Бентежна кров - Галбрейт Роберт

— Ні. Вона спеціально сказала Тедові, щоб ми не приїздили. Ніколи так не робила...

Страйк здавався таким самим розбитим і розгубленим, як Робін, і вона опанувала себе. «Ідіть ви в сраку, і Том, і Метью з Сарою».

— Правда, Корморане, їдь. Я все зроблю.

— Вони чекають на мене за два тижні на Різдво. Тед каже, що Джоан до відчаю хоче нас всіх зібрати. В лікарню її ніби забрали всього на кілька днів.

— Ну, якщо ти впевнений...— промовила Робін. Глянула на годинник.— Маємо десять хвилин до зустрічі з Уною. Не хочеш почекати на неї у кав’ярні?

— Так,— кивнув Страйк.— Гарна ідея. Мені треба кави.

Коли вони, кожен оповитий власними болісними думками, вступили до царства зацукрованих фруктів і коштовних чаїв, їх зустріли звуки «God Rest Ye Merry, Gentlemen» з колонок.

24

До кав’ярні вели сходи — цілий проліт,— тож звідси було добре видно весь перший поверх. Страйк і Робін сіли за стіл на чотирьох під вікном; Страйк мовчки дивився на Джермін-стріт, де перехожі, сховані під парасолями, перетворилися на гриби. Звідси зовсім недалеко було до ресторану, де він востаннє бачив Шарлотту.

Після оголеного фото на день народження вона ще кілька разів дзвонила йому й надіслала кілька повідомлень, три з них — учора. Страйк усе проігнорував, але десь під товщею тривоги за Джоан ворушився і знайомий острах: а яким буде наступний крок Шарлотти? Гі повідомлення ставали чимдалі напруженішими. В минулому вона вже вчинила кілька спроб самогубства, одну — майже успішну. Три роки, як Страйк пішов від неї, а Шарлотта досі намагається покласти на нього відповідальність за свою безпеку й щастя, а він так само злиться і сумує. Коли вранці Тед подзвонив з новинами про Джоан, Страйк саме шукав номер інвестиційного банку, де працює Шарлоттин чоловік. Якщо вона погрожуватиме суїцидом чи надішле якесь «останнє повідомлення», Страйк подзвонить Яго.

— Корморане,— промовила Робін.

Страйк звів очі. До столика підійшов офіціант. Замовили каву, Робін — ще й тост. Знову замовкли. Робін дивилася не у вікно, а вниз на крамницю, де люди купували вишукані наїдки до Різдва, і все прокручувала в голові Томів гнівний виступ. Її досі трусило. «За чотири тижні до весілля, щоб його!» Весілля, безперечно, скасували. Сара пішла від Тома до Метью, якого хотіла завжди, і Робін була певна, що цього не сталося б, якби Метью не запропонував Сарі того самого, що пропонував Том: діаманти й своє прізвище. «Я єдиний ні з ким не гойдався на стороні». Тобто зрадили всі, крім бідолахи Тома... а отже, Метью сказав давньому товаришу, що Робін з кимсь спала (та не з кимсь — зі Страйком, до якого Метью ревнував і якого вічно підозрював, відколи Робін пішла до нього працювати). І навіть тепер, уже знаючи про Метью і Сару, вже дізнавшись про дволикість і брехливість друга, Том і далі вірив у брехню про Робін і Страйка. Понад сумнів, він вважав саме Робін винуватицею всіх бід, думав, що якби вона не піддалася б Страйкові, не почався б увесь цей ефект доміно.

— Ти точно в нормі?

Робін здригнулася і роззирнулася. Страйк виринув з власних роздумів і дивився на неї над чашкою кави.

— В нормі,— запевнила Робін.— Просто геть ніяка. Ти отримав мого листа?

— Листа? — Страйк поліз у кишеню по телефон.— Так, але не встиг прочитати, вибач. Інші справи просто...

— Та вже не зважай,— поспішно зупинила його Робін, внутрішньо здригаючись на думку про той випадковий цьомик, навіть попри інші турботи.— Там немає нічого нагального, почекає. Але я таки знайшла оце.

Вона дістала з сумки «Що ж сталося з Марго Бамборо?» і підсунула до Страйка, та не встиг той здивуватися, як вона забурмотіла:

— Дай сюди, дай сюди негайно.

Робін схопила книжку й заховала до сумки.

До їхнього столика наближалася огрядна пані з двома чималими пакетами з різдвяними покупками в руках. Вона мала пухлі щоки й великі квадратні передні зуби, ніби у веселого бурундучка; на дівочих фото це додавало її красі якогось зухвалого шарму. Волосся, колись довге, темне й лискуче, тепер було обрізане до рівня підборіддя і сиве — тільки спереду виднілося яскраве фіолетове пасмо. На фіолетовому светрі вирізнявся великий срібний хрест з аметистом.

— Уна? — спитала Робін.

— Я за неї,— видихнула жінка. Здавалося, вона нервує.— Ох і черги! Ну, а що я хотіла від «Фортнуму» на Різдво? Але воно того варте, тут та-ака гірчиця!

Робін усміхнулася. Страйк відсунув стільця.

— Красно дякую,— сказала Уна й сіла.

Ірландська вимова надавала їй шарму, хоч Робін і знала, що в Англії Уна прожила більше, ніж у рідному краї.

Детективи назвалися.

— Приємно познайомитися! — запевнила Уна, потиснувши кожному руку, а тоді нервово прочистила горлянку.— Вибачте. Я так чекала на того листа! — сказала вона до Страйка.— Роками чекала, не розуміючи, чому Рой нікого не найме — він мав на це гроші, а поліція так нічого й не дізналася. А вас знайшла маленька Анна, авжеж? Господи помилуй, дитина через таке пройшла... О, добридень,— розвернулася вона до офіціанта,— принесіть, будь ласочка, капучино й морквяний пиріг. Дякую!

Офіціант пішов, а Уна глибоко вдихнула і сказала:

— Верзу казна-що, сама знаю. Не брехатиму — дуже хвилююся.

— Вам немає чого...— почав Страйк.

— Є чого,— тверезим тоном заперечила Уна.— Хай що сталося з Марго, добрим воно не було. Я сорок років молилася за ту дівчину й за правду та просила Господа зберегти її, живу чи мертву. То була найкраща подруга за все моє життя... вибачте. Так і знала. От так і знала.

Уна взяла чисту серветку зі столу та промокнула очі.

— Питайте,— майже зі сміхом попросила вона.— Врятуйте мене від мене самої.

Робін глянула на Страйка, а той поглядом передав ініціативу їй і дістав записника.

— Може, почніть з того, як ви з Марго познайомилися? — запропонувала Робін.

— Можна, а що,— погодилася Уна.— То був шістдесят шостий рік. Ми обидві прийшли пробуватися на плейбоївських кролиць. Ви ж у курсі, так?

Робін кивнула.

— Вірте чи ні, але я тоді мала пристойну фігуру,— усміхнулася Уна, вказуючи на своє окоренкувате тіло. Здавалося, вона трохи шкодує про втрачену талію.

Робін сподівалася, що Страйк потім не насварить її за відмову від звичного розділення питань на категорії «люди», «місця» і «речі», але вирішила, що краще буде вести допит як звичайну розмову — принаймні попервах, поки Уна не припинить нервувати.

— Ви приїхали з Ірландії пробуватися на цю роботу? — спитала Робін.

— О ні,— відповіла Уна.— Я вже жила в Лондоні. Не брехатиму — просто втекла з дому. Перед вами учениця католицької школи й донька матері, яка була сувора, мов наглядачка у в’язниці. Я саме мала в кишені платню — працювала тоді в крамниці одягу в Деррі — і після чергового напоумлення не витримала. Вийшла з дому, сіла на пором, приїхала до Лондона й послала додому листівку, мовляв, жива, не хвилюйтеся. Мама зі мною тридцять років не розмовляла. Працювала я офіціанткою, аж тут чую, що в Мейфері відкривають новий клуб «Плейбою». Гроші платили шалені — у порівнянні з тим, що давали в звичайних закладах. Сума стартувала з тридцяти п’ятьох фунтів на тиждень. На теперішні гроші то буде шістсот фунтів на тиждень. Ніде більше в Лондоні дівчина з робочого класу стільки не отримала б. Наші татусі стільки не заробляли.

— Й у клубі ви познайомилися з Марго?

— На прослуховуванні. Зразу було видно, що цю візьмуть. Вона мала модельну фігуру. Ноги довжелезні, і це при тому, що вона харчувалася самим солодким. Була на три роки молодша за мене і збрехала про вік, щоб її взяли... о, красно дякую,— сказала Уна, бо офіціант поставив перед нею капучино й пиріг.