Павел Паштет Белянский - Записи за 2015 год
Например,
Её дочь умерла в шесть лет, утонула в реке, отдыхая у бабушки в Днепропетровске. Как она пережила, сама не понимает. Помнит, как заплетала мертвой, посиневшей доченьке косички, и левая все выходила какой-то кривоватой, и она её распускала и заплетала опять, распускала и опять заплетала.
Через четыре года почтой пришла официальная бумажка, на бланке и с печатью. В бумажке городские власти Днепропетровска в учтивой форме оповещали её о реконструкции кладбища под городской парк культуры и отдыха, предложили перезахоронить останки дочери, а так же предупреждали, что все невостребованные в течение двух месяцев могилы будут пущены под бульдозер.
В Днепропетровск из Киева она выехала на следующий день.
Трогать могилу она никому не дала. Сама, в одну лопату, выкопала яму. Сама открыла трухлявую крышку гроба. Сама, своими руками, косточка за косточкой, переложила дочку в новый гробик. И косичку её тоже, ту самую, непослушную левую.
Ехала в Киев в купе. Выкупила все четыре места и ехала, придерживая останки доченьки руками.
Перезахоронила её на Берковецком кладбище, тоже сама. Поп отслужил над свежей могилой заупокойную. Она прикрутила к оградке медальон с портретом дочери, смешной и кудрявой. Легла рядом. Думала, что больше никогда не встанет.
А прожила еще пятьдесят лет.
Она рассказывала мне свою историю вчера, тихо улыбалась виноватой улыбкой и немножко плакала, совсем чуть-чуть, за что очень много извинялась.
Ей исполнилось 79 лет.
Она заказала двойной памятник — дочери и себе, потому что они скоро, совсем скоро наконец-то будут вместе.
10.09.2015
Особливості таксування по-київськи
Сьогодні п'ятниця, а по п'ятницях я дав собі обіцянку писати в блог виключно українською мовою.
От же розпочнемо експеримент, бо українською я взагалі пишу вперше.
Робить зауваження, якщо вважаєте за потрібне.
І поговорімо за київських таксистів.
Наприклад,
Тією зимою, коли на Грушевського дим від палаючих шин закопчував щити озвірілих «беркутівців», потягом з Донецька в Київ приїхала одна моя знайома жіночка. Південний вокзал, ранок, сніг дрібною рисовою крупою насипає з низького неба і холод пробирає до хребта. Знайома сідає у таксі, яке заздалегідь, ще й з вагону, викликала телефоном на вокзал. Пошарпаний «шевроле лачеті» з таким же пошарпаним водієм за кермом, якій курить в відкрите вікно, поки чекає на пасажирку.
В салоні авто холод, і пролітають одинокі сніжинки.
У таксиста втомлений вид і червоні з недосипу очі.
— Усе в порядку? — про всяк випадок питає знайома. Їй самій тривожно, всю ніч сусіди по купе лякали один одного десь підслуханими подробицями київського майдану, розповідали про кривавий «правий сектор» та ховали страх за пляшками з пивом.
— Ні, - качає головою таксист. — Ось з ранку бійці «правого сектору» напали на таксистів у вокзалу. Мені у машині вибили скло. А мені ще вас везти.
Знайома з переляком дивиться на водія, на його втомлене обличчя, на вікно з його сторони, озирається навколо.
— Та поїхали, поїхали! Чого ж ми стоїмо? — вигукує вона, і за спинами пасажирів біля виходу з вокзалу їй вже мариться той самий невідомий «сектор». — Поїхали вже так! Що ж робити!
— Можна так? — перепитує таксист.
— Можна, можна, тільки поїхали вже!
Вони їдуть по Києву. Знайомій холодно, вона ховає руки до кишень, тремтить, але терпить. Водій навпаки, йде, підставляючи обличчя зустрічному вітру, посміхаючись якимось своїм думкам.
Біля свого під'їзду знайома виходить з машини та розплачується через водійське вікно.
- Дякую, — каже вона водію.
— Вам дякую, — відповідає водій, тисне кнопку на підлокітнику, скло в його вікні автоматично закривається, і машина зі всіма закритими вікнами від'їжджає під здивованим поглядом знайомої.
Наприклад,
Того року до мене в гості приїхала теща з Росії.
Одного разу їй треба було з'їздити до своєї подруги, та вона попросила мене її супроводжувати.
— Про всяк випадок, — сказала вона. — Все ж таки я з Росії, а у вас тут хунта.
Ми викликали таксі і сіли в машину.
Теща, з панікою дивлячись то на мене, то на таксиста, намагалась згадати, як сказати українською мовою, куди нам треба їхати. Від несподіваного страху за своє російське життя, вона навіть не змогла відразу зміркувати, як українською вітаються.
Я, зрозуміло, підло мовчав, спостерігаючи за тещею і таксистом.
— Здоровєнькі, - нарешті видає теща, з наголосом на «є», таке м'яке російське «є». — Здоровєнькі були.
— Ого, — дивується таксист і киває головою.
— Будьте ласкаві, господи Боже мій, як же по-вашому буде проспект, — шепоче теща.
Таксист озирається на неї, гмикає:
— Ви, шановна, або переходите на людську мову, або я поки немовлям перекушу, якщо ви не заперечуєте…
Наприклад,
Якось викликаю таксі, приїжджає небесно-блакитний Ланос, за кермом якого несподівано для мене сидить жінка, молода й гарна. Ми їдемо мовчки. Я мовчу, поглядаючи, як вона управляє машиною. Вона поглядає на мене у відповідь, ніби чекає на щось.
— Ну, — нарешті каже вона.
— Що, ну? — не розумію я.
— Будуть якісь поради?
— А що, вони потрібні?
— Зазвичай вони завжди бувають від чоловіків.
— В такому випадку, — кажу, — у вас колір нігтів не пасує до кольору машини.
— Та то я не на тому авто сьогодні, - сміється жінка. — Зазвичай я їжджу на червоному Ланосі, але він у ремонті.
— В такому випадку, все гаразд.
— В такому випадку, — відповідає вона мені в тон, — можете самі вибрати собі радіостанцію.
І ми їдемо далі, підспівуючи удвох «Океану Ельзи».
11.09.2015
Патриотические стандарты
Вечер, ноутбук на коленях, скайп, в скайпе жена разговаривает со своей мамой, которая по совместительству моя та самая российская теща. Диалоги о погоде, здоровье детей, средствах для отбеливания зубов, рецептах холодца.
— А Витя переехал в Россию. Чтобы не попасть под мобилизацию, — доверительно сообщает теща и ждет реакции моей жены. Моя реакция всем известна, не актуальна и безынтересна российской стороне.
Тут важно сказать, что моя жена — военнообязанная, медицинская сестра, прапорщик ВСУ, служила в свое время в 93-й бригаде. Её мама, которая моя теща, очень переживает, что жену призовут в войска, и потому убедить нас уехать жить в Россию стало последнее время для тещи задачей номер один.
— Сбежал Витек? — кривится жена.
— Переехал, — ищет формулировки теща. — Все-таки молодой мальчик, жить еще и жить.
Витек, это сын украинской подруги моей тещи. В том году за неуспеваемость его выставили из Днепропетровского университета, потом уволили с фирмы, с должности продавца бытовой техники, куда его сразу после отчисления пристроила мама по своим бухгалтерским связям. Теперь Витя у родственников в России, пока мама ищет варианты продать квартиру и уехать следом.
— А если Косте придет повестка из военкомата, он куда будет сбегать? — интересуется жена.
Костя — это второй зять моей тещи, муж её второй дочери, гражданин России, тоже военнообязанный.
— Почему это ему вдруг должна прийти повестка? — поводит плечами теща.
— Мы год назад тоже не думали, что у нас может быть мобилизация, — отвечает жена. — А вот уже шестая волна мобилизации по стране. Не надо зарекаться. Так куда Костя будет сбегать, если ему вдруг придет повестка, а?
— Он никуда сбегать не станет, — поджимает губы теща. — Он не такой.
— Значит, Костя не такой, и он молодец. А Витя такой, и он тоже молодец, — удивляется жена. — Вы там определитесь, что ли, кто у вас молодец, кто предает свою страну, или кто не предает.
Теща молчит, моргает в монитор, шевелит губами.
— Давай не будем об этом говорить?
Жена легко соглашается. Разговор быстро замолкает, комкается, они прощаются. Жена со стуком закрывает ноутбук и уходит на кухню.
Я слышу, как она гремит кофеваркой и резко хлопает дверцами шкафчиков.
14.09.2015
Поколение выживших
Когда я слышу хоровое блеянье «всёпропальщиков» о зрадах и трудностях, мне хочется гнать их пинками на какое-нибудь старое киевское кладбище, например Байковое или Лукьяновское. К заросшим бурьяном, неухоженным старым могилам, в которых лежат люди, родившиеся и умершие в прошлом, двадцатом веке. К табличкам на ржавых оградах, с годами рождения и смерти, и коротким тире, отмеряющим промежуток жизни где-то между 1900-м и 1997-м годами.
