Брати Капранови - Приворотне зілля
- А хочеш, я тебе звідси виведу? Хочеш? - Благальні очі шукали Петрового погляду, а гарячі груди уривчасто дихали. - Тільки на мітлу сядеш, та щоб «но» казать, а «тпру» не казать. Хочеш? Я тобі свою дам, хочеш?
Хлопець стояв нерухомо, і Леся, врешті-решт, замовкла. Відпустивши руку і витерши нишком сльози, вона сказала раптом:
- Просто я ще дуже мало знаю, - і зникла між кущів так само тихо, як з’явилася.
Петро лишився один. Він постояв ще трохи, і тут раптом зрозумів, що йому зараз же треба побачити Тетяну. Негайно. Треба. Негайно. Побачити. Боже! Дівчачі балачки - та чого вони варті, якийсь дід… Петро подумки розмовляв сам із собою і все далі впевнювався, що він правий. Тетяна, він же за нею сюди приїхав, от і… Хай їм всім… Там же Тетяна. Треба ж її знайти. «Я проб’юсь», - чомусь виникло у хлопцевій голові. Він рішуче стулив губи. Треба туди.
Лейтенант повільно обернувся і пішов вперед, розсуваючи руками віття і майже не відчуваючи уколів гострих гілок.
Перші кроки по галявині були легкими. Туди, до багать. Серед галасу ніхто й уваги не зверне на нового гостя. А поки розберуться, він уже й Тетяну знайде. Її хоч серед тисячі сховай - не загубиться.
Так міркував лейтенант, наближаючись до юрби голих тіл, що тепер утворили щільне коло, звільнивши посередині чималенький простір. Жінки стояли, притискаючись одна до одної, немов намагаючись роздивитись те, що діялось у колі. І було їх до біса.
Петро зупинився біля задніх у юрбі і, повагавшись трохи, поліз наперед, розштовхуючи теплі жіночі тіла вправними рухами рук, плечей і ніг, бо, звичайно, і такому був навчений. А жінки спочатку й уваги не звернули - чи мало таких нахаб, що завжди пнуться наперед. Тільки лаялись хрипко та хвицалися.
Але за хвилину найближчі сусідки стали помічати у Петра дещо, що відрізняло його від їхніх товарок. Зашепотіли. І тут уже лейтенант відчув, що його починають відверто мацати. Хлопець здригнувся, спробував відштовхнути настирливі руки, потім заборсався. Але жінок навкруги це, здається, тільки розвеселило. Захищаючи себе обома руками, Петро шалено ліз вперед. Жінки не кидали своєї розваги і тільки пересміювались.
А в центрі кола було кілька дійових осіб. Перший - цап. Той самий чорний цап, що його бачив Петро в лісі. Поруч сиділи дві жінки і перебирали пальцями його довге хутро. А трохи далі, осторонь, стояла Тетяна, так, Тетяна у всій своїй красі і, дивлячись на цапа чарівними своїми очима, чекала. Хто й зна чого.
У цю саму мить з натовпу, неначе корок з пляшки, вискочив голий розкуйовджений хлопець. Натовп вражено зойкнув і замовк.
А Петро, опинившись раптом серед вільного простору, під сотнями поглядів, зовсім розгубився. Він отетеріло кліпав очима, намагаючись прийти до тями, коли Тетяна, що так само стояла поруч із цапом, пізнавши свого квартиранта, широко посміхнулася. Від цієї посмішки Петра наче струмом пройняло. Він вмить виструнчився, розвернув плечі і, пригладивши навіщось рукою чуба, ступив крок вперед. І тоді Тетяна зареготала.
Сміх цей вмить прорізав повітря, діставшись, мабуть, до самих зірок - пронизливий, могутній, якийсь потойбічний жіночий регіт пронісся лісом, і дерева ворухнули гілками, і пташки тріпотнулися по гніздах. А звук відбився від небокраю і повернувся назад, стаючи сигналом для всіх, і за хвилину вже громада вибухнула реготом, свистом та вереском, хапаючись за животи, показуючи пальцями та б’ючи себе по стегнах. Задні лізли наперед, розглядаючи. Безліч грудей, животів трусилися від веселощів, і, здавалося, в цю мить лише цап сидів на місці, не сміючись, ба навіть не посміхаючись, і Петро, що миттєво знову втратив впевненість, розгублено озирався навкруги.
А за хвилину на галявині з’явилася ще одна цілком серйозна дійова особа.
- Ага! Осьо він!
З натовпу за спиною цапа вийшов дід Юхим.
На відміну від решти, він був одягнений так само, як і тоді, коли Петро його бачив уперше, - у білу чепурненьку свитину, бриль. Та очі його зараз буравили хлопця наскрізь, а важка бородавка на носі аж трусилася від люті.
- Ось хто сюди проліз! - Дід Юхим несподівано легкими м’якими кроками став обходити хлопця збоку.
На галявині вмить зробилося тихо-тихо.
- Ось він…
Петро відчув, як нова небезпека підступає до нього з кожним дідовим рухом. Він очима слідкував за старим і відчував, як холоне спина - перша, перевірена на рівні підсвідомості ознака великої, справжньої ненависті. Петро відчув, як стає вбивчою тиша навкруги, як щириться натовп на галявині, і розумів, що зараз буде щось страшне.
- Всім стоять! - Коли дід зробив черговий крок, лейтенант раптом ухилився тілом, немов чекаючи удару і вигукнув: - Стоять, суки, кому сказано!
На якусь мить усі завмерли. Не рухався навіть дід Юхим.
Петро професійним поглядом кинув по юрбі, шукаючи шлях до відступу, і наступної миті його очі зустрілися з Тетяниними.
В них відбивався повний місяць. І це було те, чого він шукав усю ніч. Це було те, чого він прагнув усе своє життя. Петро зрозумів таку просту істину, коли зустрівся поглядом з квартирною хазяйкою, і решта думок тут-таки випарувалася з його голови. Тільки вона. Тільки її очі, що притягували, наче безодня, від яких пробігали мурашки по спині і від яких не можна було відірватися, хай там що робиться навкруги.
Натовп схвально зашумів, але то вже було байдуже. Тетяна, не відриваючи очей, підняла руку і пальцем, самим тільки пальцем, поманила до себе, як манять дітей. І офіцер, що мав за плечима роки фізичної та психологічної підготовки, майстер своєї справи, один із кращих у відділі, підкорився цьому рухові, наче й справді був маленькою дитиною. Він зробив один крок, за ним ще один, відчуваючи те, що відчуває людина, ступаючи вниз із верхівки хмарочоса - смертельний страх і одночасно захват від польоту, подих смерті і солодкий щем у серці.
А Тетяна манила своїм пальцем, і за один цей пальчик хлопець був готовий віддати душу.
Крок. Іще один крок. І тут із кущів, що клином врізалися у галявину, пролунав сухий пістолетний постріл.
- Що ж ти, падла, нє сказал, що вона дочка діда Юхима? - промовив майор стиха.
Парторг здригнувся. Склянка в його руках затрусилася і поживна рідина хлюпнула через край.
- А я не знав, - сказав він, раптом обернувши обличчя до Миколи Пилиповича. Місячне світло відбивалося у його зіницях, тому погляд здавався трохи божевільним. - У тебе точні відомості?
Сказати «так» було б помилкою, «ні» - тим більше, тому майор відповів єдино правильним чином. Він зробив таємниче обличчя:
- Виясняєм.
- Ой, з’ясуйте, будь ласка, бо вже сил ніяких нема! - раптом схопив його за руку парторг, розливши при цьому півсклянки собі на штани, але геть проігнорувавши цей факт.
«Тю-тю!» - подумки присвиснув майор. Тут пахло ще однією таємницею.
- Випий, - запропонував він.
Те, що не розлилося на штани, парторг слухняно вилив до рота, наче просту воду.
Микола Пилипович продовжував по-батьківському обіймати парторга, якому в батьки аж ніяк не годився, але є така наука психологія, і в академії навчають їй непогано.
- Розкажи мені все з самого начала, - проникливо мовив він. - І зразу полегчає. Облегчи душу, чуєш?
Парторгова рука зі склянкою опустилася, і Микола Пилипович одразу підлив туди ще п’ятдесят. Для хоробрості. І парторг заговорив. Промова його, щоправда, супроводжувалася такою кількістю волань, хапань слухача за руки та посилань на якісь невідомі події та персонажів, що майор на превелику силу утримував нитку подій. Якщо підсумувати, а точніше витиснути з п’яного марення сільського ідеолога все зайве, картина складалася така.
Коли трапив у це село, а, як уже відомо, був він не тутешній, з сусіднього району, то пішов угору по партійній лінії. До речі, це дивно, якщо вірити в історію, що її переповів між грою в карти священик, але чого не буває в нашому житті. Так от, якщо хто пам’ятає, то у старі часи парторг на селі був фігурою, та не просто фігурою, а мало не більшою за голову. Їздив на «уазику», і щоб оце до нього проста людина могла підступитися, то навіть не думайте! Це зараз уже розпустилися, ідеологія кульгає, а колись було - ого-го! Так от закохалася у нашого парторга одна дівчина з хуторів. А хутори тоді вважалися розсадником приватновласницької ідеології, туди рука партії не доставала, і тому їх якраз збиралися укрупняти. І вже якщо колгоспники були за радянських часів не зовсім людьми, то хуторяни й поготів. Куркулі, одне слово. А парторг свої комсоржеські звички кинув, навчила його попередня історія (якщо піп не збрехав). Він тепер до дівчат мав цікавість суто ідеологічну чи по роботі, а щоб оце котрась його увагу привернула, так це ні в якому разі. Тим більше якась хуторянка - коли там вона на своєму хуторі начальство бачить. А крім того, як до нього підійти? Він і говорить не стане, бо такий був пихатий, як пан. Ну, може, й не пан, але що для колгоспників цар і Бог - це точно. І невідомо, хто їй такого нарадив, тій дівчині, скоріше за все, баби, бо у нас як якась проблема, зразу біжать до бабів. Отож нарадили, і одного разу вночі приїхала вона у центральну садибу, а парторг тоді жив у цій самій хаті, що йому колгосп виділив, вікнами на майдан. Був повний місяць, просто як зараз, і небо без хмар, влітку часто такі ночі. Вона коня прив’язала до дерева, а сама вийшла серед площі, точно як пам’ятник оцей стоїть, витягла два рушники, роздяглася гола, а чи, може, гола й приїхала, бо одягу потім не знайшли. Так, значить, стала вона собі у місячному світлі, підняла руки над головою, у руках - рушники, та як почала крутитися кругом себе, а рушники навколо неї, немов шатро. Парторг це бачив з вікна - як вона веретеном крутилася поміж місячними променями, накручуючи їх на себе, а рушники, немов спиці невідомого колеса, різали нічне повітря. Він не міг відірвати погляду від цього дивного танцю і раптом побачив, що дівчина почала відриватися від землі. Так, вона і справді піднялась над землею, а чи то, може, так парторгові здалося.
