Брати Капранови - Приворотне зілля
Місяць сяяв згори, жінок на галявині більшало, а до лейтенанта здатність рухатись повернулася, мабуть, тільки за півгодини. Величезним вольовим зусиллям опанувавши себе, він обернувся до лісу і попрямував геть на напівзігнутих, страждаючи від кожного кроку.
«Нічого, - сказав він собі. - Треба відвернути увагу, треба подумати про щось інше, про щось інше… про роботу, наприклад. Робота, довгі коридори, світлі кабінети, офіцери, охорона…» Але відвернутися було важко. За кущами чулися голосні крики, сміх, недвозначні зойки. Петро був професіоналом і боровся до останнього. «Кабінети, начальство, заданіє, яке треба виповнить…» Так він пройшов уздовж чагарника метрів п’ятдесят і вже було почувся краще, коли перед очима виникла ще одна маленька галявина. Тут лейтенантові знову погіршало.
На галявині купкою зібралися дівчата. Всі молоденькі, свіжі, тоненькі й рухливі. Тут відбувалося щось на кшталт підготовки до виходу. Всі жваво розмовляли, оглядали одна одну, перевіряли щось, бавилися та бігали, миготячи маленькими гострими персами і білими, якраз по лінії трусиків, стегнами. Петро завмер, а тоді затулив руками очі і сів просто на землю. Це було занадто. Лейтенант знову взявся нагадувати собі про «долг», про завдання, і невідомо, чим скінчилася б ця боротьба, але раптом на допомогу хлопцеві прийшла Тетяна. Так-так, Тетяна, чи тітка Таня, як називав її раніше Петро. В якусь мить він відчув, що все навкруги зникло - дівчата, жінки, стегна, ліс, і натомість перед очима постала, як жива, хазяйка, Тетяна - на повний зріст, як стояла біля печі, намащуючись маззю, зваблива, чарівна. Кожна клітинка її ніжної шкіри, кожна волосинка, погляд кликали Петра до себе, примушуючи забути все, що він щойно побачив. Мить - і всі жінки в світі - голі, вдягнені, старі, молоді - припинили існувати, всіх їх затулила краса Тетяни, її очі, її вогонь. І лейтенантові полегшало. Він розплющився, неначе заново народившись. «Треба її знайти», - промайнуло в голові.
А дівчата на галявині продовжували гомоніти між собою, радилися, ставали в коло, взявшись за руки, стрибали, пританцьовували, але тепер це не справляло на Петра жодного враження. Божевільна ніч навкруги трохи заспокоїлась.
Лейтенант стояв, міркуючи, куди зараз краще рушити, коли ззаду раптом зашаруділи кущі, хтось вийшов на галявину. Хлопець рвучко обернувся, приймаючи бойову стійку.
- Ти?
За півметра від Петра стояла Леся.
Як і всі навкруги, вона була роздягнена, але нітрошки не ніяковіла під поглядом, не прикривалася, даючи змогу бажаючим роздивитися себе як слід.
Струнка постать, свіжа засмагла шкіра, наслідок купань на ставку. Округлі, пружні з рожевими пипками перса, що ледь тремтіли при кожному кроку, довгі ноги, чутливий живіт з ніжним пушком біля пупка і чорними блискучими кучериками внизу, що дарма намагалися сховати тендітну рожеву шкіру. Якби Петро подивився, він би помітив, що тепер це тіло ззаду оперізують додаткові прикраси у вигляді червоних смуг поперек сідниць, наче подряпини чи сліди від різок. Але хлопцеві все це було байдуже, він зараз бачив тільки Тетяну, чарівну, пишну, зовсім іншу.
- Петро? - Дівчина дивилася прямо в очі.
Лейтенант роззирнувся ще раз і розслабив стиснуті було кулаки.
- Ти тітки Тетяни не бачила? - запитав він.
Леся наблизилась, зазираючи хлопцеві в обличчя.
- Що сталося? - Вона, певно, щось хотіла сказати, навіть губи розтулила, але в цю мить з галявини пролунав несамовитий свист.
- Га-ла-ла-ла-ла! - заверещали дівчата ззаду і побігли крізь кущі, крізь ліс, повз Петра з Лесею, прямо до вогнищ. Леся озирнулася, раптом теж заверещала дико та пронизливо і, відпустивши хлопця, приєдналася до подруг. За хвилину Петро залишився сам.
А там, на великій галявині, коїлося чортзна-що. Розібрати щось у безперервному галасі було неможливо. Свистіли, кричали, як уміють кричати тільки жінки. Щось гучно гупало - чи то били когось, чи що. І у всьому несамовитті відчувався один великий ритм:
- Гуп-гуп-гуп, гуп-гуп-гуп.
Петро зробив кілька кроків уперед, прислухаючись та намагаючись розрізнити у галасі знайомі голоси, і раптом відчув на руці обережний доторк.
- Хрясь! - зламалася гілка під чиєюсь ногою, і лейтенант, зробивши несамовитий стрибок, покотився по траві.
А перед ним стояв чорний-чорнісінький цап і, задумливо схиливши голову, дивився на застиглого під кущем чоловіка. Звичайний собі сільський цап. Петро вилаявся та звівся на ноги.
Впав він невдало, зачепившись за дрючок і розідравши бік. Подряпина була неглибока, але довга. Петро долонею витер кров і підвів очі. А цап все стояв і так само задумливо дивився, схиливши голову.
- Брись! - Петро роздратовано тупнув ногою.
Цап дуже здивувався. Чи то від того, що голий незнайомий парубок дивно поводився в лісі, чи то від незвичного слова. Але так чи інак цап зовсім не по-цапиному стенув плечима і ступив крок уперед. Вигляд при цьому у нього був доволі рішучий. Петро відступив. Цап трусонув головою і, ступив ще крок. Потім ще. І тут лейтенант просто чкурнув у кущі, не маючи бажання зв’язуватися з дивною твариною.
Пробігши для певності кілька десятків кроків, хлопець знову спробував зосередити увагу на великій галявині і знову змушений був відступити, бо прямо під ногами, в кущах кілька невідомих істот, здається, обох статей, захоплено робили щось вкрай непристойне.
Нарешті Петрові вдалося знайти більш-менш вдале місце для спостережень. З лісу на галявину вибивався невеличкий клинець чагарнику, і Петро заліг у ньому, намагаючись не подряпатись і ухваливши собі цього разу таки щось зрозуміти.
А події біля багать вже змінили свій ритм. Галасу, здається, трохи поменшало, але все одно розібрати що-небудь не вдавалося. І Тетяни, як не придивлявся, не вгледів. Чутно було, як кричали щось гуртом чи співали. Петро прислухався. Так. Це була таки пісня. Величезний, навіть велетенський хор жіночих голосів вів щось дуже високо з вискотом та криками. Слова було годі розібрати, але відчувалося, що співачки досвідчені, та й не вперше зібралися у такому складі. Петро, що, як ми знаємо, не мав твердих музичних уподобань, все одно заслухався. Тут, у кущах, він відчував себе у безпеці. Жіночі голоси налаштовували ідилічно.
Та раптом праворуч щось заворушилося, і коли лейтенант обернувся, то побачив, що з кущів на галявину зовсім поруч лізе здоровезна й страшна, просто страшнюча жаба. Таких Петрові за все своє життя бачити не доводилося. Завбільшки вона була десь із людську голову, та ні, мабуть, із дві голови. Як індик. І йшла повільно, так-так, саме йшла, а не стрибала. Лейтенант мимоволі сахнувся назад. Та жаба була не одна. Слідом за нею так само повільно на галявину вилазили ще кілька, та таких, що бридкіших й уявити годі. Брудно-зелені, у бородавках та слизу. Вони важко ляскали вогкою шкірою й наче відхекувались, пересуваючи ноги. Боже! Петро з відразою відступив ще на кілька кроків до лісу.
А на галявині бридких створіннь зустріли з ентузіазмом. Засвистіли знову, заверещали. Дехто кинувся до новоприбулих, немовби вітаючись, а одна з молодих дівчат навіть скочила на задню, найбридкішу жабу верхи і з величезною помпою проїхала до багаття. Громада розважалася і реготала.
Відступивши до лісу, лейтенант втратив добру позицію для спостереження, тому деякі з подальших подій пройшли для нього непоміченими, тільки чулися регіт та вигуки, зойки та, здається, знову пісні. Хтось іще прибув, когось вітали з величезним захватом. Білі голі постаті у світлі багать вигиналися та спліталися між собою, ховалися за гілками і самі затуляли собою те, що відбувалося поряд.
- А, ось ти де!
Дзвінкий дівочий голос вивів Петра із задуми. Хлопець обернувся і побачив поруч Лесю.
- А я тебе шукаю, Петрику. І знову у Петра в голові загуло, задзвеніло, знову глянули на нього чарівні Тетянині очі, і губи її розтулилися у посмішці, дражнячи білими перлами зубів.
- Га? - Петро трусонув головою.
Леся стояла зовсім поруч, так що відчувалося тепло шкіри, і дивилася в обличчя знизу вгору.
- Петрику, не шукай тітки Тетяни, добре? Петрику!
Вона зробила півкроку вперед, так що груди її торкнулися лейтенантових, уперлися гострими сосками, лоскочучи шкіру, а живіт наблизився до живота, ноги до ніг. Дівчина зазирнула хлопцеві в самі очі. Петро стояв, байдуже дивлячись.
- Петрику!
- Га?!
- Не шукай тітки Тетяни, чуєш?!
Лейтенант стояв, наче кам’яний.
- Не ходи тут, Петре, бо дід тобі зле зробить. Він уже щось пронюхав. Петре! Він такий, дід, усе чує… - Іще що? - повільно, із свинцем у голосі запитав лейтенант.
Леся замовкла. - Іди.
- А ти обіцяєш? - Дівчина глянула жалібно.
Петро відвернувся.
Схиливши голову, Леся постояла трошки, і раптом гаряче вчепилася Петрові в руку.
- А хочеш, я тебе звідси виведу? Хочеш? - Благальні очі шукали Петрового погляду, а гарячі груди уривчасто дихали. - Тільки на мітлу сядеш, та щоб «но» казать, а «тпру» не казать. Хочеш? Я тобі свою дам, хочеш?
