Бентежна кров - Галбрейт Роберт

Забезпечивши Страйка й чоловіка чаєм у порцелянових чашечках і рулетиками з інжиром, місіс Ґупта пішла на кухню, звідки гучно грала заставка «Втечі до села».

— Так сталося, що мій батько замолоду спілкувався з Ґанді, коли той у 1931 році приїхав до Лондона,— сказав доктор Ґупта, обираючи собі рулетик.— Він теж вивчав право в Лондоні, але був молодшим за Ґанді. Однак наша родина була заможніша. На відміну від Ґанді, батько зміг привезти до Лондона дружину. Батьки вирішили залишитися в Лондоні, коли тато отримав адвокатську ліцензію. Тож мої найближчі рідні не відчули на собі розділення Британської Індії. А дід і бабуся і дві тітки загинули, коли намагалися виїхати зі Східної Бенгалії. Їх убили по-звірячому,— додав доктор Ґупта,— тітоньок зґвалтували, перш ніж убити.

— Це жахливо,— вимовив Страйк, який не чекав такого повороту розмови й завмер, ледь розгорнувши записник. Тепер він сидів з ручкою напоготові й почувався трохи дурнувато.

— Мій батько,— провадив доктор Ґупта, м’яко киваючи й жуючи свій рулетик,— мучився провиною до кінця життя. Він вважав, що мав бути поруч з ними й захистити їх — або теж померти. Але Марго не хотіла слухати правди про розділення,— додав він.— Ми всі хотіли незалежності, але перехідний період організували дуже, дуже погано. Зникло три мільйони людей. Були зґвалтування, катування. Цілі родини було розлучено. Скоєно страшні помилки. Жахливі вчинки. Ми з Марго сперечалися про це. По-дружньому, звісно,— усміхнено додав він.— Марго романтизувала революції в далеких краях. Вона не судила катів і ґвалтівників з темнішою шкірою за тією міркою, якою міряла білих чоловіків, що топили дітей іновірців. Думаю, вона погоджувалася з Сураварді: кровопролиття і хаос — не обов’язково зло, якщо застосовуються зі шляхетною метою.

Проковтнувши рулетик, доктор Ґупта додав:

— А Сураварді, як відомо, спровокував Різню в Калькутті. Чотири тисячі вбитих за один день.

Страйк витримав шанобливу паузу. В кімнаті запала тиша, яку порушували тільки звуки телевізора з кухні. Не почувши нових згадок про кров і терор, Страйк підхопив запропоновану нитку розмови.

— Вам подобалася Марго?

— О так,— усміхнувся Динеш Ґупта.— Хоча деякі її погляди й переконання мене шокували. Я народився в традиційній родині, хоч ми й зазнали західного впливу. Поки ми з Марго не почали працювати разом, я ніколи не спостерігав емансипованої жінки в безпосередній близькості від себе. Мої друзі в університеті, мої колеги до неї — всі були чоловіки.

— Вона була феміністка?

— Ще й яка,— знову всміхнувся Ґупта.— Вона мене дражнила за погляди, які вважала регресивними. Марго допомагала людям розвиватися, хотіли вони того чи дні,— зі смішком додав він.— Вона на добровільних засадах працювала в Асоціації освіти для робітників, ви про це знали? Сама походила з бідної родини й активно виступала за освіту для дорослих, особливо для жінок. Моїх дівчат вона, мабуть, дуже хвалила б,— додав Динеш Ґупта, розвернувшись до портретів чотирьох випускниць у себе за спиною.— Джиїл досі ремствує, що ми не маємо сина, але я не маю на що нарікати. Ні, не маю,— повторив він, розвертаючись до Страйка.

— З архівів Генеральної медичної ради,— сказав Страйк,— я зрозумів, що в клініці Святого Івана був ще один сімейний лікар — такий собі доктор Джозеф Бреннер. Це справді так?

— Доктор Джозеф Бреннер, так, був такий,— кивнув Ґупта.— Не думаю, що бідолаха ще живий. Йому б уже було за сотню. Він багато років обслуговував дільницю сам-один, а тоді разом з нами перейшов до нової клініки. З ним прийшла Дороті Оукден, працювала в нього машиністкою протягом двадцятьох з чимось років. Вона стала нашою секретаркою. Така літня пані... принаймні, мені так здавалося тоді,— знову засміявся Ґупта.— їй було років п’ятдесят, не більше. Пізно вийшла заміж, а невдовзі по тому овдовіла. Гадки не маю, як склалася її доля.

— Хто ще працював у клініці?

— Так, пригадую... була Дженіс Бітті, дільнична медсестра, найкраща медсестра на моїй пам’яті. Сама з Іст-Енду. Як і Марго, вона знала про проблеми бідних людей з власного досвіду. В ті часи Клеркенвелл не був таким респектабельним районом, як нині. Дженіс і досі надсилає мені листівки на Різдво.

— У вас часом немає її адреси? — спитав Страйк.

— Цілком можливо, що є,— відповів Ґупта.— Спитаю у Джиїл.

Він зібрався підвестися.

— Краще вже як закінчимо розмову,— сказав Страйк, боячись урвати ланцюжок спогадів.— Будь ласка, продовжуйте. Хто ще працював у клініці?

— Так, пригадаймо, пригадаймо...— повторив Ґупта, осідаючи в кріслі.— Ми мали двох молодих жінок у реєстратурі, але боюся, що давно не підтримую з ними зв’язку... як же їх звали?..

— Часом не Глорія Конті та Айрін Булл? — спитав Страйк, який видобув обидва імені з газетних архівів. На розмитому спільному фото було двоє дівчат — одна худа й чорнява, а друга — фарбована білявка; обидві не дуже зраділи тому, що їх фотографують на вході до клініки. У супровідній статті «Дейлі експресу» було написано таке: «Двадцятип’ятирічна Айрін Булл, працівниця реєстратури, каже: „Це просто жах. Ми нічого не знаємо. Досі сподіваємося, що вона повернеться. Може, вона просто пам’ять втратила абощо”». Про Глорію взагалі писали всюди, бо вона остання бачила Марго живою. «Вона мені просто сказала: „Добраніч, Глоріє, до завтра”. Вигляд мала звичайний, може, трохи втомилася — був уже вечір, і тут з’явилася нагальна пацієнтка, через яку вона затрималася. Марго запізнювалася на зустріч з подругою. Вона розгорнула парасолю у дверях і зникла».

— Глорія та Айрін,— закивав Ґупта.— Так, усе правильно. Вони були обидві молоді, тож, мабуть, ще на цьому світі, але боюся, що й близько не уявляю, де вони тепер.

— Більше нікого не було? — спитав Страйк.

— Наче ні. А, заждіть,— підніс руку Ґупта.— Була ще прибиральниця. Чорношкіра жінка, вест-індського походження. Як то її звали?

Він зморщив обличчя.

— Боюся, що не пригадаю.

Наявність у клініці ще й прибиральниці стала для Страйка новиною. У нього в офісі завжди прибирали вони з Робін, а віднедавна ще Пат. Він записав: «Прибиральниця, вест-індського походження».

— Не пам’ятаєте, скільки їй було років?

— Дуже важко сказати,— похитав головою Ґупта. І делікатно додав: — Чорні жінки, вони пізно старіють, правда? Довше зберігають молодість. Але вона мала кількох дітей, тож точно не юнка. Тридцять з чимось? — додав він з надією.

— Отже, троє лікарів, секретарка, дві дівчини в реєстратурі, дільнична медсестра та прибиральниця? — підсумував Страйк.

— Саме так. Ми мали,— сказав Ґупта,— всі ознаки успішного бізнесу — але, боюся, не зрослося. Тій клініці не пощастило від самого початку.

— Правда? — зацікавився Страйк.— Але чому?

— Людські стосунки,— негайно пояснив Ґупта.— Що старший я стаю, то краще розумію, що колектив — це все. Кваліфікація, досвід — то все чудово, але якщо люди не спрацюються,— він сплів кістляві пальці,— то навіть думати забудьте! Ніколи не вийде як слід. Саме так сталося в нас у клініці Святого Івана. Шкода, так шкода! Ми мали потенціал. Клініка користувалася популярністю серед жінок, які хотіли консультуватися в представниць власної статі. Марго та Дженіс усі дуже любили. Але від самого початку були перепони. Доктор Бреннер приєднався до нас через зручність нового приміщення, але поводився не як член колективу. Власне, з часом він узагалі почав ставитися до декого вороже.

— А до кого конкретно? — спитав Страйк, уже вгадавши відповідь.

— Боюся,— сумно мовив Ґупта,— що він не любив Марго. Правду кажучи, Джозеф Бреннер, як на мене, взагалі не любив жінок. Дівчатам у реєстратурі він теж грубіянив. Звісно, їх було простіше залякати, ніж Марго. Гадаю, він поважав Дженіс — вона, знаєте, була дуже зібрана й не така зухвала, як Марго, і люб’язно тримався з Дороті, а та відповідала полум’яною відданістю. Але Марго він незлюбив від самого початку.

— Як гадаєте, чому?

— О,— мовив Ґупта, піднявши й опустивши руки жестом безнадії,— справа в тому, що Марго була... зрозумійте, мені вона якраз подобалася, і сперечалися ми завжди по-дружньому... вона була ніби паста марміт — викликала або захват, або відразу. Доктор Бреннер був зовсім не феміністом. Він вважав, що жінка має сидіти вдома з дітьми, а Марго лишила маленьку дитину й вийшла на повний день — він цього дуже не схвалював. На зібраннях панувала неприємна атмосфера. Він чекав, поки Марго почне говорити, і негайно перебивав її, ще й дуже голосно. Бреннер був схильний залякувати людей. Уважав, що наші дівчата з реєстратури не тягнуть, критикував їхні зачіски, довжину спідниць. Так, він завжди дуже грубо поводився саме з жінками, але, як на мене, він у принципі не любив людей.