Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

39

ОЛІВІЯ

Жовтень

Я сховала телефон у кишеню коричневої шкірянки та подзвонила у двері. Відчинила докторка Стоукс. Тісна, без рукавів червона сукня з низьким вирізом підкреслювала груди. Хто так вдягається на барбекю? Я мимоволі окинула поглядом свій наряд — легінси з вільного крою блузкою — і засоромилась.

— Олівіє, люба, вітаю!

Вона розцілувала мене в обидві щоки, точніше, тільки удала, ніби якась аристократка. Завжди вона щось із себе вдає! Чи не в неї Медісон така снобка?

— Боже мій! Оце так стрижка!

Я усміхнулась, покрутилась на ніжці, як балерина. Подобається?

Вона схилила голову набік, подивилась уважно.

— Дуже. Гарно підкреслює овал лиця.

Я так і засяяла від задоволення.

— Дякую!

Вона повела мене всередину, і я повісила куртку біля дверей.

Скрізь снували робітники служби доставки у фірмовому одязі й офіціанти в чорно-білому з величезними, повними різноманітної їжі тацями. Стіл накрили на задньому дворі.

Я глянула на одну з таць: шматочки жирного сиру на солоному печиві, прозора мисочка, повна підозрілого виду чорних кульок, набиті крем-сиром червоногарячі перці, фаршировані часником гігантські оливки. А запах... Божественний!

— Яка краса! — похвалила я побачене.

Раптом у мене забурчав живіт. Я обхопила його руками, засміялась сором’язливо.

— Медісон! — покликала докторка Стоукс.

Я мимоволі зіщулилась, у шлунку залоскотало. Не минуло й хвилини, як Медісон, наче привид, виринула з коридору.

— А, це ти.

Чорнильні очі пробігли мені по обличчі.

Я позирнула на докторку Стоукс: чи й вона відчуває це напруження між нами? Та хазяйка вже відійшла. Тепер вона розмовляла з кур’єрами, енергійно жестикулюючи. Це цілком у її репертуарі: уся в собі, про інших і думати не думає.

Медісон стала, спершись стегном об стіл, а лікоть поклала на підлокітник стільця. Подивилась на мене.

— Коротко ти підстриглась.

Важко було сказати, комплімент це чи навпаки.

— Так. — Іще більше засоромившись, я торкнулась рожевих, наче полуничний бісквіт, кінчиків. — Хотілось чогось нового.

— Що ж, у цьому тобі не відмовиш.

Крізь гнівну гримасу на мить проступив сум.

— Мед...

— О, привіт, мала!

Це Дерек вийшов із кухні. Він дивився на мене, усміхнений, з-під неслухняного пасма. Мені захотілось прибрати йому волосся, торкнутися теплого лоба. Усі інші просто перестали для мене існувати, навіть Медісон.

— Ого! Крута стрижка! — Він торкнувся мого волосся. — Рожеві кінчики мені дуже подобаються, дуже неформально вийшло.

Медісон відсунулась, подивилась на нас злобно.

— Ще не придумали, як витягуватимете той ніж, що встромили мені в спину? — прошипіла єхидно.

Хоча зверталась вона до нас обох, її очі дивилися на мене. Дерек поспішив стати між нами, прийнявши цей погляд, як удар меча. Очі в нього палали.

— Медісон, стули рота, я тебе дуже прошу! Олівія нічого поганого не зробила.

Але ж це неправда. Я зрадила кращу подругу й маю це виправити.

Я потягнулась повз Дерека, схопила її за руку.

— Будь ласка, не ображайся!

— Облиш, — обрубала вона. — Ти мені вже стільки туману напустила, що з мене годі. Подавись своєю брехнею!

І вона розвернулась по-театральному, хотіла піти, та наостанок обернулась.

— І ще, зовсім забула! — виспівала невинним тоном. — Тайлера я також запросила. Подумала, буде недобре веселитися без нього. Усе ж таки він мій друг.

Зробивши цей контрольний постріл, вона елегантним жестом перекинула волосся через плече та зникла в коридорі.

— Вона ж його терпіти не може! — промовила я, ображена й спантеличена.

— Не звертай уваги! Це вона тобі на зло. Не переймайся, рано чи пізно вона заспокоїться.

Дерек узяв мене за руку, потягнув до чорного ходу.

— Ходімо поїмо, бо я вмираю з голоду. А потім я тобі дещо покажу.

Подвір’я було не впізнати. Над верандою натягнули гірлянди, на вкритих білосніжними скатертинами столах стояли свічки у вишуканих кришталевих свічниках.

Дерек кинувся до бару, та я потягнула його за руку.

— Дереку, ми можемо поговорити? Просто... Я маю тобі щось сказати.

— Добре, тільки спочатку поїмо. Я дуже голодний. А ще тато дозволив мені випити.

Здавалось, минула вічність, перш ніж ми знову лишилися віч-на-віч. Доки я балакала з однокласниками, Дерек зі своїми друзями пив пиво, а відтак, зник із мого поля зору. Потім підійшла мама. Як я й думала, вона була шокована, коли побачила мою нову зачіску. Навіть на лиці перемінилась, але казати нічого не стала. Вона взагалі ніколи мені не вичитувала на людях.

Потім вона написала, що вирішила піти додому. Я відшукала Дерека, потягнула за руку.

— Дереку, можемо поговорити десь, де немає людей? — пробурмотіла стишено.

— Точно, вибач. Звісно.

Очі в нього були мов скляні. Я одразу зрозуміла, що він перебрав.

— Тільки в мене для тебе дещо є. Сам зробив. Думаю, час настав.

— Добре. То що, ходімо до тебе?

Ми обігнули будинок і опинились біля дверей його спальні. Уже стемніло, і веселощі були в розпалі. Сусіди й друзі все сходилися на подвір’я, хвалили прекрасний декор, сперечались, чи не холодно буде в басейні. Офіціанти у формі вміло лавірували в натовпі, розносячи закуски та високі, повні бульбашок келихи з ігристим вином.

Дерек утягнув мене всередину й зачинив двері. Голоси надворі було ледве чути. Він схопив мене в обійми й щиро поцілував у губи. Від нього пахнуло пивом і кетчупом.

Він стягнув із ліжка ковдру, постелив на підлозі, ніби для пікніка.

— Отак.

— То що ти хотів мені показати?

— А що, пані вже кортить?

Я бачила, що йому весело від випитого. Навіть промайнула думка, що, може, краще дочекатись, коли він буде тверезий, і тоді вже сказати.

— Не те слово, — усміхнулась я.

— Добре, тільки дивись... Це не щось таке... Якщо тобі не сподобається, я не ображусь...

— Дереку, мені сподобається, я впевнена.

Я знов усміхнулась про себе. Який же він милий, коли хвилюється!

Дерек кивнув і зник на мить у темній комірці, що примикала до його кімнати, а тоді повернувся, тримаючи в руках звичайну, двадцять чотири на тридцять сантиметрів, рамку для фотографій. Перегорнув лицем до мене, показав. Проговорив тихо:

— Я колись обіцяв тебе намалювати. От, кілька тижнів робив.

— Дереку! — скрикнула я.

То був чудовий портрет, чорно-білий. Він намалював мене вугіллям, тонкими, але виразними лініями. Праву руку я підставила під підборіддя. Довге, гладке волосся спадає на плечі. Кутики темних, відтінених губ дивилися вгору, обіцяли усмішку. Та найкраще вдалися очі.

Великі, сяйливі, вони задумливо дивилися з-під довгих вій. У них відчувалась якась уразливість, що я її сама раніше не помічала. На перший погляд здавалось, що я просто глибоко замислилась, образ вийшов дуже тендітний. Та згодом я зрозуміла: Дерек намалював мене закоханою.

— Це в той день, пам’ятаєш, коли в нас був перший раз. Ти тоді так подивилась на мене — я ніколи не забуду цього погляду.

Я не сказала нічого. Просто не могла говорити, так мене переповнили почуття. Узяла портрет у руки, погладила пальцем. Дерек, не витримавши мовчання, поніс якусь нісенітницю.

— Якщо не подобається, нічого страшного. Можеш не вішати на стіну, я не ображусь.

Він закинув руку за голову, потер шию, як роблять люди, коли почуваються ніяково.

Я приклала палець йому до губ, поцілувала.

— Це прекрасно. Серйозно, це просто прекрасно.

Я глянула в бік комори.

— Ось чим ти там займаєшся? Малюєш?

— Угу. Така собі студія. — Він сором’язливо знизав плечима.

Я знову його поцілувала.

— Це просто неймовірно! Я тебе кохаю. Дякую тобі! Він видихнув, розслабив плечі.

— Ну, то що ти хотіла мені сказати?

— А... — Я похитала головою, намагаючись переключитись. — Присядь лишень.