Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна
Розкажу їй, коли поговорю з Дереком. Сьогодні після барбекю.
Хтось злегка торкнувся мого плеча, висмикнувши із задуми. Я вмить розплющила очі, витягнула навушники.
— А, мамо, привіт! Вибач, я тебе не чула.
До горла підкотила нудота. Ще б пак: так крутитись. Судячи з усього, з танцями на якийсь час доведеться попрощатись. Я всілася за кухонний стіл, розгорнула підручник з історії.
— Ти здорова? — Вона подивилась стурбовано, помацала мені лоб.
— Так, усе гаразд. — Я відсахнулась, відчуваючи, як напружились м’язи в плечах. — Я роблю уроки.
— Знаю, сьогодні субота, але мені треба трошки попрацювати.
Вона замовкла, ніби чекала, що я протестуватиму, та я в глибині душі навіть раділа. Вона ніколи не виходила на роботу вихідними, і, чесно кажучи, мені давно вже хотілось побути на самоті.
Я слухала звичайні застереження: з дому не виходити, до друзів у машину не сідати, тримати двері на замку, нікого не пускати — і вже дратувалась. Навіть тепер, лишаючи мене саму, вона вважала, що мусить контролювати кожен мій крок. І не те щоб ми жили в якомусь дуже кримінальному районі. Єдиною подією, що трохи сколихнула місцеву публіку, була смерть містера Мейсі, який мешкав нижче по вулиці, та йому було мало не дев’яносто.
— Може, хочеш, щоб я лишилась? — запитала мама, нахмуривши лоба. — Ти ж знаєш, ти для мене важливіша за все.
— Ні!
Певно, я виказала радість, тому набрала в легені повітря й повторила:
— Ні, мам, усе гаразд, чесно. Мені все одно треба вчитися, скоро контрольна з математики.
Тут я згадала зім’яті аркуші з домашнім завданням, що так і лежали на дні рюкзака, усі як один із четвірками, якщо не трійками. Якщо мама помітить, що я стала гірше вчитись, їй точно зірве дах. Я вкотре нагадала собі, що вона мене любить і бажає тільки добра, тому й вимагає так багато.
Підвелася, підібрала шарф.
— Я в душ, мам. Побачимося на барбекю.
Уже коли вона пішла, я згадала, що навіть не попрощалась, не подякувала за турботу, не сказала, що люблю її, — нічого з тих звичайних слів, що їх завжди кажуть одне одному нормальні люди. Я стала дуже неуважна, та, може, це й непогано. Може, цього мені й бракувало: необачності й трохи самотності.
Я покрутила головою, оцінюючи нову стрижку. Те, що побачила в дзеркалі позаду каси, було прекрасно. Новий образ для нової мене! Без звичної копиці голові стало легше. Різко виступали вилиці, чиста, рівна лінія підборіддя. Я стала старша. Упевнена в собі та смілива, не те що мама. Та й нова кофтинка в селянському стилі, з глибоким вирізом, мені личила. Які ж величезні груди!
Вийшовши з перукарні, я глянула на екран телефона. П’ята година, можна йти до Дерека. Я пройшлася набережною, з насолодою вдихаючи солоний аромат моря. День був неочікувано теплий, і вода нагрілась, запахла припеченими водоростями. У небі ліниво кружляли чайки, скрикували час від часу, пірнали в пошуках корму.
Я звернула з набережної та навскоси пішла до довгої звивистої дороги, що вела до Стоуксів.
Листя міняло колір. Були тут жовтогарячий, темна, з червонуватим відливом охра, шарлаховий, золотий. Гарно було, спокійно. Клацали тихенько по дощатому настилу підошви балеток. Цей звук подекуди заглушав м’який хвойний килим, що його накидали сосни.
Телефон загудів, сповіщаючи про нове повідомлення. Я подумала, що це Дерек хоче знати, чи я близько, та на екрані висвітився мій власний портрет із домальованими у фотошопі патьоками крові. Голову мені відітнули, і від цього картина була ще страшніша. «Здохни!» — стояло над шиєю.
Не минуло й хвилини, як телефон знову ожив. Цього разу мене сфотографували дорогою до шкільного стадіону. Це часом не того дня, коли я відбрехалась від посиденьок із друзями, щоб поїхати з Дереком на пошуки Кендалл? Чиясь зла рука помалювала мені все лице червоним і червоний зашморг затягнула на шиї. Унизу написала тим самим кольором: «Убити!»
Потім надійшла есемеска:
« Здохни!»
І ще одна:
«Здохни!»
Повідомлення сипались одне за одним.
«Помри! Помри! Помри!»
Відчуваючи, як до горла підступають ридання, я кинулася стирати всі ці страшні послання. Бачити це було нестерпно.
Повітря раптом загуснуло, отруєне страхом.
— Годі! — заверещала я. — Годі! Нащо ти це робиш?!
Я крутилась на місці, роззираючись на всі боки. Серце так калатало, що, здавалось, ладно було проломити ребра.
— Відповідай, дідько б тебе взяв!
Погойдувалися на вітру вічнозелені гілки, десь у деревах шурхотала білочка. Крім цього — ні звуку. Раптом мене охопила паніка. Руки й ноги затремтіли, мене нудило. Я знала: це не просто токсикоз. Мені страшно.
Я кинулася через міст і побігла вгору, до Стоуксів, гупаючи по дерев’яному настилу. Уже звернувши з головної дороги, зупинилась нарешті поряд із поштовою скринькою у формі будиночка. Якийсь час постояла, відсапуючись, жадібно ковтаючи кисень. Руки тремтіли. А потім задзвонив телефон, що я його так і тримала в руці.
Я не одразу наважилася подивитись. Він дзвонив і дзвонив, у грудях шалено калатало. І все-таки здоровий глузд узяв гору. Це, напевно, мама.
Та я помилилась.
— Олівіє, привіт!
Я одразу впізнала голос Кендалл, і в мене впало серце. Не те щоб вона мені не подобалась, але ж Ґевін казав, що в неї нестабільна психіка, і це лякало. До того ж Дерек розповів, що вона вистежила нас у тій перекусній. Дивна дівчина, нічого не скажеш.
— Привіт, Кендалл!
— Щось ми давно не спілкувались, — защебетала вона. — Як там у тебе справи?
Звивиста стежка вела мене поміж прикрашених гірляндами дерев до чудового будинку в тюдорівському стилі — оселі Стоуксів. Перед входом я зупинилася, сіла на кам’яних сходах.
Я насилу стримувала роздратування. Балакати зараз із Кендалл мені, м’яко кажучи, не дуже хотілось. Мене й так довели цими картинками, а ще ж попереду зустріч із Медісон. А потім я маю сказати Дереку, що вагітна.
— Та нормально. — Я озирнулась, бажаючи переконатись, що мене ніхто не підслуховує. — А в тебе?
Троє однокласників підійшли до мене і, перезирнувшись, непевно помахали. Я всміхнулась, затуливши телефон долонею, і посунулась, пропускаючи їх досередини. І справді, на це барбекю сходиться весь район.
— Добре, добре! Знаєш, мені тут надійшли результати твого аналізу на батьківство.
— Спра-авді ? — нарозтяг уточнила я, старанно вдаючи зацікавленість.
Я й думати про це забула, та Кендалл так хотіла мені допомогти, навіть дала свою пошту. Ображати її не хотілось.
— Ага. Тут сказано, що Ґевін — твій біологічний батько. З імовірністю в 99,9942 відсотків, — засміялась вона. — Здається, ясніше нема куди.
— Це точно!
Тут з’явилась машина, стала через дорогу, і двоє, чоловік і жінка, в однакових штанах болотяного кольору та білих тенісках, попрямували до дверей. Мене вони навіть не помітили.
— Отже, ми сестри, еге ж?
Судячи з усього, Кендалл була в захваті, проте я знала правду. Сестри ми чи ні, а я не хочу мати з Ґевіном нічого спільного, і з нею приятелювала тільки для того, щоб дізнатись істину.
Я спробувала засміятись, та вийшло не надто природно.
— Так.
— То що, ти з ним поговориш?
— Обов’язково.
Я збрехала. Не хотіла казати, що зовсім не маю такого наміру. Дуже вже вона раділа. Певно, думала, що ми тепер усюди ходитимемо разом, чесатимемо одна одній волосся й таке інше.
— Звісно, я йому зателефоную, спробую домовитися про зустріч.
— Клас. Тільки дивись... Будь обережна, добре? Це може бути небезпечно. Якщо його щось не влаштовує, він ураз перетворюється на розпещену дитину з гранатою.
— Так, звісно...
Я глянула на будинок. Нагорі сіпнулась фіранка.
Медісон спостерігала за мною.
— Вибач, мені треба бігти. Я зараз у гостях. Поговоримо пізніше, добре?
Не дочекавшись відповіді, я поклала слухавку.