Карти на стіл - Крісті Агата
– Ну, він навряд чи схожий на Шерлока, – сказала Рода. – Гадаю, колись давно він, можливо, міг похвалитися своїм розумом, але зараз він зовсім утратив глузд. Йому ж уже десь за шістдесят. Ох, Енн, ну ходімо вже зустрінемося з тим стариганем. Він може розповісти неймовірні речі про решту трьох.
– Ну гаразд, – здалася Енн і додала: – А ти таки отримуєш неймовірне задоволення від усього цього, Родо.
– Мабуть, тому, що це сталося не зі мною, – відповіла та. – А ти, Енн, роззява. Хіба ти не могла підвести очі в потрібну мить? Зробила б так, то жила б усе життя як герцогиня, шантажуючи вбивцю.
Тож о третій годині пополудні того самого дня Рода Довз та Енн Мередіт уже сиділи, виструнчивши спини, на кріслах в охайній вітальні Еркюля Пуаро, попиваючи ожиновий сироп (який їм зовсім не подобався, але від якого вони не могли відмовитися із ввічливості) зі старомодних келихів.
– З вашого боку було надзвичайно люб’язно прийняти моє запрошення, мадемуазель, – сказав Пуаро.
– Я буду рада, якщо мені вдасться хоч чимось допомогти, – невиразно пробурмотіла Енн.
– Я хотів попрохати вас задіяти вашу пам’ять.
– Пам’ять?
– Саме так. Я вже запитував про це місіс Лоррімер, доктора Робертса й майора Деспарда. І ніхто з них, на жаль, не дав мені тієї відповіді, на яку я сподівався.
Дівчина продовжувала дивитися на нього, не розуміючи, до чого він хилить.
– Я хочу, щоб ви, мадемуазель, повернулися думками до вітальні містера Шайтани, де ви грали в бридж того вечора.
Її обличчям прокотилася тінь страшенної втоми. Невже цей кошмар ніколи не закінчиться?
Пуаро помітив цю моментну зміну виразу її обличчя.
– C’est pénible, n’est ce pas? [54] Тут немає нічого дивного. Така юна особа, як ви, раптом уперше в житті втягнута у вир жахливих речей. Ви, мабуть, ніколи раніше не бачили насильницької смерті.
Рода зачовгала ногами по підлозі, відчуваючи невелике збентеження.
– Почнімо? – сказала Енн.
– Пориньте думками назад. Я хочу, щоб ви пригадали, що саме ви бачили в тій кімнаті.
Дівчина подивилася на нього підозріливим поглядом.
– Я вас не зовсім розумію.
– Все просто. Стільці, столи, декор, шпалери, штори, камінні прибори. Ви бачили всі ці речі. То чи можете ви їх описати?
– Зрозуміло. – Енн завагалася на мить і насупила обличчя. – Це нелегко. Не думаю, що я справді зможу згадати. Я не пригадаю, які там були шпалери. Стіни, здається були пофарбовані в якийсь нейтральний колір. На підлозі були килими. Ще там був рояль. – Вона похитала головою. – Я дійсно більше не можу нічого згадати.
– Але ви навіть не намагаєтеся, мадемуазель. Ви точно мусили запам’ятати якісь предмети, прикраси чи антикварні дрібнички.
– Пам’ятаю скриньку з єгипетськими прикрасами, – повільно промовила Енн. – Вона стояла біля вікна.
– Так-так, у протилежному кутку кімнати від столу, на якому лежав стилет.
Енн глипнула на нього очима.
– Я взагалі не маю уявлення, на якому столі він лежав.
«Pas si bête [55], – прокоментував про себе Пуаро. – Але й Еркюль Пуаро теж не дурний! Якби вона знала мене краще, то зрозуміла б, що свої справжні piège [56] я розставляю набагато делікатніше!»
Вголос детектив сказав:
– Кажете, що пам’ятаєте скриньку з єгипетськими прикрасами?
Енн відповіла з певним пожвавленням у голосі:
– Так, деякі з них були справді чудові. Сині з червоними. Емальовані. Кілька гарненьких перснів. А ще скарабеї, але вони мені не дуже до вподоби.
– Містер Шайтана був знаним колекціонером, – пробурмотів Пуаро.
– Мабуть, так, – погодилась Енн. – Кімната рясніла різними речами, аж очі розбігалися.
– Так розбігалися, що ви навіть не можете назвати нічого більше, що привернуло вашу увагу?
Дівчина ледь усміхнулася й сказала:
– Хіба що ще вазу з хризантемами, в якій уже давно пора було змінити воду.
– О, так, слуги часто забувають про такі речі.
Пуаро замовк на хвилину-другу, тож Енн, порушуючи тишу, несміливо промовила:
– Боюся, я не помітила того, на що ви сподівалися.
Бельгієць ласкаво всміхнувся.
– Це не важливо, mon enfant [57]. Власне кажучи, я на це не сильно розраховував. Скажіть, будь ласка, чи бачилися ви останнім часом із нашим бравим майором Деспардом?
Пуаро побачив, як її щік торкнувся делікатний рум’янець.
– Він сказав, що згодом навідається до нас знову, – відповіла Енн.
– Але він цього не робив! – втрутилася Рода. – Ми з Енн у цьому впевнені.
Детектив лиш блимнув на них очима.
– Як чудово, що йому вдалося переконати двох таких чарівних леді у своїй невинності.
«О Боже, – подумала Рода. – Він збирається поводитись як типовий француз, а мені від цього стає аж незручно».
Вона підвелася й почала розглядати гравюри на стінах.
– Це чудові роботи, – сказала дівчина.
– Так-так, непогані, – відповів Пуаро.
Він завагався, дивлячись на Енн.
– Мадемуазель, – нарешті озвався він. – Я хотів запитати вас, чи не могли б ви мені з дечим допомогти. Це вже зовсім не стосується теми вбивства, цілком приватне прохання.
Енн мала трохи здивований вигляд. Чоловічок продовжував говорити дещо збентежено.
– Розумієте, Різдво не за горами. А мені треба запастися подарунками для племінниць і двоюрідних онучок. Трохи важко розібратися, що нині подобається юним леді, адже мої смаки, на жаль, доволі старомодні.
– Чим я можу вам допомогти? – ласкавим тоном запитала Енн.
– От шовкові панчохи, наприклад. Це хороший подарунок?
– Так, звичайно. Завжди приємно, коли дарують панчохи.
– Мені аж від душі відлягло. Отож про що я хотів вас попрохати. Я придбав кілька пар панчіх різних кольорів. Тут, гадаю, близько п’ятнадцяти чи шістнадцяти пар. Чи можу я вас попросити поглянути на них і відкласти десь із пів дюжини тих, які вам найбільше сподобаються?
– Звісно, – сказала, підсміюючись, Енн, встаючи зі свого місця.
Пуаро провів дівчину до столу в алькові, який був завалений найрізноманітнішим причандаллям. Якби вона лише знала, наскільки цей безлад разюче не відповідав знаній охайності й акуратності Еркюля Пуаро. Там повсюди купами лежали панчохи, якісь хутряні рукавички, календарики й коробки з цукерками.
– Я люблю відправляти подарунки сильно à l’avance [58], – пояснив бельгієць. – Отже, мадемуазель, ось тут у нас панчохи. Благаю вас, підберіть мені шість пар.
Він обернувся, перехопивши на ходу Роду, яка теж уже прямувала до столу.
– А для вас, мадемуазель, я маю щось таке, що дуже сподобається вам, але навряд чи сподобалося б мадемуазель Мередіт.
– І що ж це? – вигукнула Рода.
Детектив стишив голос.
– Це, мадемуазель, ніж, яким колись дванадцятеро людей закололи одного чоловіка. Мені його подарували як сувенір від міжнародної транспортної компанії.
– Боже, який жах! – вигукнула Енн.
– Ого! Дозвольте мені подивитися на нього, – сказала Рода.
Пуаро повів її до іншої кімнати, тим часом оповідаючи історію.
– Ця міжнародна транспортна компанія подарувала мені його, тому що…
Детектив і дівчина вийшли з кімнати.
За три хвилини вони повернулися назад до вітальні. Енн підійшла до них.
– Гадаю, ось шість найкрасивіших, мсьє Пуаро. Оці чудові вечірні відтінки, а цей світліший колір краще пасуватиме влітку, коли ввечері ще світло.
– Mille remerciements, mademoiselle [59].
Він запропонував дівчатам ще сиропу, від якого ті відмовилися, а тоді провів їх до дверей, продовжуючи про щось добродушно розповідати.