Ірина Солодченко - Перекручена реальність
О другій ночі хазяїн квартири, нарешті, заворушився. Тьмяними очами він дивився на Олю, намагаючись втямити, звідки вона взялася… Насилу сфокусував погляд і прохрипів «Привіт!». Не дочекавшись відповіді, він з чималим зусиллям піднявся й вийшов на кухню. Задзюркотіла вода…
Повернувшись, знову вмостився у той самий кут. Потім дістав пачку сигарет і витяг губами одну цигарку.
– Як ти увійшла? – нарешті витиснув з себе.
– Двері були відчинені…
– А…
Мовчанка…. Поплутані волосся, нужденний вигляд… Її жіноче серце кров'ю обкипало. Ладна була зірвати з нього одяг, щоб випрати й випрасувати. Привести це створіння до життя… І заради чого він так живе? Невже заради цього чорно-білого шедевру?
– У мене іноді таке трапляється… Запій…
– Без цього не можна?
– Не знаю… Напевно, не можна…Коли вже все дістає, окрім коньяку нічого не допоможе… Та ти не второпаєш..
– Чому? Я всього в житті надивилася… То моя професія – все второпати…
– І що ти второпала?
– Що 80% злочинів коїться в алкогольному або наркотичному сп’янінні… Це найменше, що кидається в око….
Від своїх слів і самій стало незатишно. Ось почала менторським напутливим голосом повчати… Наче стара тітка… А ті дівчатка, які до нього забігають, вони не повчають… Вони просто прикрашають дозвілля…
– А чому телефони скотчем обгорнуті?
– Коли людина напивається на самоті, то починає всім надзвонювати і теревеніти казна що… Або їй хтось дзвонить… Так це, щоб не було спокуси…
– Заздрю тобі…
– Чому?
– Що ти можеш так просто напитися, і тобі нічого за те не буде. Мені теж інколи свербить упитися, та не маю на це права.
Назар здивовано звів очі, чекаючи на пояснення.
– Бо кожної хвилини мені можуть зателефонувати якісь адвокати, прокурори, їх прибічники та поплічники. І що то буде за кіно, якщо їм відповість налигана суддя? – скрикнула несподівано для себе самої. І додала у розпачі. – А склеювати телефони не здогадалася… А якби ти знав, як мені інколи хочеться нічого не бачити і не чути довкола себе….
Хлопець мовчки схилив голову…. І прошепотів…
– Оля, ти така вродлива…
– Нічого я не вродлива… Не бреши… Якби була вродлива, то мала б інше життя…
– Кинь… Ти просто марнуєш свою красу поміж злочинців, прокурорів, адвокатів і як їх там…
– …їх прибічників та поплічників… А де мені її ще марнувати? І чи не однаково, де я її марнуватиму?
«Розмова не в’яжеться», – подумала у відчаї…- І ніч не допомагає…».
– - Я знаю… Ти вважаєш мене жалюгідним невдахою… Вбоге видовище я з себе уявляю в твоїх очах… Чи не так?
– Я не розумію тебе…. Я сама ростила доньку і знаю, як важко виховувати дітей… А у тебе їх двоє?
– Що ти знаєш? За мою дружину не хвилюйся … Вона вміє за себе подбати …
– Це вона тебе кинула?
– Ні… Я – творча людина… Доклади зусиль щоб це зрозуміти…. Я – маляр, а вона – начальник відділу «Примат-банку». Та й то не те… Не те… От послухай. Справжньою творчою людиною можуть бути лише чоловіки, і саме вони створюють шедеври … Оленько, я змушений тебе розчарувати… Жінки спроможні лише на щось вторинне… А творчі люди – вони приречені на самотність… Я порушив це правило… Не повірив спочатку у свій талант… І одружився.
І знову так дістав язиком сигарету з пачки, що в неї аж дух захопило.
– Візьмемо для прикладу Леонардо да Вінчі… Ні, знову не з цього треба починати… З сірості… Розумієш, переважна частина людства – то сірість, яка міряє всіх своїми мірками. Обивателі – усюди: на вулицях, у тебе в суді, а найбільше – в телевізорі. І ось ці людиськи намагаються оцінювати й судити величного Леонардо. І до тої сірості не може дійти, що для генія, таланта, сім’я є згубою! Та візьми кого завгодно: Пушкіна, Моцарта, того самого Панаса Мирного, яких родина або зламала або завадила видати людству якісь геніальні творіння! Сім’я – то тягар для творчої людини! Заради кого беруть хабарі і гублять себе? Заради сім’ї! Заради дітей! І для талановитої людини дружина з діточками є погибеллю, бо їх треба годувати і йти на компроміси з самим собою. Ось чому талановиті люди ніколи не заводили сім’ї. Вони мусять бути вільними птахами! А я, дурень, не послухав самого себе… Вона мене в банк – я втік звідти… Вона мене знайомить зі своїм банкіром Глауберовим, щоб я його портрета намалював, і вже грошики лічить, а я малюю інтелігента, який просить на добродійність у банкіра. Все… Цього вона вже не стерпіла… Почалися сварки, і я пішов…
– І як збираєшся жити далі?
– Та завжди так було… Сірість – вона навкруги, вона заробляє на талантові. Візьми будь-якого художника. Найталановитіші пиячили, бідували і заробляли для інших мільйони. Сірість – вона себе пробиває, просуває, живе в розкошах… Проте тут нема якоїсь там вищої несправедливості, бо Талант таки мусить бути голодним!… Розумієш? Зараз кажуть: це – неактуально… Проте подивись навкруги! Поки якась «Божа іскра» просувається вперед, щось пише чи малює, то все в неї виходить добре. Щойно досяг слави – і вже не знає що писати або малювати, та й зупинитися не може, бо вже став видавцям чи галеристам приносити ґешефт, і ті йому тичуть: пиши, малюй, що завгодно, а я тебе продам… Сують грошики йому в кишеню, і все… “Божа іскра” зникла… Я наразі перебуваю на тому щаблі, коли або туди, або сюди… Або зламаюсь, або піду до слави. А чи добро то – слава? Слава серед кого? Кому я все це малюю? До кого хочу достукатись? До тих десятка людей, які оцінять мене лише після смерті? То задля кого ламаю своє життя? Ось на такі питання я хотів почути відповідь, коли випив пів пляшки коньяку… Задля кого я трощу своє життя? Як жити таким як я? Таким, хто не вміє прилаштовуватися?… І я відчуваю свою долю… Зіп’юсь, сконаю, а по смерті моя благовірна матиме з цього неабиякий зиск, бо тоді у людей наче полуда з очей спаде. І вони скажуть: «А що?… Таки непогано малював цей маляр… Та й доля його якась дивна…». І повилазять всі ті, хто мною нехтував і ставився з презирством: «Та ми ж його знали! Та ми ж з ним не раз пили! Та то ж – наш друзяка!». Отим-то все й закінчиться…
– Гаразд…- зітхнула Оля. – Ніхто тобі не заважає малювати у двох напрямках. У комерційному, щоб зводити кінці з кінцями, і собі в задоволення…
– Ти мені нагадуєш одного крутія з фірми, де я нещодавно працював… Колись я йому втирав, що йому нема чого бути незадоволеним будь-якою владою, бо він і пучкою не кивнув, аби ситуація в Україні покращилася. І що він є плоть від плоті від цієї злочинної влади. І питаю: а що б ти зробив, коли б став держслужбовцем? Хіба б не брав хабарі? Відповідь цього шахрая була чудовою: брав би, аж допоки не набрався б… А коли вже б набрався, то став би чесним і дбав би про народ. Ти бачила роботи Коті?
Оля здригнулася, бо перший раз вони говорили про сусідку та її брата. До цього навіть не згадували, що ті існують…
– Бачила…
– Так от… Напівтіней тут бути не може… Котя увесь час зважає, хто і що про нього скаже… А я… Мені наплювати на думку суспільства! Бо я знаю, що суспільство – хворе… А наша сучасна культура, – чи то образотворче мистецтво, чи то література, чи музика – вони тягнуться за читачем і глядачем… І це є комерція. Спочатку вони вивчають мнєнія тих, хто їх слухає чи дивиться, а потім під це мнєніє пристосовуються… А яке мнєніе у народу? Та таке як у того крутія!
Тут Назар засумував… Посидівши трохи мовчки, він приліз навколішках до крісла, всівся біля її ніг і подивився очами хворого собаки… Оля погладила його по голові і щиро заплакала… Маляр спочатку збентежився, а потім поліз до шафи. За мить повернувся з пляшкою коньяку і двома стаканами. Оля теж зсунулась на підлогу і попросила скотч. Вона власноруч заклеїла свого мобільного і всілася на килим. І вони пили і цілувалися, пили і цілувалися… І вона оповідала, як їй все набридло. І хоча її вважають поважним суддею, та перш за все вона – жінка… Вона розповідала про Лесиного татка, про Ігоря і навіть про дурнуватого Анатолія. Пожалілася на зятя, який вважає, що теща їм мусить більше допомагати, а сам демонстративно збирається до Лівії на заробітки. Затим повернулася у своє дитинство, згадала сестру Катю, яка ледве влаштувалася касиркою, а має бути міністром через свою кваліфікацію і здібності. Під ранок Назар вже не міг відвести від неї очей… Він навіть потягся до олівця, та так і завмер з простягнутою рукою. А розпатлана Оля скидала на нього палаючими очима і все говорила і говорила… Потім вже розмовляли одночасно… То не слухали одне одного, то слухали та сперечалися….
І вже коли тепле сонце зазирнуло у віконце невдатного маляра, воно побачило шикарну жінку з гладесенькою шкірою, яка світилася від щастя. Сонце навіть подумало, що то повія… Лежачі на вузькій канапі, жінка вдивлялася в обличчя свого коханого, обціловувала його, пестувала і гладила… Скажено розкуйовдивши його шевелюру, вона пригорнулася до чоловічих грудей і прошепотіла:
