Лариса Денисенко - 24:33:42
Дивно, але в цю мiстифiкацiю повiрила навiть мати. Коли я прийшла додому, вона запитала мене: "Ти бачила афiшi? Я одну взяла додому. Вiн майже не змiнився з того часу, як ми були разом. I гурт, ти бачила, як вiн назвав свiй гурт? Моїм iменем". I мати заплакала. А я нiколи не бачила, як вона плаче. "Я думала, що вiн мене зовсiм не пам'ятає, а вiн назвав гурт моїм iменем". Того вечора до матерi прийшли її подруги. Вони обговорювали тему: варто йти на концерт чи нi. Хтось казав, що треба зачекати, вiн сам нас знайде. Хтось казав, що обов'язково треба пiти, нiяких зволiкань. "Ти багато знала в своєму життi чоловiкiв, Еллi, якi назвали б твоїм iменем хоча б дерево?" А я сидiла тишком-нишком i думала: а що буде, якщо всi цi люди i моя мати почнуть телефонувати за номером, який я зазначила на афiшi… Але все минулося. Мати не стала телефонувати. Вона сказала, що й молодою не була вродливою, а зараз вiн її вiдмовиться впiзнавати. "А як щодо Гаель?" - запитала одна з її подруг. "Гаель вже доросла. Захоче - пiде. Навiщо менi в це втручатися?"
Я встала дуже рано i пiшла здирати афiшi. На деяких з них поруч з iм'ям батька були написанi матюки, на трьох йому прималювали рiжки, ще на однiй був напис "Падре Андре Карлоса Бiнвеля та церковного гурту "Св. Емiлiя", а ще на однiй "Падло Андре". Ще на однiй батька було закреслено, на кiлькох було написано "демони в мiстi!", ще на однiй "Панки - хой!" Я подумала, що коли я буду жити одна, в мене будуть такi шпалери, на яких менi посмiхатиметься батько. Завжди. Афiш було п'ятдесят сiм. Куди зникла решта - хто знає. А ще вiдтодi мене почали називати "Гаель", ранiше мене називали "Рейч" або "Рейчел".
***
"То ти зробила такi шпалери?" - "Нi. Через Катрину. Я не хотiла, щоб вона засмутилася. Про свого батька вона так нiчого i не дiзналася, мати вперто повторювала, що його не було. В Катрини, на вiдмiну вiд мене, прiзвище матерi". Милиця сказав, що не бачить в цьому нiчого жахливого, в нього також прiзвище матерi. "I непогане!" - посилив свою позицiю вiн. "Але я їх зберегла. Афiшi. Всi п'ятдесят сiм". - "Слухай, я вiдчуваю, що мiж мною та тобою є сестрiсть". Гаель менi подобалася дедалi бiльше. "Ви вже думали над тим, як будете бавити Емiлiю? Будете?" - "Будемо. Не думай, що ти залишатимешся осторонь. Спочатку ми пiдемо гуляти Андрiївським узвозом, Шу, ти пiдеш з нами, бо ти знаєш мову, а батько нiяк не може звiльнитися ранiше шостої вечора". - "А Вiолетта?" - "Її секретарка повiдомила, що вона звiльниться надвечiр. А ввечерi ми пiдемо на балет до Оперного". - "А не холодно вештатися Узвозом?" - "Взагалi-то на календарi - весна". - "А за вiкном - зима". - "Нiчого. Якщо ви турбуєтеся про мою матiр, то її холоди не лякають". Тут Гаель була права.
Мати Гаель Рейчел Бiнвель - Емiлiя Гуїллiм - виявилася опасистою бiлявкою, яка вiдрiзнялася дуже дивною манерою фарбуватися та вдягатися. Свої очi вона затьмарила сiрими тiнями, по колу. "Боже, що це з її очима?" - не витримала я i запитала в Гаель. "Мама думає, що це - серпанковий макiяж". - "О…" Але очi - то було ще нiчого. Вдягнута вона була в короткi штанцi, куртку - наче зроблену для велетенського гнома, а взута у гумовi сланцi. "Це - пантофлi?" - запитав в мене Милиця. "Щось таке". - "А ноги в неї голi?" - "Милице, поводься спокiйнiше, дуже тебе прошу, вона й без тебе нервується. Голi! Голi в неї ноги, тiльки вiдчепися". Милиця справдi вчепився за рукав моєї короткої хутряної куртки. Вiн повис на менi, нахилився майже до землi, щоб на власнi очi переконатися - голi ноги чи не голi. "Голi", - почула я його сипiння. "А ну, швидко встань! Припини це блюзнiрство". Поруч з мамцею стояла Катрина Гуїллiм. Вона дiйсно була схожа на кобилу. Вона роздмухувала повiтря нiздрями, здавалося що вона пряде вухами. Я пiдморгнула Милицi. "Я тебе ненавиджу", - сказав менi вiн.
Але iсторiя з голими ногами Емiлiї Гуїллiм так просто для нас не скiнчилася. Весь час, поки ми вешталися Андрiївським узвозом, продавцi значкiв, вишиванок, картинок, свистунцiв та iншого брухту вiдволiкалися вiд реклами свого товару та перемикалися на нас - вилаювали, ганьбили: "О, бач, пики якi понарощували, а старенька мамця в сланцях, без шкарпеток. Стидалися б, а вони шкульдибають тут у теплих черевиках - регочуть, весело їм". - "Ти подивися, що вони з жiнкою зробили? Самi як павичi, повдягалися, а старенька? Босонiж, в такий мороз. Фашисти клятi". - "Понароджуєш таких от виродкiв… Що ви гуляти виперлися в таку погоду? Без матерi пiти не могли, погань ви така. Що ж ви робите? А якщо вас роздягти?" Емiлiї ми сказали, що це з нами так вiтаються. Тому вона обдаровувала торгашiв царственою усмiшкою. "Бач - а старенька все посмiхається… Вона ж - юродива, блаженна iстота, а вони над нею ще й глумляться. Що за дiти пiшли такi? Скоти нечуйнi". Коли один дiдусь, який оглянув нас, як ворогiв народу, зупиняючись на обличчi кожного, щоб краще запам'ятати, почав всовувати Емiлiї вовнянi гуцульськi шкарпетки, ми швидко ретирувалися, хоча їй хотiлося ще роздвивитися картини.
"Гаель, а в твоєї мами є туфлi? Або навiть черевики? Бо в Оперному в нас можуть бути проблеми". - "Туфлi в неї є. I черевики також. Але вона терпiти не може їх носити. В сланцях їй не спекотно й зручно. Я не знаю, як примусити її вдягти нормальне взуття". - "А ми їй скажемо, що в Оперному за таке арештовують. Не думаю, що вона хоче дiзнатися не тiльки нашi весiльнi звичаї, а ще й в'язничнi", - запропонував злий Милиця. Вiн отримав вiд одного ветерана кийком по головi.
"Добрий вечiр", - пролунав стриманий жiночий голос. Я в хатi була одна, всi кудись розбiглися. "Добрий вечiр", - чемно привiталася. "Ви можете мене виправити, але я так думаю, що розмовляю iз Олександрою Володимирiвною?" - "Так, Вiолетто Йоганiвно, ви, безперечно, правi. Це - дiйсно я". - "Я дуже, дуже рада Вас чути, Олександро. Шкода, що ми так рiдко бачимося, знаєте, яке галасливе це життя, нiчого не встигаєш, якщо вiдволiкатися на казна-що. Я маю на увазi, що нiчого не встигаєш путнього. А встигати треба, бо життя коротке. Знаєте, люба моя, це таке полегшення - дiзнатися, що в родинi твого малопутнього колишнього чоловiка з'явилося щось наближене до нормального, ви собi не уявляєте навiть". Я вирiшила проковтнути це, хай думає, що в мене зубожiла уява. "А телефоную я от чого. Ми сьогоднi маємо йти до Оперного, я - права?" - "Так. Цiлком правi. Будемо насолоджуватися балетом. Правда, я не знаю, яким саме". - "Чекайте, Сашо, - голос її був незадоволеним. - Яким балетом? Я думала, що ми йдемо слухати оперу. Нi, й мови йти не може нi про який балет, що ви". - "А яка рiзниця?" - не стрималася я. "Як вам сказати, справа в тому, що вiд балету мене захитує. Так само, як вiд їзди в поганому автомобiлi поганими шляхами, розумiєте? I Максу це чудово вiдомо. I Євген про це ще не мiг забути. Вони це навмисне? Щоб я не познайомилася з матiр'ю його майбутньої дружини? Але який в цьому сенс? Хлоп'яцтво якесь". Я мовчала. Що я їй мусила доповiдати? Що такий вже розклад в Оперному? "Олександро, я розумiю, що ви почуваєтеся незручно, але це зовсiм не ваша провина. Я б могла звернутися до вас iз проханням по послугу?" - "Звiсно". - "Добре. Ви перекажiть цим двом, що ввечерi я нiкуди не пiду. Це ж треба таке вигадати - балет! I побачимося тодi на розписi. Сподiваюся, що туди мене пустять?"
"Вiолетти не буде". - "Чого?" - "Що сталося?" - " Оу…" - "Вона сказала, що її захитує вiд балету". - "Що?" - "В моєї матерi вiд балету починається морська хвороба". - "О, розумiю. Може, купимо їй пiгулки? Я завжди приймаю пiгулки, коли мандрую водою". - "Вона заперечує пiгулки". - "Яке має значення - заперечує вона пiгулки чи нi. Значення має лише те, що вони можуть допомогти". - "Гаель, скажи мамцi, що треба вдягти панчохи та черевики". - "Арештовують за сланцi? О, менi подруги казали, що у вашiй країнi багато чого залишилося вiд тоталiтарного режиму, але я не думала, що це правда… За сланцi, це ж треба…"
Макс прокинувся о п'ятiй. Я теж не спала, дивилася новини. "Привiт". - "Привiт нареченому! Хвилюєшся?" - "Трохи є. Сьогоднi буде стiльки народу… Наїхали цi британцi, жах. Тiльки б все швидше минулося". - "I не помiтиш". - "Слухай, а як почуваєшся, коли стоїш - а всi тебе вiтають i вiтають, вiтають i вiтають?" - "Вiтовський! Тобi власне прiзвище говорить - вiтання ти переживеш! Вiдверто кажучи, я почувалася жахливо. Уяви, вiдчуваєш себе картонною фiгурою, на зразок фiгур акторiв та полiтикiв, якi ставлять фотографи на центральних площах мiст, люди пiдходять до них i фотографуються. Пiдходять та фотографуються, а в тебе вже от-от порветься рот вiд посмiшок". "Фух…" - "От тобi i фух. Добре, що гостi не дозволяють собi виштовхувати наречену та нареченого з весiльного одягу i не фотографуються в ньому". - "Це - правда. Слухай, все ж буде добре, так?" - "Знаєш що, Максiчеллi, якщо ти стосовно свого шлюбу хвилюєшся тiльки за процедуру його проходження, а не за сам шлюб - в тебе все просто супер!"
Якi ж вони були гарнi - Макс та Гаель. Я ще раз повторила: "Макс та Гаель" - поєднання iмен наче створено для роману або стрiчки. Ми з Вiтовським теж непогано виглядали, хоча вiн постiйно смикався сам, або смикав Вiолетту, її чоловiка та мене. "Якщо ти не припиниш смикатися, Вiтовський, Вiолетта поставить тобi дiагноз: параноїдальний невроз. I буде вимагати, щоб ти лiкувався", - промовила я до нього. Вiн ледь не пiдстрибнув: "Га? Що ти кажеш?" Вiолетта Вайгель-Вiтовська мала чудовий вигляд в складнiй сукнi фiалкових вiдтiнкiв. Макса та Гаель вона називала "голуб'ятами", а Гаель кiлька разiв назвала "любонька". Вона наблизилася i наче поцiлувала мене у вилицю. Насправдi вона зробила вигляд, що поцiлувала, за що я була їй вдячна. "Олександро, як ви вважаєте, все це надовго? В мене - виступ на радiо. Боже, яке крижане шампанське, ще сипiтиму. Наче навмисно!"
