Бентежна кров - Галбрейт Роберт

Страйк давав свідчення лише в найгучніших справах і носив до суду густу бороду, яка, на щастя, відростала дуже швидко. У пресі, як правило, публікували його дуже старе фото, ще у військовому однострої. І все одно боротьба за те, щоб лишатися непомітним (чого вимагала його професія), точилася невпинно, а ще він чудово обійшовся би без журналістів, які приходили під офіс і вимагали коментарів. Увага преси відновилася, коли обидві місіс Кудрик подали на колишнього чоловіка позови. Обидві виявили неочікуваний потяг до громадської уваги: вони не тільки дали жіночому журналу спільне інтерв’ю, а й з’явилися на кількох каналах, теж разом, і розповіли про давню брехню, про приголомшливе відкриття і нову дружбу, а ще — про намір змусити Кудрика пожалкувати про день, коли він зустрів одну і другу; також дружини ненав’язливо попередили вагітну коханку в Глазго (та, на диво, стала на бік Кудрика): нехай і не сподівається, що в чоловіка лишиться бодай ламаний шеляг, коли вони з ним закінчать.

Тягнувся холодний і неспокійний вересень. Страйк подзвонив Люсі й вибачився, але вона не розтанула — понад сумнів, упевнена, що він жалкує лише про те, що сказав свою думку, а сама думка лишилася незмінною. Також Страйк з полегшенням дізнався, що з початком навчання в хлопчиків на вихідних спортивні заходи, тож під час наступного візиту до Сент-Моса йому не довелося спати на дивані та з’явилася можливість поспілкуватися з Тедом і Джоан, не відриваючись на докірливо-напружену присутність Люсі.

Тітка, як завше, старалася його нагодувати, але була слабка через хіміотерапію. Боляче було дивитися, як вона човгає кухнею, але присісти тітка відмовлялася, хоч як дядько Тед просив її про те. Суботнього вечора, коли Джоан уже пішла спати, дядько не стримався і розплакався Страйкові в плече. Колись Тед здавався небожу несхитним і непереможним бастіоном сили; Страйк, який у нормі міг спати за будь-яких умов, тепер о другій ночі не спав і вдивлявся в темряву — таку глибоку, якої не бувало в Лондоні. Він усе міркував, чи не лишитися на довше, і зненавидів себе за рішення повернутися до Лондона.

Насправді роботи в агенції було так багато, що він відчував провину й за те, як навантажив Робін і підрядників, щоб мати змогу поїхати до Корнволлу на довгі вихідні. Окрім п’ятьох незакритих справ, вони з Робін ще мусили давати раду більшій кількості працівників і старалися вибити ще один рік оренди з забудовника, який купив будівлю. Також вони намагалися — поки що безрезультатно — умовити когось зі знайомих у поліції дати їм матеріали справи про зникнення Марго Бамборо сорокарічної давнини. Моррис раніше служив у лондонській поліції, так само як і Енді Гатчинс, їхній найдавніший підрядник — тихий меланхолійний чоловік з розсіяним склерозом (на щастя, наразі в ремісії). Вони обидва теж намагалися щось добути в своїх колишніх колег, але агенція поки що отримала тільки відповіді штибу «ту справу, мабуть, миші з’їли» або «відчепися, Страйку, не до тебе тепер».

Дощової днини Страйк «пас» Мутного в лондонському Сіті, стараючись не дуже кульгати й клянучи вже другого вуличного торгівця парасолями, який попався під ноги, аж тут у нього задзвонив мобільний. Страйк чекав на нову проблему, яку треба буде вирішувати, і почуте заскочило його зненацька.

— Страйку, привіт. Це Джордж Лейборн. Чув, ти там узявся повторно розслідувати справу Марго Бамборо?

З детективом-інспектором Лейборном Страйк спілкувався всього один раз. Тоді Страйк і Робін відчутно допомогли лондонській поліції у розслідуванні, але Страйк не вважав те співробітництво аж таким тісним, щоб звернутися до Лейборна по справу Марго Бамборо.

— Привіт, Джордже. Так, ти не помиляєшся,— відповів Страйк, не зводячи очей з Мутного, який зайшов до винного бару.

— Можу зустрітися з тобою завтра ввечері, якщо тобі воно цікаво. Скажімо, о шостій в «Пір’ї»,— запропонував Лейборн.

Тож Страйк помінявся з Барклеєм і вирушив до пабу неподалік Скотланд-Ярду. Лейборн, сивий пузань середніх літ, уже був там біля шинкваса й виглядав його. Він купив собі та Страйкові по пінті «Лондон прайду», і вони пішли за столик у кутку.

— Мій старий працював над справою Бамборо разом з Біллом Талботом,— пояснив Страйкові Лейборн.— Розповідав мені про це. Щось уже маєш?

— Ще нічого. Шукаю газетні архіви й людей, які працювали в клініці, звідки вона зникла. Без поліційного досьє я мало що можу зробити, але досі ніхто не зміг мені з ним допомогти.

Лейборн, який минулого разу показав себе любителем барвистої лексики, сьогодні здавався на диво стриманим.

— То була повна чортівня, ота справа Бамборо,— тихо сказав він.— Тобі вже розповіли про Талбота?

— Кажи.

— Він зламався,— сказав Лейборн.— Натурально мав нервовий зрив. Талбот ще до тієї справи химерив, але сам розумієш, у сімдесяті про психічне здоров’я працівників ніхто не дбав. Свого часу це був класний офіцер, щоб ти знав. Кілька підлеглих помітило, що з ним щось не те, але коли підняли це питання, їм сказали стулити рота. Талбот півроку займався справою Бамборо, аж поки його дружина не викликала вночі «швидку» і його не замкнули. Пенсію він отримав, але для справи стало запізно. Талбот помер років десять тому, але я чув, що він так і не оговтався від свого розслідування. Коли йому прояснилося в голові, чоловік жахнувся власних учинків.

— А що він таке робив?

— Надміру довіряв власній інтуїції, не збирав як слід докази, не хотів розмовляти зі свідками, якщо їхні свідчення суперечили його теорії...

— А теорія полягала в тому, що її викрав Крід?

— Саме так,— кивнув Лейборн.— Хоча тоді Кріда ще називали Ессекським Різником, бо перші кілька тіл він викинув у Еппінг-Форесті й у Чиґвеллі,— Лейборн зробив великий ковток пива.— Більшу частину Джекі Ейлетт знайшли в сміттєвому баку. Просто тварина. Звір.

— Хто взяв справу після Талбота?

— Такий собі Лосон. Кен Лосон,— відповів Лейборн,— але півроку вже було втрачено, слід охолов, словом, чвирк. Плюс вона дуже невчасно зникла, ця Марго Бамборо,— додав він.— Знаєш, що сталося за місяць після її зникнення?

— Що?

— Зник лорд Лукан,— відповів Лейборн.— Щоб газети писали про якусь лікарку, коли нянечку при дітях аристократа забили до смерті, а сам він кинувся навтіки ? Навіть її плейбоївські фото вже використали... ти ж у курсі, що вона колись там працювала?

— Так,— відповів Страйк.

— Збирала гроші на освіту,— сказав Лейборн,— але мій старий сказав, що родина не зраділа, коли про це згадали. Дуже обурювалася, хоча ці фото однозначно привернули увагу до справи. Так уже наш світ улаштований,— додав він,— еге ж?

— Що з нею сталося, на думку твого батька? — спитав Страйк.

— Правду кажучи,— зітхнув Лейборн,— він погоджувався з Тал-ботом і вважав, що її викрав Крід. Не було жодних ознак, що вона планувала зникнути. Паспорт лишився в будинку, ні тобі спакованих валіз, ні зниклого одягу, стабільна робота, гроші, мала дитина.

— Важко схопити здорову двадцятидев’ятирічну жінку посеред людної вулиці так, щоб ніхто не помітив,— сказав Страйк.

— І то правда,— погодився Лейборн.— Крід своїх жертв підстерігав п’яними. Але треба сказати, що було темно, дощило. Він раніше вже робив і таке. А ще Крід умів присипляти підозри, подобатися жінкам. Деякі жертви зайшли до його квартири з власної згоди.

— В тих місцях бачили машину, схожу на фургон Кріда, так?

— Так,— відповів Лейборн,— і зі слів батька виходило, що цей момент так і не розслідували. Талбот, бачте, боявся дізнатися, що хтось просто поспішав додому на вечерю. Там не зробили навіть стандартних процедур. Скажімо, я чув, що якраз тоді нагодився давній бойфренд Бамборо. Не кажу, що то він її убив, але батько розповідав, що Талбот половину допиту намагався дізнатися, де той бойфренд був у ніч, коли напали на Гелен Вордроп.

— А це хто?

— Повія. Крід невдало намагався викрасти її у сімдесят третьому. Він, знаєш, теж давав хиби. Пеґі Гіскетт вирвалася від нього й описала його поліції ще в сімдесят першому, але користі від того вийшло небагато. За її словами, нападник був чорнявий і міцної статури — але він просто носив перуку й підбите жіноче пальто. Врешті-решт його схопили завдяки Мелоді Бавер. То була співачка в нічному клубі, двійниця Даяни Росс. Крід заговорив з нею на автобусній зупинці, запропонував підвезти, а коли вона відмовилася — спробував затягнути до фургона. Вона вирвалася, докладно описала його поліції і ще розповіла, що він казав, ніби живе біля Райського парку. Під кінець він став недбалим. Кріда згубило власне нахабство.