Бентежна кров - Галбрейт Роберт

Уже виходячи з кімнати, Робін зачепилася поглядом за примірник «Демона з Райського парку», який вона, як і Страйк, купила в інтернеті. Її книжка була пошарпана сильніше та приїхала пізніше. Робін ще не починала читати, здебільшого через те, що ввечері приходила втомлена та просто падала на ліжко, але почасти й через повернення психологічних симптомів, які мучили її, відколи однієї чорної ночі їй порізали руку. Однак сьогодні вона кинула книжку до сумки, щоб почитати в метро.

Поки йшла до станції, прийшло повідомлення від мами — вона вітала Робін з днем народження і радила перевірити електронну пошту. Робін так і зробила й побачила подарунковий ваучер «Селфриджесу» на сто п’ятдесят фунтів, який надіслали їй батьки. Цьому подарунку Робін зраділа, бо практично не мала вільних грошей і не могла себе нічим побалувати після оплати квартири, адвоката й нагальних потреб.

У дещо кращому гуморі Робін сіла в кутку вагона, дістала з сумки «Демона з Райського парку» і розгорнула книжку там, де минулого разу закінчила читати.

Збіг у першому рядку змусив її здригнутися.

Розділ 5

Сам того не знаючи, Денніс Крід вийшов з в’язниці в дату свого справжнього двадцять дев’ятого дня народження — 19 листопада 1966 року. Поки він був у Брикстоні, бабуся Ена померла, а повернутися до прийомного діда Крід не міг. Близьких друзів він не мав, а ті, хто міг би підтримати його до покарання за друге зґвалтування, природно, не поспішали на допомогу. Першу ніч свободи Крід провів у привокзальному гостелі.

Крід тиждень спав коли в гостелах, а коли на лавах у парку, поки зміг орендувати кімнату. Протягом наступних чотирьох років він переходив від однієї дешевої кімнати й тимчасової роботи до іншої, а часто-густо жив просто на вулиці. Пізніше він зізнався мені, що в цей період часто користувався послугами повій. У 1968 році Крід убив свою першу жертву.

Школярка Джеральдіна Кристі поверталася додому...

Робін пропустила півтори сторінки, не маючи бажання читати про звірства, яких Джеральдіна Кристі зазнала в руках Кріда.

...врешті-решт у 1970 році Крід знайшов постійне помешкання в підвалі пансіону, яким володіла п’ятдесятичотирьохрічна Вайолет Купер, колишня костюмерка театру і, подібно до бабусі Кріда, таємна алкоголічка. Її нині зруйнований будинок з часом заживе страшної слави Крідової камери тортур. Висока вузька будівля з грубої цегли стояла на Ліверпуль-роуд неподалік Райського парку.

Крід вручив Купер підроблені рекомендації, які вона не стала перевіряти, і сказав, що раніше працював у барі, а тепер друг пообіцяв йому роботу в ресторані неподалік. Коли на суді в Купер спитали, чому вона так радо прихистила безробітного чоловіка без постійного місця проживання, Вайолет відповіла, що просто має «м’яке серце», а Крід здавався «милим хлопчиком, трохи розгубленим і самотнім».

Рішення віддати Деннісові Кріду спершу кімнату, а потім цілий підвал дорого коштуватиме Вайолет Купер. Хоч вона й запевняла на суді, що гадки не мала, що коїться під її пансіоном, їй не вдалося очистити своє ім’я від підозр і безслав’я. Тепер ця жінка носить інше ім’я, яке я погодився не розкривати.

— Я думала, що він гомик,— говорить тепер Купер.— Я таких бачила в театрі. Я його чесно жаліла.

Ця огрядна жінка з обличчям, на якому позначилися і вік, і алкоголь, визнає, що вони з Крідом швидко подружилися. Під час нашої розмови вона іноді ніби забувала, що молодий «Денчик», який стільки разів приходив до її власної кімнати нагорі, де вони випивали та співали під її платівки,— то серійний убивця, який мешкав у її підвалі.

— Знаєте, я ж йому писала,— каже вона,— Після того, як його посадили. Я написала: «Якщо ти мав до мене якусь прихильність, якщо то була хоч трохи правда, скажи, чи ти те зробив ще іншим жінкам. Тобі немає чого втрачати, Денчику, а людям стане легше». Так я написала.

Але Крід нічого їй не розповів.

— Він хворий, так. Тільки тоді я це зрозуміла. Він просто написав рядки зі старої пісні Розмарі Клуні, яку ми співали разом, «Соте On-А Му House»: «Соте on-а ту house, ту house, I'т-а gonna give you candy [1]...» Тоді я зрозуміла, що він мене ненавидів так само, як і інших жінок. І просто знущався.

Однак у 1970 році, коли Крід тільки в’їхав до підвалу, він ретельно шукав спільну мову з власницею і невдовзі став їй за сина й за повірника. Вайолет умовила свою подругу Берил Гулд, власницю хімчистки, взяти Денчика посильним. Так він отримав фургон, який теж потім заживе страшної слави...

За двадцять хвилин Робін вийшла на Лестер-сквері. Щойно вона побачила світло дня, в кишені завібрував мобільний. Діставши його, вона угледіла повідомлення від Страйка. Відійшовши від натовпу, який сунув з виходу метро, Робін відкрила есемеску.

Новини: знайшов доктора Динеша Тупту, який працював з Марго в Клеркенвеллі в 1974. Йому добре за 80, але наче при здоровому глузді й не проти зустрітися в себе вдома в Амершемі. Зараз стежу за Балеруном, який снідає в Сохо. В обід його в мене перехопить Барклей, а я поїду до Амершема. Є можливість відкласти зустріч з Прогнозом і скласти мені компанію!

У Робін упало серце. Вона вже один раз переносила зустріч з ведучим і вважала неправильним робити це знову, особливо в останній момент. Однак їй би так хотілося потрапити на зустріч з лікарем Динешем Ґуптою!

Вона написала відповідь:

Я не можу знову його підвести. Розкажеш, як усе минулося.

«Гаразд»,— відповів Страйк.

Робін кілька секунд дивилася на екран мобільного. Торік Страйк забув про її день народження, а за кілька днів схаменувся і подарував квіти. Здавалося, він відчував провину за власну неуважність, тож Робін подумала, що він міг би поставити собі нагадування, щоб не схибити цього року. Однак привітань від нього не надійшло, тож Робін поклала телефон у кишеню і Неусміхнена рушила до офісу.

10

— Ви думаєте,— мовив старенький лікар в окулярах, який здавався ще дрібнішим в обрамленні свого костюма та крісла з високою спинкою,— що я схожий на Ґанді.

Страйк, який подумав саме про це, аж засміявся від подиву.

Лікарю був вісімдесят один рік; здавалося, він зсохся в цьому костюмі: манжети й комір сильно відходили, гомілки в чорних шовкових шкарпетках були худі. У вухах і над вухами він мав жмутки білого волосся і носив окуляри в роговій оправі. На приязному коричневому обличчі вирізнялися орлиний ніс, а ще темні очі, яких ніби не торкнулася старість,— вони були розумні, жваві, мов у кропивника.

На полірованому журнальному столику між лікарем і детективом не було ані порошинки, а кімнатою, здавалося, не користувалися, берегли для особливих оказій. Темне золото шпалер, дивана та крісел, абсолютно чистих, жевріло в промінні осіннього сонця, пом’якшеного тюлем. Обабіч драпірованих фіранок з бахромою висіло по два фото. Всі чотири — портрети молодих жінок: кожна в академічній шапочці й мантії, з дипломом у руках.

Місіс Ґупта, тендітна та трохи туга на вухо сива жіночка, вже розповіла Страйкові про освіту кожної з чотирьох доньок: дві пішли в медицину, одна вивчала мови, а ще одна інформатику,— і про їхні значні кар’єрні досягнення. Також пані показала йому фото шістьох онуків, якими доньки благословили їх з чоловіком. Дітей не народила тільки молодша, але місіс Ґупта додала невідпорним тоном тітки Джоан:

— Вона до цього ще прийде. Без дітей немає щастя.