Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна
Готова була закласти свою освіту й усе на світі: мама спить. А якщо вже вона заснула, то до ранку розмов не буде. Можна було й не спішити.
Я навшпиньки піднялася сходами, зазирнула до неї в кімнату. Справді, мама вже, певно, десятий сон бачила. Голова з’їхала набік і опинилася під подушкою. Я підійшла, відсунула ту подушку. Поцілувала її в лоба.
Захотілось залізти в ліжко і згорнутися поряд, як колись. У дитинстві я приходила до неї мало не щоночі й засинала, притиснувшись, під тихе сопіння. Особливо коли падав дощ чи просто було холодно. Здається, нам обом це подобалось: бути поруч.
— Люблю тебе, — прошепотіла я й вимкнула світильник.
У себе сіла на ліжку. Звідкись узялося в мені стільки енергії, що годі було й думати про сон. Я схопила телефон, написала Тайлеру повідомлення:
Твоя правда. Нам треба поговорити. Ти ще на барбекю ? Зустрінемось за 15 хвилин ?
Не минуло й хвилини, як телефон загудів.
Тайлер: Так. До побачення.
Цікаво, що зараз робить Кендалл? Якщо мої знайомі побачать їх разом, у них, певно, виникне до мене чимало запитань. От тільки мене це вже не обходить.
Знову мигнув значок акумулятора, нагадуючи про низький рівень заряду. Я потягнулася до кабелю на тумбочці, вставила роз’єм. Телефон вирішила залишити: усе одно надовго його не вистачить.
Я знову вдягнула куртку і прокралась донизу. Тихенько зачинила за собою двері.
Ніч стояла прохолодна, дув поривчастий вітерець. Піднявши комір шкірянки, щоб не мерзла шия, я обігнула будинок і пірнула в лісок.
Попри денний перепочинок, земля так і стояла мокра й слизька від попередніх дощів, розповзалася під ногами. Уже на перших місяцях вагітності моя координація залишала бажати кращого. В інтернеті писали, що це так розбовтуються зв’язки, бо в організмі відбувається гормональний сплеск.
Здавалося б, маленька квасолинка в животі, не більше, а така сильна.
Я поклала руку на живіт, погладила бережно. Там, усередині, була дитина. Тепер, коли шок минув, я була... у захваті. Я вже встигла полюбити цю дитину й була готова задля неї на все.
На мосту миготів ліхтар. Його світло відбивалось у металевих тросах. Чути було мої кроки дерев’яним настилом. Трохи не дійшовши до іншого краю, я зупинилась, подивилася через огорожу на бурхливу річку.
Недавньої втоми як не було, усе моє нутро повнилось передчуттям чогось, і від цього було неспокійно. Тепер у мене був план. По-перше, треба поговорити з Тайлером, перепросити за свою брехню. Мала одразу сказати все як є. Я думала, що просто жалію його, та насправді жаліла себе.
Потім знайду Дерека. Зрештою, це було негарно з мого боку: кинути в нього новиною, наче гранатою, і втекти.
Звісно, він шокований. А чого я чекала? Я й сама на його місці не хотіла б стати батьком у дев’ятнадцять. Та згодом він звикнеться із цією думкою. А якщо ні... Що ж, тепер я принаймні знаю: краще взагалі без батька, ніж із невдалим.
— Агов! — Хтось торкнувся мого плеча.
Я так і підскочила.
— Тайлере! — видихнула. — Господи, ти мене налякав!
— Вибач!
Він відступив на крок, сунув руки в задні кишені.
— Просто пішов тобі назустріч.
Я подивилась йому через плече. Удалині, біля дому Стоуксів, маячив його «джип», припаркований поряд із Дерековим «мустангом». Досить іронічно, як на мене.
— Де Кендалл? На барбекю?
— Та ні, вирубилась у мене в машині. — Він закотив очі. — Вона й не згадає, що з нею було. Відвезу її додому, і квит. Така вже безвідмовна. Точно з татом не в найкращих стосунках, це видно.
— То що... — Я закусила губу, опустила погляд. — Я просто хотіла перепросити. Усе якось не так склалося. Твоя правда: я була з тобою не до кінця чесною. Ти не заслуговуєш на таке ставлення.
Я підвела очі, і наші погляди зустрілись. Він був дуже блідий у світлі ліхтаря, різко виступало ластовиння на переніссі.
— Ден мені розповів, — промовив низьким, напруженим голосом. — Він бачив, як ти з кимось цілуєшся. У Лорелвуді. Але ти ніяк не зізнавалась. Я навіть спробував за тобою стежити, та ти була дуже обережна. Тільки до Медісон і ходила. Що Ден сказав правду, я не сумнівався. Просто хотів спіймати тебе на гарячому.
Скільки разів мене кидало в жар і волосся ставало дибом! Здавалось, я відчуваю спиною погляд — бо так і було. Тайлер так і не зрозумів, що я не до Медісон ходжу, а до Дерека.
— Ти за мною стежив? — прошепотіла хрипко.
Тяжкий неспокій заворушився всередині. Відповіді не було. Якась думка причаїлася на краю підсвідомості, страшне «може».
— Тайлере... — від болю звело живіт. — Це ти мені надсилав оті страшні фотографії?
Я помітила, що ніздрі в нього роздулися. Він мовчав, тільки хруснув пальцями. Я позадкувала, та раптом уперлась сідницями в невисоку огорожу.
Сильно притиснула пальці до повік, аж замерехтіли перед очима білі зірочки. Як він міг таке зробити? Це ж так жорстоко!
— Тайлере... За що?
— Дідько, ти все літо мене зраджувала! — виплюнув він.
— Господи!
Ноги стали хиткі, мов молоді травинки. Я раптом відчула слабкість.
— Та ти ненормальний.
Він дивився на мене з-під лоба, стиснувши губи. Знайомі риси ніби поважчали від злості.
— Це я ненормальний? Та ти сама шльондра, шльондра і нічого більше! — гидлива посмішка скривила йому губи. — Обманювала мене, просто як мама брехала батькові! Виставили мене ідіотом!
— Я вже виб...
— Годі! Мені не потрібні твої «вибач»!
Він просто випромінював лють. Безшумно, гаряче забився в крові адреналін. Я відсахнулась, тікаючи мимоволі від цього виру злості.
— Хто він? — підступав Тайлер — 3 ким ти мене зраджувала?
— Слухай, я...
Я замовчала, озирнулась через плече на бурхливу воду. Вітер зашелестів у деревах, і я здригнулась.
— Що? Що ти хочеш сказати? Ти його лю-у-у-у- убиш? — це слово він аж виплюнув, ніби щось бридке. Рот скривився в глузливій гримасі.
Я витримала його погляд. Медісон помилилась. Я не безхарактерна і ноги об себе витирати не дозволю. Адже я здатна захистити себе й кохану людину.
Я скинула голову, гнівно подивилася на Тайлера.
— Так, люблю. Мені шкода, що я завдала тобі болю, і я розумію, що треба було одразу сказати. Я сама заварила цю кашу й винна перед тобою, але на цьому між нами все. Ти маєш із цим змиритись. Годі вже шаленіти.
Він так і закляк з відвислою щелепою. Гнів прокотився йому по обличчю, наче хвиля, очі звузились, недобре заблищали у світлі ліхтаря. Він змією кинувся на мене, схопив за зап'ястя, стиснув залізною хваткою. Я спробувала викрутитись, та він був сильніший. Його обличчя перетворилось на потворну маску.
— Ах ти ж тупа сука, — зашипів він. На кутиках губ виступила слина.
Я відчула, як холодною хвилею підходить до горла нудота. Страх був металевий на смак. Уперше в житті я по-справжньому боялася Тайлера.
— Припини, Тайлере!
Я махала руками, намагаючись скинути його пальці, що сталевими лещатами стискали мені зап’ястя. Шкіра нестерпно боліла, удавлена в гостру кістку.
У роті пересохнуло, я ніби втратила дар мовлення, розучилась кричати. Нарешті я викрутилась, його пальці розтислися, наостанок так смикнувши, що мене мало не знудило.
— Припини! Мені боляче!
— Це тобі боляче?! — заверещав він. Очі в нього горіли вуглинками. — Тобі боляче?!
— Психопат, ось ти хто, — виплюнула я. — Хочеш знати правду?
Гарячий біль урвав мою сповідь. Щось ніби вибухнуло в скроні. Мозок ще встиг зафіксувати удар, та в очах попливло, усе зачервоніло. Біль обпікав череп, віддавав у щелепу, збивав із ніг.
Я позадкувала, а тоді, урізавшись у невисоку бетонну огорожу, перекинулась якось боком — і полетіла в порожнечу. Зір заволокло темною імлою. Я впала спиною у воду, не в змозі відвести порожній погляд від ліхтаря, що мерехтів у височині, там, де сходилися шпилі мосту. А потім повна тіней ріка зімкнулася наді мною.