Карти на стіл - Крісті Агата

– Чи то пак присудити до страти абсолютно безневинного чоловіка? – пробурмотів Пуаро.

– Ви вважаєте його безневинним? Я така рада це чути. Бо він і є безневинним. Вбивство, здійснене в пориві пристрасті, – це не те саме, що звичайне вбивство. Та й, зрештою, то ж був самозахист. Він мусив вистрелити. Розумієте, чому всі й далі мають вірити, що Тімоті помер від лихоманки?

– Письменники іноді бувають страшенно бездушними, – знову пробурмотів детектив.

– Отже, ваш друг – жінконенависник? Він хоче змусити нас страждати? Але ви не можете цього допустити. Я цього не дозволю. Якщо буде потрібно, то я візьму провину на себе. Я скажу, що це я застрелила Тімоті.

Вона зірвалася на ноги й закинула голову назад.

Пуаро також підвівся.

– Мадам, – сказав він, узявши жінку за руку, – не треба таких відчайдушних самопожертв. Я зроблю все можливе, аби гарантувати, що ніхто ніколи не дізнається правди.

На обличчі місіс Лаксмор засяяла ніжна й трепетна усмішка. Вона легенько підняла руку так, що Пуаро, хотів він того чи ні, був змушений поцілувати її.

– Прийміть найглибшу вдячність нещасної жінки, мсьє Пуаро, – сказала вона.

Це було останнє слово переслідуваної королеви привілейованому придворному. Було зрозуміло, що на цьому розмову закінчено, тож Пуаро не залишалося нічого іншого, як попрощатися й піти.

Опинившись на вулиці, він глибоко вдихнув, втягуючи свіже повітря на повні груди.

Розділ двадцять перший. Майор Деспард

– Quelle femme [49], – пробурмотів Еркюль Пуаро. – Ce pauvre Despard! Ce qu’il a dû souffrir! Quel voyage épouvantable! [50]

Раптом він зайшовся сміхом.

Він ішов уздовж Бромптон-роуд, зупинився, дістав свого годинника й почав щось підраховувати.

– Так-так, у мене ще є час. Хай там як, він може й почекати. А я поки встигну зробити ще одну невеличку справку. Як там співав мій товариш з управління англійської поліції, коли то було, років із сорок тому? «Маленький шматочок цукру для пташки».

Наспівуючи собі під ніс уже давно забуту мелодію, Еркюль Пуаро ввійшов до одного розкішного на вигляд магазину, в якому продавався одяг та інші дрібнички жіночого гардеробу, і рушив прямісінько до прилавку з панчохами.

Покликавши симпатичну та не надто пихату з вигляду дівчину, він озвучив їй свої побажання щодо покупки.

– Шовкові панчохи? О так, у нас тут представлена чудова лінійка. Все лише з натурального високоякісного шовку.

Пуаро відмахнувся рукою від запропонованих дівчиною товарів. Він знову задіяв усе своє красномовство.

– Французькі шовкові панчохи? На них накладається мито, тож вони дуже дорогі, – сказала дівчина й дістала ще партію коробочок.

– Вони чудові, мадемуазель. Однак мені потрібно щось ще делікатніше.

– Але це сотий номер. Звісно, ми маємо екстратонкі, але, боюся, вони коштують тридцять п’ять шилінгів за пару. І я не можу гарантувати, що вони довго прослужать, бо вони тонесенькі, наче павутина.

– C’est ça. C’est ça, exactement [51].

Дівчина відійшла й цього разу довго не поверталася.

Коли вона нарешті з’явилася знову, то сказала:

– Я перепрошую, але насправді вони тридцять сім шилінгів шість пенсів за пару. Але ж які розкішні, правда?

Вона обережно дістала їх із прозорого конвертика й тепер тримала в руках прекрасні панчохи, майже невидимі через свою тонкість і делікатність.

– Enfin [52]. Це саме те, що треба!

– Правда ж чудові? Скільки вам пар, сер?

– Так-так, дайте подумати… Дев’ятнадцять пар.

Юна леді по той бік прилавку мало не впала від почутого. Але чималий досвід роботи навіть із найпрезирливішими покупцями втримав її на ногах.

– Якщо візьмете дві дюжини, отримаєте знижку, – ледь чутно промовила вона.

– Ні-ні, мені потрібно лише дев’ятнадцять пар. І нехай вони будуть різних відтінків, будь ласка.

Дівчина покірно зібрала всі дев’ятнадцять пар, спакувала їх і виписала рахунок.

Коли Пуаро вийшов із магазину зі своєю покупкою, інша продавчиня за прилавком сказала своїй напарниці:

– Цікаво, хто ця щасливиця? Ну а він? Якийсь старигань нечестивий, їй-богу. Хай хто вона є, а вертить ним, як хоче. Подумати тільки, панчохи по тридцять сім шилінгів шість пенсів!

Пуаро, не маючи найменшого уявлення, яке не зовсім хороше враження справив на продавчинь магазину «Гарві-Робінсонс», уже простував додому.

Через пів години після його приходу хтось подзвонив у двері. За хвилину гість уже з’явився в кімнаті. То був майор Деспард.

Чоловік заледве тримав себе в руках.

– Що, чорт забирай, вам було потрібно від місіс Лаксмор? – запитав він.

Детектив усміхнувся.

– Мені всього-на-всього була потрібна правда про смерть професора Лаксмора.

– Правда? Гадаєте, ця жінка здатна розповісти правду? – сказав Деспард розлюченим тоном.

– Eh bien [53], час від часу я й сам у цьому сумнівався, – зізнався Пуаро.

– Не дивно, бо ця жінка божевільна.

– Я так не сказав би, – заперечив бельгієць. – Вона просто романтична натура, ось і все.

– Та яка тут романтика. Вона брехунка, яких світ не бачив. Інколи мені здається, що вона сама вірить у свої брехні.

– Це можливо.

– Вона жахлива жінка. Як я з нею намучився там!

– Це теж, гадаю, дуже ймовірно.

Деспард різко бухнувся в крісло.

– Слухайте, Пуаро. Я розповім вам правду.

– Тобто розповісте мені свою версію історії?

– Моя версія – єдина правдива версія.

Пуаро нічого не відповів, тож майор беземоційно повів далі:

– Я прекрасно розумію, що немає нічого хорошого й благородного в тому, що я збираюся розповісти цю історію тільки зараз. Я хочу розповісти правду, бо на цьому етапі це єдине правильне рішення. Вірити мені чи ні – це вже вам вирішувати. Я не маю жодного доказу, який міг би підтвердити правдивість моїх слів.

Він замовк на якусь мить, а тоді почав свою оповідь:

– Я був відповідальний за організацію поїздки Лаксморів. Старий Лаксмор був трохи схиблений на різних рослинках, мохах і так далі, але загалом був приємним чолов’ягою. Місіс Лаксмор була… ну, я не сумніваюся, що ви вже самі мали змогу побачити, яка вона! Та подорож була справжнім кошмаром. У мене не було ані найменших почуттів до цієї жінки. Власне кажучи, я заледве її терпів. Вона із тих занадто сентиментальних та емоційних жінок, біля яких постійно аж незручно перебувати. Перші два тижні все було гаразд. А потім ми всі злягли з лихоманкою. Я і місіс Лаксмор почувалися не так уже й погано, а от старого Лаксмора та гарячка добряче скосила. Якось уночі – тепер слухайте мене дуже уважно – я сидів біля свого намету. Раптом я побачив, як трохи на віддалі, похитуючись, Лаксмор прямував через кущі в напрямку річки. Він марив і зовсім не розумів, що робить. Ще мить – і він упав би в річку. Я знав: ще один крок і йому вірна смерть, адже то була така місцина, де він точно не зміг би вибратися, та й ніхто не зміг би його дістати. Уже було занадто пізно кинутися слідом за ним. Тож залишався лише один вихід. Моя гвинтівка, як завжди, була поруч зі мною. Я одразу схопив її. Я завжди був відмінним стрільцем. Я знав, що зможу вистрелити й повалити старого, знав, що зможу поцілити в ногу. І тоді, щойно я вистрелив, ця дурна ідіотка звідкись вискочила й кинулася на мене з криками: «Не стріляйте. Заради всього святого, не стріляйте». Вона схопила мене за руку, легенько смикнувши її саме в момент пострілу, тож куля влучила йому в спину й убила старого!

Боже, що то була за жахлива мить! А ця триклята дурепа так і не зрозуміла, що вона накоїла. Абсолютно не усвідомлюючи того, що це вона винна в смерті свого чоловіка, вона подумала, що я холоднокровно застрелив його. І через що? Через любов до неї! Яка тоді між нами розгорілася диявольська сцена! Вона все наполягала, щоб ми сказали, наче містер Лаксмор помер від лихоманки. Мені було її шкода. Ще більше шкода, коли я побачив, що вона зовсім не розуміє, що накоїла. Але їй довелося б усе усвідомити, якби люди дізналися правду! А ще мені просто кров у жилах закипала від того, що вона собі вбила в голову, начебто я по вуха в неї закоханий. Якби вона почала всім розповідати цю брехню, то ситуація могла б повернутися проти мене. Врешті-решт я погодився зробити так, як хотіла вона. І так, я визнаю, що частково пішов на це заради власного спокою. Зрештою, яка різниця, гарячка чи нещасний випадок? До того ж я не хотів ще й утягувати жінку в купу різних неприємностей, навіть якщо ця жінка й була останньою дурепою. Наступного дня я повідомив, що професор помер від лихоманки, і ми поховали його. Носії, звісно, знали правду, але вони всі були дуже віддані мені, і я не сумнівався, що вони підтвердять мої слова, якщо це буде потрібно. Ми поховали бідолашного старого Лаксмора й повернулися до цивілізації. Відтоді я щосили намагаюся уникати цю жінку.