Остання крапля - Цикіна Галина

Кілька пар очей запитально дивилися на Мирослава: мовляв, що робити?

— Вважатимемо, що нам відчинили, — пробурмотів хлопець і зайшов у коридор.

Мирославу не доводилося бувати в гостях в Антона та Софії, але перше, що його здивувало в будинку, — це не дуже комфортна температура. Ні, там, звісно, було тепліше, ніж на вулиці, але для житлового дому все ж холодно.

«Та камон! Невже Антон такий скнара, що навіть на опалення грошей шкодує»? — подумав хлопець.

Наступне, що привернуло увагу Мирослава в оселі, — це неприємний запах пригорілого м’яса.

Хлопець ще раз покликав господарів, але наперед розумів, що це марно. У домі нікого не було.

І цей неприємний запах.

— Може, краще дочекатися їх надворі, бо впаяють нам догану, — промовив один зі слідчих.

— Швиденько огляньмо дім, якщо вже ми тут, — Мирослав зайшов у вітальню, — папка не повинна бути десь далеко.

— О, погляньте, — покликав експерт, який обшукував кімнату, — схоже, цього Антона вчора дружина кинула.

Мирослав попрямував до вітальні, де слідчий показував зім’ятий папірець. Хлопець перечитав записку, але сконцентруватися завадив сморід.

«Може, вони забули щось на плиті?» — подумав Мирослав.

— Твою ж… — вилаявся слідчий, що оглядав комірчину.

Чоловік прикрив рота й носа та прожогом вискочив із дому. Прокурор та решта групи почули, як він блює за порогом.

Мирослав був у вітальні, найбільш віддаленій кімнаті від комірчини, тому до місця пригоди прийшов останній.

Уся пошукова група, окрім слідчого, який блював, уже скупчилася біля входу. Більшість чоловіків фукала й відверталася. Мирослав сам ледь стримав нудоту, коли побачив на підлозі почорнілий труп. Тіло більше нагадувало шматок пригорілого м’яса, було б і незрозуміло, що це людина, якби не скорчене обличчя із роззявленим, обгорілим ротом. Ядучий запах від трупа, який проникав через шпарину, тепер заповнив увесь будинок.

— Якого біса? Що це? — запитав один зі слідчих, юнак, віком не старший за Мирослава.

— Подивися уважніше, йолопе! — відповів інший член групи.

Мирослав теж перевів погляд на стіну, де розповзся чорний горілий слід.

— Його, видно, добряче жахнуло струмом, — мовив «молодий» слідчий.

— Ага, — кивнув його колега, — дивно, що хата не загорілася. Потім він повернув обличчя до прокурора. — Що робитимемо?

Мирослав прикрив рота рукою і обмірковував ситуацію.

— Для початку, — врешті мовив хлопець, — викликаємо експертів і патологоанатома: необхідно підтвердити, що це саме Антон Доля. А якщо це так, тоді, фак, де його дружина?!

Мирославині колеги зайнялися непростою роботою.

Слідчий, що першим побачив труп, нарешті вгамував свій організм. Аби прийти як слід до тями, тремтячими руками він набрав жменю снігу й протер обличчя.

— Ти як? — поклав йому руку на плече колега.

— Жити буду, — відповів чоловік.

Ці двоє були єдиними з групи, хто перебував на вулиці, але стояли вони спиною до воріт. І жоден не помітив, як повз проїхали старенькі сірі «жигулі» із Софією Долею за кермом.

Розділ 37

— Не думала, що ти така хороша водійка, — мовила Таня, спостерігаючи, як Софія впевнено кермує автомобілем.

— Мене Антон навчив, — видихнула дівчина.

— Антон?!

— Ага. Щоб я забирала його, коли він десь засидиться за столом. Хоча водійських прав він так і не дозволив мені оформити.

— От гад корисливий.

— І не кажи, — прищурила очі Софія і тихо додала: — Видно, це сімейне.

Тетяна почула останню фразу, але вдала, ніби ні.

«Ця дівчина багато пережила», — подумала Таня.

Вона хотіла якось урятувати ситуацію, але її думки перескочили на зовсім інше. Їхній автомобіль саме проїжджав повз місцевий заклад загальної середньої освіти.

Це була найбільша школа райцентру й чи не найкрасивіша будівля в Богданівці. Місцева директорка вкладала в неї всю душу й серце, тому школа була сучасною і красивою — як зовні, так і всередині.

— Боже, — спохватилася Тетяна, — я ж не повідомила про наші плани Вероніці. Вона хвилюватиметься.

— А хіба ти не казала, що у вашій школі сьогодні педрада? — запитально підняла брову Софія.

— А, так, справді. Я відпросилася у зв’язку з обставинами, а Вероніка зараз усе одно не зможе відповісти. Потім їй передзвоню, коли на місці будемо, — відклала телефон Тетяна.

— Хороша ідея, — усміхнулася Софія.

Вероніка щосили намагалася вхопити нитку розповіді доповідачки, але марно. Керівниця методичного об’єднання вчителів математики, сивочола жінка передпенсійного віку, беземоційно та вицвіло розповідала про нові правила оформлення класних журналів, але Вероніці здавалося, що її насильно занурюють у тягучий транс. Кожен погляд на годинник доводив, що клятий час спинився в цьому місці, приспаний монотонним бурмотінням учительки.

«Недарма ходять чутки, що діти засинають на її уроці. Інакше неможливо вберегти свою психіку від такої розповіді», — промайнула іронічна думка.

Вероніка вкотре потяглася до телефона, аби перевірити час, але мобільний голосно завібрував. Жінка підскочила від несподіванки, розбудивши своїх рухом кількох колег.

Пробурмотівши: «Вибачте, це терміново», Вероніка вилетіла з класного кабінету під заздрісні погляди інших вчителів, яким поки не судилося звільнитися від прослухування методики ведення журналів.

«Хто б це не був, я щаслива, що він зателефонував», — раділа свободі жінка.

— Алло, — відповіла вона, вийшовши на широкий шкільний ґанок.

— Вероніко, Таня з тобою? — почувся стурбований голос баби Ліди.

— І вам доброго дня, Лідіє Степанівно.

— Ой, Вероніко, нема коли ручкатися. У нас нова біда.

— Що сталося? Що за біда?

— Почекай, у мене антенки тікають, зараз стану в інше місце…

«Антенки тікають?» — Вероніка спробувала розшифрувати слова бабусі.

У телефоні почулося голосне клацання.

Вероніка тим часом здогадалася, що мала на увазі бабця, і перевірила рівень зв’язку оператора.

— У мене з антенками все добре, — мовила жінка й почула відлуння власного голосу.

«Баба Ліда увімкнула гучний зв’язок», — усміхнулася вона.

— О, нарешті, — вигукнула бабця так голосно, що Вероніці довелося відсторонитися від слухавки. — Вероніко, тут таке робиться! Антона Долю струмом убило!

— Як? Кого? — Вероніка спробувала обпертися об стіну, відчувши, що зараз буде новий наплив кольорових картинок.

«Антона?.. Не може цього бути…» — стрибали думки, а разом із ними чіткішими ставали голоси трудовика та фізкультурника, що, як і вона, вирвалися зі своїх засідань і тепер курили за школою, наче старшокласники.

— От дурнуватий зв’язок! — скрикнула баба Ліда ще голосніше. — Антона, кажу! Антона!

— Я почула, — Вероніка струснула головою, щоб відігнати картинки, а заодно переклала мобільний у другу руку, бо здавалося, що барабанна перетинка правого вуха от-от лусне, — просто спантеличена.

— Спантеличена?! Та ми всі тут такі. Вранці його знайшла слідча група. Правда, кажуть, що ще не підтвердилося, чи то його тіло. Але я чула, як Мирослав розповідав комусь телефоном, що то, найімовірніше, Антон. Вважають, що його вразило струмом, коли він хотів полагодити світло, бо на щитку пробку вибило. Отак був-був — і пропав ні за цапову душу.

— А Софія? Що з нею?

— А нема Софії…

— Тобто?

— Зникла кудись. Оці полісмени записку знайшли, що вона йде від Антона. Записку знайшли, а Софію — ні.

Хмарки пари, що частіше стали вилітати з Веронічиного рота, візуалізували стан її організму.

— Та я з Танею, власне, хотіла поговорити, — продовжила баба Ліда вже більш стишеним голосом, — але вона слухавки не бере. Видно, досі не хоче зі мною розмовляти. То, може, ти її якось підтримай. Бо який не який, а брат таки…

— Але Таня не зі мною. Вона відпросилася з педради ще минулого тижня.