Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)
- Ну що ж, - промовив капiтан Андрiйко. - Перейдемо, Дмитре Iвановичу, до наших баранiв, як ви любите говорити... У нас тут цiкава справа. Пам'ятаєте, як ми з вами розшукували убивцю реемiгранта з Канади Гущака i скарб Харкiвського банку Апостолова, що його було вивезено i сховано у двадцятих роках?..
Коваль закивав.
Вiн уважно розглядав капiтана Андрiйка. Давно не зустрiчався iз своїм колишнiм помiчником i тепер дивувався, як той змiнився за цi роки. Андрiйко погладшав, здавалося, став не таким поворотким i рухливим, i шрам на щоцi, огрубiвши, надав обличчю бiльшої суворостi.
Капiтан далi коротко розповiв про убивство Людмили Гальчинської i сказав, що порадитись iз полковником його наштовхнула дивна схожiсть знайдених в убитої жiнки коштовностей на тi стрази, пiдробки iз простого скла пiд алмази, якi були знайденi пiд час будiвництва нафтопроводу пiд Києвом. Тодi юрисконсультом Козубом було убито Андрiя Гущака.
- Спочатку, коли вперше побачив їх, - говорив далi капiтан, я не повiрив своїм очам, а чим бiльше мiркував над цим, усе дужче переконувався, що не помилився. Однак одна голова добре, а три, -капiтан посмiхнувся в бiк Спiвака, - краще. I думаю, що зараз ми розрубаємо цей вузол. Не заперечуєте, Петро Яковичу?- спитав капiтан, витягаючи з кишенi ключ i прямуючи до високого металевого сейфа у кутку кабiнета. - Правда, без понятих ми нiби порушуємо закон, але потiм знову опечатаємо... Хочу вам, Дмитре Iвановичу показати цi речi... Признаєте чи нi?
Вiн iще раз глянув на Спiвака. Той мовчки кивнув.
- Ми тут у себе тримаємо як речовi докази... А вам показуємо для пiзнання. Маємо право, якщо вважати це звичайним слiдчим експериментом; - хитро посмiхнувся Андрiйко. - Тiльки так.
- Протокол будете складати? - в свою чергу пожартував полковник. - Правопорушники!
- На цей раз обiйдемося без нього, Дмитре Iвановичу.
Поки капiтан вiдчиняв замки сейфа, виймав скриньку з коштовностями, знайденими у Гальчинської, у пам'ятi Коваля перебiгла давня iсторiя розшукiв убивцi реемiгранта Гущака, якi вiн проводив разом з Андрiйком, тодi ще лейтенантом...
Це було в роки громадянської вiйни. Ховаючи вiд бiльшовикiв цiнностi Кредитного банку, що iснував у тодiшнiй столицi України Харковi, керуючий банком Апостолов за допомогою анархiстського загону на чолi з отаманом Андрiєм Гущаком вивiз i закопав коштовностi бiля залiзничної станцiї Лiсова, пiд Києвом. Мiсце було вiдоме тiльки трьом: самому Апостолову, Андрiю Гущаку i, як виявилося пiзнiше, ще й колишньому спiвробiтнику чека Козубу.
Через багато рокiв пiсля Великої Вiтчизняної вiйни постарiлий Гущак, який втiк пiсля цiєї акцiї, вирiшив повернутися на Україну i вiддати Батькiвщинi схованi ним i Апостоловим багатства. Тим часом колишнiй банкiр опинився у психiатричнiй лiкарнi, бо зазнав тодi ж тяжкого стресу, до якого спричинилася втрата багатства i сiм'ї.
По дорозi до сховки на станцiї Лiсовiй реемiгранта Гущака пiдстерiг Козуб, який i штовхнув колишнього спiльника пiд колеса електрички... Та нiхто з них не знав, що у сховку на Лiсовiй Апостолов поклав не справжнi алмази, а так званi "стрази" - пiдробку i що на цю сховку, прокладаючи трасу газопроводу, давно натрапили будiвельники, якi й здали знахiдку до музею...
Тепер виявилося, що справжнi коштовностi були в iншому мiсцi i невiдомо як потрапили до рук спiвачки Людмили Гальчинської...
Капiтан обережно вiдчинив дерев'яну скриньку, у якiй тепер зберiгалися знайденi коштовностi, i блиск дiамантiв освiтив кiмнату.
Полковник Коваль схилився, над ними. Пiсля розслiдування справи загибелi реемiгранта Гущака бiля станцiї Лiсової вiн поцiкавився вмiстом скарбу, схованого Гущаком там. Виявилося, що в тому тайнику, випадково розкопаному будiвельниками, були рiзнi фiнансовi документи, векселi внутрiшнi i закордоннi, якi втратили свою силу, i трохи iноземної валюти. Крiм того, у окремому шкiряному саквояжi лежали загорнутi в замшу алмази та iнше дорогоцiнне камiння, кiлька золотих перснiв з дiамантами. Як виявилося, усi дорогоцiннi камiнцi, серед них i великi алмази, були майстерною пiдробкою iз звичайного скла, що їх називають "стразами", а золотi перснi - iз мiдяного сплаву.
- Так, вони, вони... такi самi... - зрештою вимовив Коваль.
- Ювелiрною експертизою встановлено, що справжнi, - зауважив радник юстицiї...
- Я добре пам'ятаю оцей дiамант, - показав полковник на великий прозорий камiнець, що мiнився свiтлими вогнями. I сережки дуже схожi. - Пiсля самогубства Козуба ми з Остапом Володимировичем ходили до музею, де зберiгалися тi фальшивки, цiкавилися: що ж було знайдено будiвельниками, заради чого Козуб пiшов на вбивство, - пояснив Коваль Спiваку. - Так, Остапе Володимировичу?
- I не раз. Я, наприклад, заходив до музею тричi.
- Що ж виходить? - мiркував вголос полковник. - Виходить, що у Апостолова були двi сховки. Одна з фальшивими алмазами, а друга iз справжнiми. I Гущак знав про обидвi... Чого вiн спочатку подався у Лiсову, де були фальшивi?
- Думаю, йому кортiло подивитися одну й другу, - сказав Андрiйко. - Тiльки до другої, а втiм, i до першої, вiн таки не добрався... Перешкодив Козуб...
- Якби дiзнатися, де була сховка iз цими справжнiми дiамантами, - зауважив Коваль. - Ясно, що цi кiлька дрiбничок не складають усього скарбу. Де ж решта? Думаю, не могла ця сама Гальчинська пустити за вiтром скарби цiлого банку.
- Так. Вона не дуже шикувала, хоч нi в чому собi не вiдмовляла, - сказав Спiвак,
- Навiть у платних коханцях! - вкинув капiтан.
- Але як це все потрапило до її рук - от у чому питання. Звичайна естрадна спiвачка нiбито без якихось широких зв'язкiв... - говорив далi радник юстицiї.
- Якщо не брати до уваги того гестапiвця, бiс його мамi! - вкинув капiтан.
- Ну, не привiз же вiн їй цiнностi з Берлiна!
- Може, Апостолов саме в неї i ховав, тут була та сама друга його сховка, - припустив капiтан,
- Нi, нi! - категорично вiдкинув таку версiю Коваль. - Навiть найулюбленiшiй коханцi Апостолов не довiрив би такi скарби. Крiм усього, у нього в той час була молода дружина, колишня вихователька доньки Клави, iм'я її, здається, було Єфросинiя Iванiвна, їй у крайньому разi довiрив би.
- Навряд, Дмитре Iвановичу. До неї першої прийшли б з обшуком.
- Бачу, що ця знахiдка у Гальчинської породжує бiльше запитань, нiж є вiдповiдей, - зiтхнув Спiвак. - Але тим часом нам треба шукати вбивцю Гальчинської.
- Добре, повернемось до наших баранiв, - посмiхнувся Андрiйко, навмисне вживаючи улюблену приказку Коваля.
Дмитро Iванович зрозумiв капiтана i у вiдповiдь добродушно кивнув: мовляв, повертайтеся, Остапе Володимировичу, до ваших баранiв, до ваших справ, я не маю претензiй...
17
Час минав, Минали днi, мiсяцi. Громами, пожежами, вибухами прокотилася над головою Люцiї на захiд вiйна. Київ було визволено, i мiсто потроху поверталося до нормального життя. Центральний проспект - Хрещатик - i прилеглi до нього вулицi iще лежали в руїнах. Влiтку досить було найменшого подуву вiтру, щоб над купами цегли рудим туманом пiдiймався у повiтря тонкий пил. Люди обережно ходили по вузьких, нерiвних стежках серед битої цегли. Ще було голодно у мiстi, люди жили гаслами i надiями. Панувала ейфорiя, яка охопила все суспiльство, загальне пiднесення духу, яке долало навiть гiркий сум за полеглими у вiйнi, за безвинними жертвами Молоха.
Цього мирного сiчневого дня Люцiю, яка була на репетицiї хору, покликали до телефону. Вона здогадалася, хто може дзвонити, i притьмом побiгла до артистичної вбиральнi. Люцiя не помилилась: її новий приятель - майор з вiйськової комендатури Iгор Петрович Єпiфанцев - нагадував, щоб iшла на площу Калiнiна, де вiдбудеться акт вiдплати фашистським катам - прилюдна страта гестапiвцiв, якi лютували у Києвi.
Люцiя подякувала, поклала трубку на важiль телефону i повiльно вийшла з кiмнати. Вона була збентежена, почуття її двоїлися, її тягло пiти на площу, власними очима побачити страшне видовище, i водночас щось стримувало її, мовби боялася за себе. Та зрештою чого їй нiяковiти, адже не її каратимуть, а їх. Що їй тi гестапiвцi?! Вона не служила у них. Сама їх боялася! А те, що приймала Курта, так то тiльки, щоб врятувати життя. Кожен тодi рятувався як мiг, i хто її звинуватить, що вона це робила у свiй спосiб. Зрештою, вона теж жертва фашистiв - хiба не обдурив її пiдло гауптштурмфюрер, який втiк, покинувши її напризволяще...
В останнi днi перед появою радянських вiйськ вона причаїлася у своїй квартирцi. В мiстi коїлося щось страшне, падали снаряди, мiни, нiмецькi команди вогнеметами палили будинки i пiдривали їх вибухiвкою. Навiть у вузькому промiжку мiж будинками висiв рожевий вiдблиск мiських пожеж. Курт подзвонив їй пiд вечiр, наказав готуватися до виїзду, сказав, що за годину приїде. Вона гарячково спакувала свiй чемодан i, радiсно знервована, ловлячи вухом шум мотора на вулицi, чекала Курта.
Проте вiн не з'явився. Нi за годину. Нi за двi. Нi протягом ночi... Стомлена, позбавлена сил, Люцiя непомiтно для себе заснула, сидячи у крiслi.
Прокинулась, коли над мiстом уже займався новий осiннiй день. Здавалося, уже нiколи бiльше не побачить Курта, не побачить Європи, що доля позбиткувалася з неї... їй стало дуже самотньо i лячно на душi, мучило передчуття повного краху пiсля того, як повернеться Радянська влада, яка знищить її маленький, виплеканий за два роки затишний свiт. Якийсь час вона ще надiялася, що Курт повернеться. Навiть коли радянськi вiйська увiйшли у Київ. Адже битва iще тривала... Особливо пiднеслася духом, коли нiмцi знову потiснили ворога i забрали назад Житомир, що був воротами до столицi... Проте сподiванням її не судилося здiйснитися...
