Остання босорканя - Карюк Сергій

— А якщо й так, пане Огінський? У цій частині Європи добре вино — рідкість, тож насолоджуймося угрином, навіть якщо він контрабандний, — з усмішкою відповів чорнявий шляхтич.

— До речі, я чув, панове, як тут, у Львові, роблять вина для міщан, дуже сміявся... — промовив третій співрозмовник, пан із хвацькими вусиками. — Ви лишень послухайте! Беруть трохи угрину й мішають його з найвідразнішим волоським. Та це ще що! Щоб позбавитися неприємного запаху, додають у це пійло вапно!

— Господь із вами, і що, це п’ють? — скривився Огінський.

— Ще й як, — запевнив його співрозмовник. — Та мені розповіли найкращий спосіб, як зробити з того пійла справжній токай. Додати голубиного посліду! — загиготів чорнявий шляхтич.

— Варварство, — заплющив очі Огінський. — Але що й казати — світ потерпає від неуцтва. От, наприклад, мій камердинер розповів мені, що нині у Львові всі бояться якогось ангела смерті, що змушує людей зводити рахунки з життям. От же ж нісенітниця.

— А чого ж іще чекати від людей, які впевнені в існуванні чаклунів, котрі можуть обсипати людей золотом? — реготнув чорнявий.

— Я б не сміявся над тим, що справді можливе, — у розмову втрутився красивий молодик у французькому каптані з палаючими очима. — Чаклуни чаклунами, але алхімія доводить: створення золота можливе. Хто з тих, хто знає науки, заперечить, що маленький шматочок філософського каменю завбільшки з квасолину, якщо кинути його в тисячу унцій ртуті, перетвориться на червоний порошок? А якщо цей порошок кинути ще в іншу тисячу унцій ртуті, то все разом воно знову стане червоним порошком. А якщо повторити цю операцію втретє, то ви отримаєте золото. Золото надзвичайно чисте, — гарячково вигукнув чоловік.

— Так, так. Але проблема в філософському камені, пане Тадеуше. Де його взяти? — обережно кинув чорнявий, косячи смішливими очима навколо.

— Питання філософського каменю майже вирішене, пане Радзивіле. Я сам чув про винахідника, який їздить містами Європи й демонструє перетворення. Світло науки завжди йде із Заходу, панове.

— І хто ж цей геній науки? — зацікавлено запитав Огінський.

— Його називають графом Каліостро. Мрію з ним познайомитися. Кажуть, він мандрує повсюди, можливо, колись навідається й до нас.

— Що ви, пане Грабянко, до нашої глушини мало хто доїжджає.

— Чому ж, наприклад, сюди зібрався чи не весь цвіт Речі Посполитої, — помітив Грабянка, озираючись.

— Але мені й досі незрозуміло — навіщо? Навіщо Любомирському оце свято Аполлона?

— Так, тут усі, хто має якусь вагу. Принаймні з нашої частини королівства... Кажуть, що деяких він чи не силоміць сюди притяг.

— Силоміць? — хмикнув Огінський, і Голота чомусь відразу зрозумів, що магнат явно з тих, хто не надто хотів їхати.

Голота відвернувся від панів, яких ненароком підслуховував і побачив, що вогонь балу розгорався не на жарт. Гості швидко хмеліли, пані все голосніше сміялися, пани червоніли й доводили щось один одному язиками, що все більше заплутувалися. Лункою залою глухо застукали підбори — почалися танці. Затупцював і ліценціат, що несподівано відчув: випите вино потребує негайного виходу. Протискуючись між ватагами графів, князів та баронів, Голота зайшов у темний коридор, яким пішов, пританцьовуючи й заглядаючи в кожну кімнатку. Вбиральні так і не побачив. Зате впевнився в тому, що аристократи таки вміють забавлятися. З однієї кімнати чулися стогони, з іншої — відверті крики. За портьєрою молода аристократка та не надто молодий вусатий пан робили свою справу мовчки, а зі ще одного темного закутка вискочило двійко юних слуг із переляканими мармизами.

— Плодітесь і розмножуйтесь спокійно, діти мої. Я не ксьондз, а лише шукаю нужник... — заспокоїв їх Голота, однак перелякані любителі одностатевого кохання виявилися неговіркими й прудко зникли в темних переходах палацу. Голота ж продовжив свій шлях, боячись уже й заглядати за ті портьєри, від яких, треба сказати, і тхнуло не надто приємно.

Ліценціат піднявся сходами на поверх вище, де був іще один коридор із кімнатами. Чекаючи будь-чого, він обережно заглянув в одну. Там було тихо — ні оргій, ні шарудінь, ні криків. Голота розмірковував, чи не закінчити пошуки нужника прямо тут, бо сил уже не було, як відчув, що чиїсь пальці пробіглися по його обличчю. Він завмер, поки руки далі пестили обличчя, шию, спускаючись усе нижче й нижче. Голота раптом згадав про содомітів, які бігали коридорами, і з острахом скосив очі на руки. З полегшенням видихнув — пальці були дівочі. Майже відразу Голота відчув знайомий аромат.

— Сташко! А ти що тут робиш? — вигукнув він. У відповідь почувся веселий сміх дівчини.

— Відпочиваю. А на що це схоже?

— Як ти сюди потрапила? Я ж казав залишатися вдома.

— Удома нудно. Тож я пішла до монастиря домініканок. А звідти в кареті однієї дами приїхала сюди.

— Почекай. Чому це ти ходила до домініканок? Яка дама? — Голота не розумів жодного слова знахарки.

— Відповідаю на всі питання одразу, — промуркотіла Сташка. — Перше: як я тобі казала, мене вразила твоя історія народження. Тож я пішла оглянути монастир, а там познайомилася з пані, що саме жертвувала на домініканок, допомогла їй полегшити біль — вона страждала від мігрені. А вона привела мене сюди, на знак подяки. Я їй прислужую. Це друге, — підморгнула Сташка.

— І навіщо тобі було туди їхати, не розумію, — знизав плечима ліценціат.

— Цікаво, — усміхнулася Сташка своїми соковитими вустами й несподівано впилася в Голотині губи.

— Попереджаю, мені особисто цікавість нічого доброго не принесла... — відірвався від дівчини Голота.

— Привела ж вона тебе до мене... — знахарка притиснулася до нього всім тілом, та знову відступила.

— І що, цікаве щось тут говорять? — перевів подих ліценціат.

— Не без того. Наприклад, ти знаєш, виявляється, тут зібралися мало не всі магнати країни.

— Знаю.

— А навіщо? — запитала знахарка.

— Пиячити й святкувати Аполлонів день.

— Навряд чи тільки для цього. Усіх їх запросив Любомирський. І просидять вони тут до суботи. Усі шепочуться, що Любомирський має поганий характер, але він відвертий і недвуличний. Це подобається всім. Як і його плани, як зробити Річ Посполиту великою знов.

— Кожен магнат у цій країні має такі плани. Тож тут явно пахне новим бунтом і новою конфедерацією. Кожен у цій країні хоче стати королем. Якесь безумство.

— Але не кожен має скільки грошей, як Станіслав Любомирський. Знаєш, яке в нього багатство?

— Мені нині не до загадок і відгадок. Краще, заради Бога, скажи, де тут у них нужник?!

Голота провів очима по залі, де юрбилися гості. Сташка стояла поруч чорнявої пані, до якої годину тому хилився п’яний Потоцький. Знахарка щось шепотіла їй на вухо. Мнішек не відступав від Ярини Ястжембець, віддано зазираючи їй в очі. Голота скосив очі вбік, дивлячись, чи нема з ким випити по чарці, і трохи далі праворуч угледів цехмістра Шлієркампа. Той усміхався всім своєю скупою і мужньою усмішкою, що грала на класично красивому обличчі, з якого хоч зараз можна було писати якогось лицаря круглого столу. Щоправда, «лицар» нещадно пітнів у своєму недоладному кунтуші та й узагалі виглядав на цьому розцяцькованому балі так само доречно, як дерев’яна ложка на королівському бенкеті.

— Що вас сюди занесло, пане? — запитав ліценціат, і Шлієркамп глипнув на нетверезого вже Голоту.

— А, це ви? Те ж, що й вас, Голото, — резонно кинув цехмістер. — Ви третеся біля графа Мнішека, надіючись, що вам перепаде шматок на прожиття. Я — біля інших вельможних осіб, очікуючи того ж, — Голота зацікавлено подивився на чоловіка.

— Ну хай так, і як ваші успіхи?

— Поки що навіть візит сюди — успіх. Для мене всі ці... люди — то можливість, — чоловік непомітно кинув швидкий погляд на франтуватого молодика в перуці, сина знаменитого багатія Вацлава Жевуського. Молодий магнат розмовляв з бідно вбраним чоловічком із великою родимою плямою на півобличчя.

— Чого?