Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

— Вони пішли разом?

— Він сказав, що на всі запитання відповість його адвокат. Але я думаю, що разом.

Я закусила губу.

— Ви йому вірите?

— Треба допитати Тайлера й Кендалл. До того ж перевіримо свідчення Ґевіна, поговоримо наодинці з тією офіціанткою, хоча я впевнена, що він це передбачив.

Тут утрутився Ентоні, який їхав на задньому сидінні.

— З вами все гаразд?

— Так, просто... — Я озирнулась на нього через плече. — Не знаю, чи Ґевін і справді має до цього стосунок.

Ентоні промовчав, та я знала, про що він думає. Може, Ґевін тут справді ні до чого, просто я заздалегідь була налаштована проти нього.

Я напружено думала, намагаючись зібрати все, про що дізналась, у більш-менш послідовну теорію. От тільки для цього мені бракувало інформації про те, як саме впала Олівія.

Семсон знов повернула, й у світлі її фар постало ціле павутиння зі звивистих доріг, що під різними кутами огинали Портедж-Пойнт у напрямку будинку, де жила мати Тайлера. За кілька хвилин ми спустилися крутим схилом, що вів до ріки Зиґзаґ, і, востаннє повернувши, побачили металеві сплетіння того самого моста, підсвічені різким жовтуватим світлом ліхтарів.

А там, на невисокій бетонній огорожі, сидів, ніби чекаючи на нас, Тайлер.

Промінь фари впав Тайлеру на обличчя, і хлопець примружився. Семсон різко вивернула кермо ліворуч і з’їхала на узбіччя. Було чути, як гравій дряпає металеве черево автомобіля.

Я рвучко відчинила двері й кинулась до моста, боковим зором відмітивши, що й Ентоні не відстає. Стояв страшенний холод, що проникав аж під шкіру. Дощ посилився, вода заливала очі.

Тайлер сидів на самому краю моста, звісивши з огорожі ноги та повернувшись до мене. Я раптом зрозуміла, що треба бути обачнішою, і зупинилась. Хто знає, на що він здатний?

Семсон уже викликала підмогу, Ентоні чекав за кілька кроків від мене.

Чи він стрибне? Чи я цього хочу?

— Тайлере? — окликнула я.

— Доброї ночі, міс Найт!

Очі в нього були червоні, запалені, як буває, коли довго вдивляєшся в темряву. Виблискували у світлі ліхтарів мокрі щоки.

— Що ти тут робиш? — запитала я.

Голос у мене був різкий, натягнутий, ніби в горло уп’явся рибацький гачок. Пальці не гнулись від холоду. Я швидко сховала руки в кишенях пальта.

— Тато дзвонив. Сказав, що ви хотіли заїхати.

— Не хочеш злізти й підійти до мене?

Я рушила до нього, дуже повільно, дуже обережно. Простягнула руку.

Подув сильний вітер, і холод пройняв мене до кісток. Я здригнулась усім тілом, подивилась у його запалі очі.

Зблизька він здавався старшим за свій вік, змученим думками. Обличчя всохло, шкіра напнулась на вилицях, як на барабані. Біляві пасма стрілочками лежали на лобі.

— Тут вона і впала, — промовив Тайлер, ніби не помічаючи моєї руки.

Серце закалатало у мене в грудях, усе закрутилось, загойдалось. Здавалось, плин часу змінився. Голова розривалась, закипав гнів. Яка ж я була ідіотка!

Це Тайлер!

Він відвів очі, глянув на бурхливу воду, і раптом та лють, що мене пожирала, кинулася на нього розпеченим батогом. Ось вона, людина, яка забрала в мене доньку.

Бажання знати правду боролося в мені з шаленим потягом штовхнути його. Я ненавиділа його всією душею. Гнів, той самий пекучий гнів, що я його колись відчувала до Джен, розростався всередині, наче повітряна кулька, яка ось-ось лусне. Я посувалася до нього — та останньої миті зупинилась.

Якщо я штовхну його, то ніколи вже не дізнаюся, що сталося з Олівією. А я маю це знати. Жадоба правди виявилася сильнішою за почуття справедливості.

— Я знаю, ти її кохав.

Тон у мене вийшов рівний, спокійний, ніби замість мене говорив хтось інший. Ніби те, що він зараз скаже, не розділить моє життя на «до» і «після».

Удалині завили сирени. Рот у Тайлера скривився, він заліз на огорожу, став на повен зріст. Очі в нього палали, ніздрі роздувалися. Його оточили. Вихід лишався тільки один.

Я зрозуміла: не можна гаяти часу. Серце шалено билося, долоні, попри холод, стали липкими від поту.

— Ти тоді хотів мені сказати, еге ж? Того дня, коли прийшов до мене додому. — Я ступила ще крок йому назустріч. — Пробач мені, Тайлере! Я тебе вислухаю. Злізь, розкажи мені, як усе було.

Зіниці в нього стали великі, мов два чорних озера. Губи стиснулись у ниточку.

— Тайлере, прошу, — молила я. — Поговори зі мною! Заради Олівії.

Страшний біль, що ми з ним його розділили, зробив свою справу. Його риси враз ніби осунулись, змарніли від горя; плечі згорбились. Він затулив обличчя руками, і повні невимовної туги ридання вихопилися, здавалось, із самих глибин його нутра.

— Вона мене зрадила! — ревів він і з цими словами ніби випльовував шматки власної плоті. — Виставила мене ідіотом! Та я не хотів, присягаюся, я не хотів!

Невпинні сльози текли його щоками.

— Що сталося тієї ночі?

— Вона сказала, що я психопат, і мене це так збісило! Це було наче уві сні, знаєте, коли все навколо червоне і ти ніби в тумані. Я хотів зупинитись, але не міг, я ніби сам не усвідомлював, що роблю! Я навіть не помітив, як її вдарив, а тоді вже було пізно. Я не знав, що вона помре, не знав!

Його слова потонули в риданнях. Той тягар, який тиснув на мене, ніби став іще важчим.

— Чому ти не подзвонив у поліцію? Чому нікого не покликав?

— Вона ж плавчиня! Я ж бачив, як вона плаває. Я думав, вона вибереться! — Він знову заридав. — Я не знав, що вона вагітна. Вона, певно... не знаю... думаю, вона хотіла мені сказати, але саме тієї миті я її вдарив, і все: вона впала, я нічого не міг зробити.

Сосни хиталися на вітру, гойдалися гілки, і їхні тіні у світлі ліхтарів були, наче скелети. Боковим зором я бачила, що Ентоні підсунувся ближче.

Я ступила ще один, останній крок, узяла Тайлера за руку, потягнула обережно до себе. Цієї миті моя влада над цим хлопцем відкрилась мені з усією ясністю. Та я знала: хай би яку ціну я змусила його заплатити, цього буде замало. Або забагато — як подивитись.

Він не пручався, слухняний, наче забите щеня, згорблений, з перемазаним обличчям. Просто зіслизнув на землю, на мокрий настил, і сперся на огорожу; я сіла поряд.

Крижані краплі ранили шкіру, волосся зовсім промокло і обліпило череп. Холодна сирість проникала під одяг, розповзалася тілом. Зламала мені ребра, оголила серце.

Неподалік, так, щоб усе чути, стояла Семсон. Вона тримала руку на кобурі. Ентоні також уважно слухав — іще один свідок.

— Навіщо ти надсилав їй ті фотографії? — запитала я.

— Ден, мій друг, бачив, як вона з кимось цілується в Лорелвуді, — промовив Тайлер, скрививши губи. — Я навіть вірити не хотів. Розумієте, спочатку мама зрадила тата, а тепер ще й моя дівчина мене зраджуватиме?! Ми ж не в кіно! Я просто думав, що вона побачить ці повідомлення, злякається і, ну, повернеться до мене. Жалітиметься мені, не знаю... Лишиться зі мною.

І тут те, чого я так довго не розуміла, постало переді мною з кришталевою ясністю. Він увесь час боявся її втратити, душив своєю любов’ю, не давав волі. І перестарався.

Далекий рев поліційних автівок раптом наблизився, і чотири машини оточили міст, ставши по дві з кожного кінця. Замиготіло червоним і синім. Від цього все занурилося в хаос.

— Вибачте, — схлипував Тайлер. — Мені так шкода!

Я взяла його за руку, відчуваючи, як від холоду тремтить усе тіло.

— Я знаю.

Він скинув на мене голову. Очі запали, по обличчю стікали патьоки води.

— Розкажи мені, що сталось тієї ночі, Тайлере!

41

ОЛІВІЯ

Жовтень

Удома панувала цілковита тиша. Лампа у вітальні горіла теплим помаранчевим світлом. На столі в кухні стояла одинока, майже порожня пляшка червоного вина. Я вилила залишки в умивальник, кинула пляшку в смітник.