Остання крапля - Цикіна Галина

«Чому? За що?» — у Тані було чимало питань, але поставити їх озброєній людині вона не наважувалася.

Жінка здригнулася, коли Софія першою порушила тишу в салоні автомобіля:

— Тобі страшно?

— Що? — затинаючись, перепитала Тетяна.

— Що ти зараз відчуваєш? Переляк? Відчай? Може, безсилля?

— Я не розумію, для чого це все?

— О, це дуже довга історія. Історія про те, як ваше сімейство калічило й мордувало мене всі ці роки. І я не збираюся з тобою нею ділитися…

«Неймовірно!» — Таня не змогла стримати зойку, коли думка блискавкою сяйнула у свідомості.

— Це ти…? Ти вбила маму.

— Я нарешті вчинила справедливо й покарала цю відьму. Треба було давно встромити їй ножа в серце, дарма я стільки зволікала.

Таня притулила обидві долоні до рота. Їй здавалося, що весь кисень трансформувався у вуглекислий газ.

— То ти мене обманула, — задихаючись, мовила жінка, — і ніякої сварки з Антоном не було.

— А я і не говорила про сварку. Антон мене образив. Ні, не образив, бо всі його образи я терпіла стільки років. Він мене зрадив, за що й дістав по заслузі.

Тетяна заплющила очі. У голові паморочилося, перед очима застрибали білі мушки.

— Ти везеш мене світ за очі, щоб убити? Чому не зробила цього раніше?

— О, я рада, що ти запитала, — оживилася Софія. — Розумієш, я бачила в житті стільки несправедливості. І одного дня вирішила, що тих, хто чинить несправедливо, слід карати. Випалювати їх вогнем, щоб і сліду не лишалося на цьому світі.

— О Боже. Тіло матері теж ти підпалила?..

— Ха, це було нескладно. Трохи облити тіло етиловим спиртом, замінити свічку в головах на спеціальну, зі спецефектами, так би мовити.

Таня відчула, що тремтить усім тілом. Вона вчепилася в ремінь безпеки, наче він міг урятувати від кулі.

— От ми й приїхали, — буденно мовила Софія, — тут ти й зустрінеш свою смерть.

Тетяна поглянула на невеличкий цегляний будинок, що визирнув із-за насадження. У дитинстві батько кілька разів брав їх з Антоном сюди. Зазвичай це були не дуже цікаві поїздки, але Таня завжди пишалася батьком і братом.

«Що ж із нами сталося?» — подумала жінка.

Вона перевела погляд на дуло пістолета.

— Ні, — тихо мовила вона.

— Що? Говори голосніше, — Софія саме паркувала автомобіль.

— Тут помреш ти! — Таня кинулася на Софію і схопила її за горло.

Дівчина не очікувала таких маніпуляцій. Вона автоматично натиснула на гальма. Автомобіль смикнувся і заглох. Софія вдарилася грудьми об кермо.

Таня виявила, що тепер перебуває у вигіднішому становищі. Продовжуючи однією рукою стискати горло нападниці, другою вона спробувала вирвати з її рук зброю. Врешті пістолет випав із Софіїної руки й застряг між сидіннями. Тетяна потяглася до нього, але не встигла.

Рухи Соні були значно швидшими. Перш ніж Тетяна дотяглася до зброї, Софія схопила її за волосся і вдарила лобом об передню панель. Тетяна відчула, як у голові паморочиться, а в очах темніє. Вона спробувала вирватись, але відчула ще один удар. Наче її голова була баскетбольним м’ячем у Софіїних руках.

Жінка безсило махнула руками в бік супротивниці. Вона й сама не очікувала, що зачепить нігтями Софіїну зіницю. Дівчина скрикнула й послабила хватку. Тетяна смикнулася до дверей, відчуваючи, як пазурі нападниці виривають їй волосся з корінням. Та все ж їй удалося звільнитися: вона відчинила дверцята й буквально вивалилася з автомобіля.

Доки Соня стогнала й терла пошкоджене око, Тетяні вдалося дістатися дерев’яного порогу. У жінки була слабка надія сховатися в домі, а тоді викликати допомогу. Хто знає, може, старий телефон тут ще працює.

Жінка смикнула ручку дверей, потім ще, і ще, і ще.

— Ні! Ні! Ні! — заволала жінка.

Звісно, будинок був замкнений.

Таня вперлася ногами й стала обома руками тягти залізний замок, сподіваючись, що він обірветься, але дива не сталося. Замерзле залізо міцно охороняло вхід у дім.

Раптом позаду прозвучало голосне «бабах». У звичайних умовах Таня вирішила б, що то салют гримнув десь неподалік. Але куля, що пробила діру в дерев’яній дверній дошці, не залишала жодних сумнівів.

Тетяна зрозуміла, що тут вона легка мішень, і щойно їй неймовірно пощастило. Тож жінка помчала за будинок. Вона знала, що батько, будуючи цей дім, задля економії тепла поставив одне-єдине віконце. Тож тепер усі Танині сподівання були саме там.

Спотикаючись і допомагаючи собі руками, жінка обігнула дім. Схопила цеглину, що знайшла під ногами, і жбурнула в шибку. Скло дзенькнуло і нерівномірними шматочками посипалося додолу.

Тетяна почула Софіїні швидкі кроки неподалік. Вона метушливо схопилася за раму, незважаючи на друзки скла, що різали долоні. Підступила ближче, аби було зручніше відштовхнутися. Несподівано у повітрі пролунало металеве клацання, а потім жінка відчула неймовірний біль у нозі.

Таня закричала. Їй здалося, що якийсь пекельний металевий пес виліз із-під землі і зчепив свої щелепи на її гомілці.

Жінка протерла очі від сліз і побачила, що втрапила у ведмежий капкан. Спробувала витягти ногу, але це завдало такого нестерпного болю, що Таня впала навзнак.

Коли з-за рогу вигулькнула Софія з пістолетом, Таня спробувала відповзти, але дарма. Сталеві лещата намертво вчепилися в ногу.

— Таню, Таню, — присіла поруч Софія, — невже ти думала, що такий параноїк, як Антон, залишить спосіб пролізти до його будинку?

Дівчина нависла над Тетяною.

— Хоча це досить поетично, — посміхнулася Соня, — тепер ти хоч розумітимеш, як я почувалася всі ці роки.

— За що? — простогнала Таня. — Що я тобі зробила?

— Я знаю, що тобі розповів Антон тоді, багато років тому. І ти пошкодуєш, що тримала це в секреті. — Софія різко потягла капкан на себе.

Таня ще встигла почути хрускіт власної гомілкової кістки, перш ніж знепритомніти від болю.

Розділ 41

На перший погляд в оселі подружжя Доль не було нічого незвичного. Здавалося, що господарі будинку, як завжди, десь бігають у своїх справах, а дім усе ще очікує їхнього повернення. Але то тільки ззовні було так.

Поглянувши на горілий слід у комірчині, а також відшукавши папку з дивними паперами, Вероніка подумала, що ці стіни, напевне, наскрізь просочені болем і стражданнями.

Тож коли Вероніка виходила із чужого будинку, їй не давали спокою дві тягучі думки: по-перше, велика кількість книг із фізики, техніки та електроніки. Жінка звернула на них увагу, ще коли вперше залізла до будинку Доль. Вероніку це здивувало, бо Антон не був схожий на того, хто взагалі хоч колись тримав книжку в руках, але вона вирішила тоді не вдаватися до стереотипних суджень.

«А що, спортивний тренер не може читати книги?» — шепотіла критична підсвідомість.

Зараз же Вероніку потрохи закутувала підозра, що вона таки потрапила в полон ярликів і переконань. Їй тоді й на думку не спало, що не Антон, а його дружина, світловолоса й трохи залякана домогосподарка Софія, може цікавитися будовою електронних приладів та вивчати властивості матерій.

Коли жінка побачила те повідомлення в газеті про смерть Софіїної матері, у голові клацнув перемикач, ніби загорілося слабке світло, але Вероніка не хотіла вірити обрисам того, що з’явилося в її уяві.

Ще одна думка, яка не давала жінці спокою, — це та дивна папка, що лежала на столі. Коли Вероніка побачила теку, у неї від хвилювання коліна затряслися. Вона була схожа на ту, що Антоніна Йосипівна тримала в руках у день смерті. Вероніка ще здивувалася, чому правоохоронці не взяли її як речовий доказ. Але розкривши папку, жінка зрозуміла чому. Там, звісно ж, були зовсім інші документи.

Але, як не дивно, інформація в ній насторожила Вероніку. Жінка зрозуміла, що надто погано знає Софію, щоб робити якісь висновки, тому вирішила розпитати в того, хто спілкувався із цією скромною і мовчазною дівчиною найбільше, — Олесею.

Вероніка, не гаючи часу, попрямувала до будинку Шевченків, але її шлях (як і хід думок) перекрив Тарас, що вигулькнув посеред дороги.