже кілька сезонів. Їх швидко охоплює полум’я.

Невдовзі по стінах вітальні вже танцюють відблиски багаття.

На стелі мерехтять тіні.

Ми розкладаємо диван для Чарлі й присуваємо його ближче до каміна.

Даніела йде готувати нашу кімнату.

Я сиджу біля Чарлі на краю матраца, відчуваючи, як мене омиває тепло багаття.

— Якщо ти прокинешся вночі, — кажу, — підкинь ще поліно у вогонь. Може, нам удасться натопити камін до ранку, і ми таки нагріємо цей будинок.

Він скидає свої черевики, виймає руки з кишень толстовки.

Коли він залазить під ковдри, я раптом згадую, що йому вже п’ятнадцять років.

Його день народження був 21 жовтня.

— Агов, — кажу я. Він дивиться на мене. — Із днем народження.

— Про що ти?

— Я пропустив його.

— А, так.

— Як ви відзначали?

— Чудово, здається.

— А що ви робили?

— Ходили в кіно й на вечерю. Потім я потусувався із Джоелом і Анжелою.