Бентежна кров - Галбрейт Роберт

— Марго вам розповіла, про які сон і подушку йшлося? — спитала Робін.

— Навідріз відмовилася. Хтось би подумав, що злякалася, але... знаєте, як на мене, це просто жіночий характер,— зітхнула Уна.— Наслідок нашої соціалізації, хоч, може, тут і матінка природа доклала руку. Чи багато немовлят доживало б до першого року, якби їхні мами не були здатні їх пробачити? Навіть того дня, зі слідом від його руки на обличчі, Марго не хотіла мені говорити, бо якась частина її душі не бажала йому зла. Я цю фігню щоразу бачу в жертв домашнього насильства! Жінки й далі захищають їх. Хвилюються за них! Деякі жінки не можуть так просто вбити любов.

— Марго після того бачила Сатчвелла?

— Я б дякувала Богові, якби ні,— похитала головою Уна,— але гак, вони бачилися. Їх аж тягнуло одне до одного. Марго почала навчання, але в клубі була така популярна, що їй дозволили залишитися на півставки, тож ми й далі багато спілкувалися. Одного дня її мама подзвонила в клуб, бо в них тато захворів, але Марго не було на роботі. Я нажахалася! Де Марго, що сталося, чому вона не прийшла? Я часто згадувала той випадок, бо коли це сталося насправді, я була впевнена, що вона знайдеться, як і того першого разу. Вона потім побачила, як я засмутилася, коли думала, що вона зникла, і розповіла мені правду. Марго знову зійшлася з Сатчвеллом. Повний набір типових виправдань: він і обіцяв, що більше навіть пальцем її не торкнеться, і всі очі виплакав, і то найстрашніша помилка його життя, і вона сама його спровокувала... Я їй сказала: «Ну, якщо ти не бачиш, що він таке, навіть після того, що він тобі зробив...» Потім вони знову розійшлися, бо — диво дивне! — Сатчвелл не тільки знову її вдарив, а ще й у квартирі замкнув, щоб Марго не змогла вийти на роботу. То був перший випадок, коли вона проґавила зміну. Її мало не вигнали; мусила вигадувати відмовку. І от тоді,— додала Уна,— вона сказала мені, що затямила урок. Вона визнала мою правоту й пообіцяла більше до нього не повертатися, finito.

— Вона змогла забрати фотографії? — спитала Робін.

— Я першим ділом спитала те саме, ще коли дізналася, що вони знову разом. За словами Марго, він знищив фото. Вона йому повірила.

— А ви ні?

— Та звісно, що ні,— похитала головою Уна.— Я бачила його обличчя, коли Марго погрожувала розповісти про сон і подушку. То страшний чоловік. Нічого, що давало йому можливість поторгуватися з Марго, він би не знищив... Ви не проти, якщо я замовлю ще капучино? — вибачливо спитала вона.— Від балаканини в горлі пересохло.

— Та звісно,— запевнив Страйк, покликав офіціанта й замовив каву на всіх.

Уна показала на пакет Робін.

— Теж готуєтеся до Різдва?

— О ні, це подарунок для новонародженої небоги. Народилася сьогодні вранці,— всміхнулася Робін.

— Вітаю,— сказав Страйк, здивований, що не почув цього від Робін раніше.

— О, як чудово,— мовила Уна.— У мене цього місяця з’явилася п’ята онука!

Поки чекали на каву, Уна показала Робін світлини своїх онуків, а Робін Уні — два фото Аннабель-Марі.

— Просто красуня, правда? — прокоментувала Уна, крізь фіолетові окуляри роздивляючись фото в телефоні Робін. Це питання вона звернула й до Страйка. Той подивився на сердите лисе мавпеня і знехотя погодився.

Коли офіціант приніс каву й пішов, Робін спитала:

— Поки я не забула... ви не знаєте, у Марго були родичі чи знайомі в Лемінгтон-Спа?

— У Лемінгтон-Спа? — насупилася Уна.— Момент... наче в клубі була одна дівчина... а ні, вона з Кінґз-Лінна. Назви мають дещо спільне, правда? Ні, звідти нікого не пригадую... а що?

— Один чоловік стверджував, що бачив її там за тиждень після зникнення.

— Так її у кількох місцях потім бачили, але ніде не знайшли. Жоден випадок не підтвердився. Але Лемінгтон-Спа — це щось новеньке.

Уна зробила ковток капучино. Робін спитала:

— Ви часто бачилися після того, як Марго почала вчитися в університеті?

— Так, бо вона продовжувала працювати в клубі. Як вона тільки все встигала... і вчилася, і працювала, і про рідних дбала! Жила на нервах і шоколаді, худа-худюща. А на початку другого курсу вона познайомилася з Роєм.

Уна зітхнула.

— Навіть найрозумніші люди поводяться як повні довбні, коли справа стосується кохання,— сказала вона.— Насправді мені іноді здається: що розумніша людина в книжних питаннях, то дурніша в статевих. Марго собі вирішила, що затямила урок і тепер уся така доросла й розумна. Але насправді поміняла шило на мило. Рой зовні не нагадував Сатчвелла, а так — обоє рябоє. Був, звісно, якраз такий, щоб Марго сподобатися. Книжки, подорожі, культура, все як треба. Розумієте, Марго ще мала певні пробіли в знаннях. Не розумілася, якою виделкою що їсти, іноді щось казала кокнійською говіркою, словом, давала підстави для снобського ставлення. Але треба сказати, що Рой за нею божеволів. Сталося це не за один день, але я бачила, що його принаджує. Марго його шокувала й водночас зачаровувала: «Плейбой» і професійна етика, феміністичні ідеї, утримує батьків.

Вони багато сперечалися — і то були інтелектуальні суперечки, щоб ви собі розуміли. Але Рой був якийсь анемічний. Не аж зовсім кволий, але...

Уна раптом засміялася.

— Анемічний! Ви ж у курсі про його хворобу крові?

— Так,— кивнула Робін.— Хвороба фон... когось там. Забула прізвище.

— Отого самого,— підтвердила Уна.— Ціле життя навколо нього упадала й підкладала подушечки мамця. Страшна жінка! Я її кілька разів бачила. Поваги до тієї баби в мене було десь стільки, скільки до отого, у що, бува, черевиком уступиш. А Рой... у тихому болоті чорти плодяться, інакше й не скажеш. Тут флірт був уже не про секс, а про ідеї. Ні, він був нічогенький. Навіть гарний... хоч і хирлявий. Повна протилежність Сатчвеллу. Красунчик-мазучник, великі очі, тонке волосся. Але ж який маніпулятор! Тут скривиться, тут гляне холодно. Марго йому подобалася своєю несхожістю на інших, але з нею було незручно. Рой хотів собі жінку, максимально відмінну від матері,— але без мамциного схвалення обійтися не міг. Тобто там від початку не все було добре.

А ще він умів дусатися. Оцього я терпіти не можу! У мене мамця така була. Тридцять років не розмовляла зі мною, бо я втекла до Лондона. Врешті-решт здалася, бо хотіла побачити дітей, але моя сестра на Різдво хильнула зайвого й бовкнула, що я перейшла в англіканство. Після того вже все, кінець. «Плейбой» вона мені ще могла пробачити. Протестантство — ніколи.

Коли вони ще тільки зустрічалися, Рой, бувало, по кілька днів не розмовляв з Марго. Одного разу не розмовляв цілий тиждень. Вона не витримала і сказала, що йде, і його це отверезило. Я питала — а на що він, власне, ображається? Виявилося, що на клуб. Не хотів, щоб Марго там працювала. Я питаю: «А поки ти вчишся, хто утримуватиме твою родину — він?» Марго мені на те: «Та він просто не радий, що на мене задивляються інші». Дівчатам, знаєте, таке подобається, оці власницькі вихватки. Думають, це ознака, що він хоче тільки її,— проте все навпаки. Він хоче тільки, щоб вона належала лише йому. Сам він при тому має право дивиться на інших дівчат, і в Роя все було саме так, за ним упадали його давніші знайомі. Красунчик з багатої родини! Взяти бодай,— додала Уна,— маленьку кузину Синтію, яка завжди була десь поруч.

— Ви знали Синтію? — спитала Робін.

— Раз чи двічі бачила в них удома. Така собі мишка. Мені хіба два слова сказала,— відповіла Уна.— Але Рой при ній почувався добре. Синтія з його жартів сміялася як дурна — а то були, знаєте, ті ще жарти.

— Марго й Рой одружилися одразу після університету, так?

— Саме так. Я була за дружку. Марго пішла в рядові лікарі, а Рой був птах високого польоту, його взяли в дослідницький заклад — уже не згадаю який. У батьків Роя був великий красивий будинок з газоном і таким іншим. Коли батько помер — це було незадовго до народження Анни,— мати все переписала на Роя. Ім’я Марго там не звучало взагалі, пам’ятаю, вона мені про це казала. Але Рой хотів перевезти родину туди, де виріс сам, і будинок у них був справді красивий і стояв неподалік Гемптон-Корту. Тож свекруха виїхала, а Рой з Марго в’їхали... Але насправді свекруха заходила коли хотіла, бо досі вважала, що подарований будинок належить більше їй, ніж Марго.