Бентежна кров - Галбрейт Роберт

Робін у замішанні глянула на неї, і Уна пояснила:

— «Court and Spark» — «Флірт й іскра» — це альбом Джоні Мітчелл. Ото була її релігія! Марго божеволіла від цього альбому. Вона говорила про рядок з пісні «The Same Situation»: «Caught in my struggle for higher achievements, // And my search for love that don’t seem to cease» [2]. Я досі не можу слухати той альбом. Дуже болить.

Марго розповіла мені, що посиділа з Полом у барі, а тоді прийшла додому й розповіла про все Рою. Я думаю, що вона й почувалася винною за ту зустріч, і хотіла якось його розворушити. Вона була така втомлена й нещасна і ніби казала: але ж колись мене хотів не тільки ти? Така вже людська натура. Вона ніби казала: «Прокинься! Ти не можеш мене ігнорувати, не слухати, відкидати всяку можливість для компромісу».

Але Рой був не такий чоловік, щоб спалахнути й почати жбурляти речі. Якби він так учинив, їй, мабуть, стало б легше. Так, Рой таки розлютився, але тільки зробився ще більш холодним і мовчазним. Я так думаю, він їй і слова не сказав аж до самого зникнення. Коли ми домовлялися про зустріч одинадцятого, Марго мені сказала по телефону, що так і живе, ніби в безмовному монастирі. Повна безнадія. Я ще подумала, що вона точно покине Роя.

Коли ми тоді востаннє бачилися в пабі, я її попередила: «Сатчвелл не відповідь на твої негаразди з Роєм». Ще ми говорили про Анну. Марго усе б віддала, щоб ще рік-другий побути вдома з Анною, і саме цього від неї хотіли Рой і його мати — щоб вона сиділа вдома з дитиною і покинула роботу.

Але Марго не могла цього зробити. Вона мусила дбати про батьків. Її мамця тоді вже захворіла, і Марго не хотіла, щоб вона прибирала чужі будинки й далі. Поки вона працювала сама, могла спокійно віддавати гроші батькам і дивитися Рою в обличчя, але його матуся не допустила б, щоб її вразливий тендітний синочок гарував на якусь пару прокурених кокні.

— Можете згадати, про що ви ще розмовляли?

— Про «Плейбой», бо я збиралася йти з клубу. Квартиру я купила й тепер планувала вчитися. Марго була тільки за. Тільки я знала, як вона ставиться до релігії, і не казала, що хочу вивчати теологію. Ще ми говорили про політику. Обидві бажали, щоб на виборах переміг Вілсон. І ще я їй поскаржилася, що досі не знайшла свого єдиного. Мені було вже за тридцять. У ті часи в такому віці пізнувато було шукати чоловіка. Потім ми попрощалися, але я їй перед тим сказала: «Пам’ятай, що в моїй квартирі завжди є вільна кімната і є де поставити дитяче ліжечко».

В очах Уни знову зібралися сльози й потекли їй по щоках. Вона взяла серветку та притиснула до обличчя.

— Вибачте. Сорок років минуло, а таке відчуття, ніби воно було вчора. Мертві не зникають. Якби зникали — було б легше. Я так чітко бачу її! Якби вона зараз піднялася отими сходами, я б навіть не здивувалася. Вона була така яскрава! И отак зникла, лишивши саму порожнечу...

Робін мовчала, поки Уна не витерла сліз, а тоді спитала:

— Що ви пам’ятаєте про домовленість зустрітися одинадцятого?

— Марго мені подзвонила й запропонувала зустрітися в тому самому місці й у той самий час. Але тон був якийсь дивний. Я ще спитала: «Що це з тобою?» А Марго мені: «Хочу спитати твоєї поради про одну річ. Я, здається, божеволію. Про це не слід ні з ким говорити, але тобі я довіряю повністю».

Страйк і Робін перезирнулися.

— Про це що — ніхто ніде не написав?

— Ні,— відповів Страйк.

— Ні,— повторила Уна й уперше розсердилася.— І чого я не здивована?

— Чого? — спитала Робін.

— Талбот блекоти наївся,— відповіла Уна.— Я це зрозуміла за перші п’ять хвилин розмови. Подзвонила Рою і кажу: «Той чоловік не при собі. Подай скаргу, хай передадуть справу комусь іншому». Але Рой нічого не зробив — чи зробив, але нічого не домігся.

А Лосон думав, що я просто дурноверха кроличка. Вирішив собі, що я розповідаю казочки, щоб здаватися цікавою на тлі зниклої подруги. Марго Бамборо була мені не просто подруга, а сестра,— пристрасно заявила Уна,— і по-справжньому про неї я говорила тільки зі своїм чоловіком. Усі очі перед ним виплакала за два дні до весілля, бо ж вона мала бути там теж! Мала бути моєю почесною дружкою.

— Ви уявляєте, щодо чого вона хотіла спитати у вас поради? — поцікавилася Робін.

— Ні,— відповіла Уна.— Я потім багато про це думала, хотіла зрозуміти, чи воно стосувалося того, що сталося. Мабуть, йшлося про Роя, але чому вона сказала, що про це ні з ким не слід говорити? Про Роя ми вже говорили раніше. Минулого разу я їй прямо сказала, що вона може переїхати жити до мене разом з Анною. Тоді я подумала: може, Марго щось почула від пацієнтів? Як я казала, вона дуже сумлінно ставилася до питання конфіденційності. Менше з тим, я тоді прийшла під дощем на пагорб, побачила, що ще рано, і вирішила зайти до церкви через дорогу...

— Заждіть,— різко сказав Страйк.— А в що ви були одягнені?

Уну питання не здивувало. Навпаки, вона всміхнулася.

— Це ви подумали про старого трунаря, чи хто він там був? Який ще подумав, що бачив на сходах Марго? Я їм казала, що то була я! — зітхнула Уна.— На мені був бежевий одяг, хоч і не плащ. Волосся я мала тоді темніше, ніж у Марго, але такої самої довжини. Я їм саме це сказала, коли мене питали,— що Марго ніяк не могла перед зустріччю піти до церкви, вона церкви ненавиділа! Туди ходила я! То була я!

— Навіщо? — спитав Страйк.— Чому ви пішли до церкви?

— Бо мене покликали,— відповіла Уна.

Робін стримала усмішку, бо Страйка ця відповідь майже збентежила.

— Мене покликав Господь,— пояснила Уна.— Я все ходила до англіканських церков і питала себе: може, це відповідь? У католицизмі забагато неприйнятного для мене, але мене все одно тягнуло до Бога.

— Ви довго пробули в церкві? — спитала Робін, даючи Страйкові оговтатися.

— Хвилин зо п’ять. Я трохи помолилася, просила про настанову. Годі вийшла, перейшла через дорогу й зайшла до пабу. Чекала майже годину, тоді подзвонила Рою. Спершу думала, що Марго затримали пацієнти. Потім подумала, що вона забула. Та коли я подзвонила їм додому, Рой сказав, що її немає. Говорив дуже коротко, і я подумала: може, вони посварилися? Марго урвався терпець, я зараз поїду додому, а вона там сидить на порозі з Анною... Тож я помчала додому, але там її теж не було. О дев’ятій подзвонив Рой, питав, чи я щось знаю. Отоді мені стало тривожно. Він сказав, що дзвонитиме в поліцію.

— Решту ви знаєте,— тихо додала Уна.— То був ніби страшний сон. Ми чіплялися за неймовірні речі. Амнезія. Збила машина, десь лежить без тями. Кудись утекла, щоб усе обміркувати. Але в душі я знала правду. Марго ніколи б не покинула дитину й ніколи не пішла б, не сказавши нічого мені. Я знала, що вона мертва. Видно було, що поліція вважає винним Ессекського Різника, але я...

— Але ви? — м’яко підказала Робін.

— Ну, я собі все думала таке: три тижні тому Пол Сатчвелл повернувся в її життя, й ось вона зникає. Я знала, що він має якесь алібі, якісь там художники його прикрили. Я і Талботові, і Лосонові казала: спитайте його про сон і подушку. Спитайте його, що то таке, чим це Марго так його налякала, коли пригрозила про те розповісти.

Вона розвернулася до Страйка та спитала:

— Про це є бодай слово в записах поліції? Бодай хтось питав Сатчвелла про сон і подушку?

— Ні,— повільно відповів Страйк.— Здається, про це його ніхто не питав.

25

Минуло три дні. Страйк сидів у своїй машині під непримітним будинком у Сток-Ньюїнгтоні. Розслідування справи Мутного тривало вже п’ять місяців і досі не принесло результатів. Члени правління, які вважали, що амбітний Мутний чимось шантажує голову правління, вже починали ремствувати і явно намірилися передати справу іншій агенції.